Пташка вмостилась на гілці оливковій спати.
Стихнули співи… Замовкло усе навкруги.
Втома даремно старається сон подолати –
Друзі поснули… Не сплять лише десь вороги.
Скрипнули тихо й закрились до ранку ворота.
Тиша тривожна, немов на грозу чи біду.
В місячнім сяйві вслухається в неї Голгота,
В найважливіші слова в Гетсиманськім саду:
- Отче мій! Прошу щоб чаша мене ця минула…
(Звісно, що гинути важко у юні роки –
Он і весна до життя все довкола вернула.
Та, разом з тим, вже криваві дзвенять срібняки…)
- Отче, ти знаєш… Я стільки ще міг би зробити…
Та розумію… Хай станеться воля Твоя!
Він ще продовжував Бога і Батька просити,
А над Ізраїлем гасла остання зоря.
Всі відступилися. Брат відрікається вперто.
Юда цілує і руки вмиває Пилат.
Зло торжествує, а Він все ще вірить відверто
В те, що повернеться, навіть померши, назад.
…Як же це треба людей недостойних любити!
Як пережити свідомо останню цю ніч,
Щоб на хресті у Отця не за себе просити –
За ворогів, що спіткали Його віч-на-віч?
Люди, отямтеся! Прошу – ну що ж ви за люди?!
Він в вас повірив, то ж вірте і ви у Христа.
Помислом кожним і рухом, що є і що буде,
Хай воскресає в серцях Його віра свята!
10-13.04.15
