|
Виходиш зранку на дорогу,
Немає ні душі, зима,
І молишся тихенько Богу,
Життя прожите не дарма.
Там десь далеко, сходить сонце.
Туманом вкрилися поля,
І мати сива у віконце,
До хати кличе, тільки я,
Не поспішаю, прошу мамо,
Не клич назад те, що пройшло,
Тепер я й сам встаю так рано,
Коли ще спить усе село.
І тиша душу оповила,
І спокій розум полонив,
Розправивши небесні крила,
Неначе ангел говорив.
Те, що забулося, не згадуй,
Назад уже не повертай,
Іди вперед, не бійся, падай,
Але завжди, завжди вставай.
Не легко це життя прожити,
Про щось жалію, щось люблю,
Щось довелося залишити,
Щось по дорозі ще знайду.
Та все ж коли проснуся рано,
Подивлюсь в небо і скажу,
Не клич мене до хати, мамо,
Ще хвильку, я і сам прийду.
ID:
555013
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 27.01.2015 07:29:03
© дата внесення змiн: 27.01.2015 07:29:03
автор: Янкевич Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
...вот бы мой сын по взрослости шёл с такими же мыслями... 
