На наших долонях зображені маршрути, якими ми рухаємося в темряві в пошуку себе. Поки блукаємо безлюдними пустелями, набираючи повні черевики піску, хтось поливає наші дерева і водить довкола них хороводи. Почуваюся людиною-невидимкою, яка, бажаючи причесатися, засмучується, що не бачить у дзеркалі свого відображення. Невідомо звідки з’являються незрозуміла тривога, страх відчинити двері, які потім не зможу зачинити. Страх не зуміти підібрати пароль для входу у власне існування.
Все, що тримає нас у цьому холодному світі, – любов. Любов, як компас, який не дає збитися з обраного шляху. Буває, хочеться, щоб хтось здер шкіру із серця і, вкрившись нею, зігрівся. Буває, хочеться мерзнути заради її тепла.
Згадую акуратно складену на столі косметику, якою вона користується, книги, якими зачитується, і які щодня відчувають на собі дотик її пальців. Сподіваюся, в них написано щось і про мене. На березі неба розглядаю божевільні зірки в її очах. Із них черпаю життя. Та все ж найголовнішого очима не побачиш.
Наче діти, нетерплячі серцем і душею, у снах зустрічаємось на вершині засніженої гори. Довго мовчимо, адже любов – це не те, про що варто говорити. Про любов краще мовчати. Торкаюся пальцями її долоні, спрагло ковтаючи тепло. Вона посміхається, як посміхаються діти уві сні.
Жалять у серце пекучі щупальця медузи. Вечірні сутінки знебарвлюють день. Ще довго не хотітиметься йти додому. Десь у темряві скрипітиме гойдалка. Дивитимусь, як поступово гаснутиме світло у вікнах будинків. Чекатиму, поки не погасне світло в її вікні. Я втомлений, але щасливий. Я залишаюсь дитиною, допоки не зупинились серця у грудях тих, кого люблю.
