Води за руку її до далеких гірських джерел,
Коли підніматиме сонце важкий вантаж,
Нехай вона не розуміє, що ти не любиш її тепер,
Нехай вона далі вірить, що між вами усе гаразд.
Доки вона любитиме вашу пітьму,
Доки всотує в себе ніжність ваших речей,
Доки висипатиме намисто у цю траву,
Доки трава проростатиме з її очей,
ти мусиш бути, тривати в її животі,
разом з присмерковою тугою/ціаністим розчином,
разом із вологою її шкіри, гіркотою у молоці,
поряд з її тривогами, поряд з її карним розшуком.
Тільки листя буде триматись до її ніг,
Тільки холод буде торкатись її зап’ясть,
Так поступово приходить смерть, і минає рік,
Губиться в небі кожна з мазутних ластівок.
Хіба, щось вартує більшого, ніж можливість пам’ятати усіх,
Душі померлих плетуться мов терен уздовж капілярних судин,
І коли замовкає усе – залишається тільки сніг
На білім дзеркалі тіл малих і великих рибин.