Кожне життя – це ембарго на виїзд до смерті,
Найкраща сорочка – із лямками за спиною,
Тривають серця, заведені Богом у серпні,
Повниться місяць терпкою як ревінь любов’ю.
І точиться ніч у сутінь, як небо у кремній,
І стигне мазут і мастило у холод вечірній,
Дивись над рікою злітає у вічність лебідь,
Щоб перетнути межу-горизонт ватер-ліній.
Повітря наповнить цю ріку до дна і глибше,
Життя що далі, то швидше із тебе крапле,
Уже не цвітуть, уже одцвітають вишні,
Уже не живеш, уже доживаєш, брате.
Тримають тебе якорями лише рубці,
Що глибше болить – тужливіше за тобою,
Ми відчуваємо спокій в твоїй руці,
Який перемінно-постійно пульсує із кров’ю.
Найбільше страждання завжди триває у тиші,
Ночі холодять тіла і човни над водою,
Є люди, як голки, що їх ти забув чи залишив,
І люди як кулі, які носиш завжди з собою.