Ти островом чекатимеш закону
Його,
Та він не досягне вулиць, не здійметься
До шалу імен.
Лишень густина покори
Винесе тебе на дороги
Із руками вчинків.
Хочеться, щоби тільки не були вони
Пусті.
Як і двері обличчя,
Серед розломів найвищих століть
Пророкували мовою бездушною.
Що ж, коли ти страчуєш
Свою приреченість,
Кимось пригадану,
То не кайся привселюдно – слова уже не ті.
На кінчик язика тобі
Терезами вибору клались прокльони.
Можна було б і плюнути,
Аби кислицею не увірвалось життя,
Та ти проковтнув це приборкане Вкотре,
Наче сухе вино,
Напівзакривавлене,
Як і твій Бог,
Що живий,
Бо постійно говорить
Німотою нічних стріл.
