Я сидів біля вікна якогось кафе і уже п'ятнадцять хвилин просто дивився у вікно. В голові крутилася маса думок про минуле, теперішнє, майбутнє: «Що було не так? Чому вона пішла від мене? Невже вона нічого не відчувала? Як же мені було тоді важко! Хоча…» - я подумав про те скільки разів я її ображав, та ігнорував, просто для того, щоб погуляти з друзями. Я чомусь, ніколи не цінував її, ніколи не задумувався, що вона може мене покинути – самовпевнений егоїст.
Мої думки розірвав різкий запах дешевого сухого вина – офіціантка принесла моє замовлення. За сусіднім столиком я помітив молоду блондинку, яка нервово курячи тихо плакала. «Цікаво, чому вона плаче?» - подумав я. Мені здалося що її сльози присвячені коханню. «Чому ми робимо так багато помилок, будуючи якісь стосунки? Чому у нас просинається егоїзм і самолюбство коли відчуваємо, що до нас прив’язуються люди? Чому забуваємо про елементарні людські відносини?» - все це не давало мені спокою.
В кафе було тихо, грала якась спокійна музика, я зробив ковток вина терпкість якого запекла мені в горлі. Тишу розрізав гуркіт дверей – ввійшла молода пара. Дівчина грайливо загравала до хлопця. Вони замовили дві порції якогось салату і про пляшці пива. Неймовірно… при всій грайливості дівчини, в очах молодого чоловіка вбачалася пустота. Вони сіли у самому кутку кафе, так що мені було видно тільки молодого хлопчину. За рухами дівчини було видно, що вона їсть салат, а він лише тихо пив пиво, через 5 хвилин його пляшка була пустою. Хлопець підсів до дівчини і обійнявши її за плечі щось сказав, вона скинула його руку і плачучи пішла з кафе. «Що він їй сказав?» - подумав я. Та цю думку перервали слова офіціантки про те чи буду я ще щось замовляти. Я подивився на неї, вона була втомлена, а на очах виднілися сльози. Я запитав: «Що з Вами, Ви якась сумна?». На що вона відповіла: «Сьогодні синові два роки, а я працюю до двадцять третьої години. Навіть не встигну його привітати…». Після її слів мурашки пройшлися по тілу. На дворі ішов дощ, він ніби відображав стан душі всіх присутніх. Атмосфера в кафе була надзвичайно важкою. В моїй голові знову з’явилася маса думок. «Кафе втрачених надій» - подумав я.
