Дощ, як з похмілля, бо проспав весь тиждень,
давай гострити лінії й кути,
щоби поцілитись у кожну з вишень,
залити луки, стежки... і піти.
Піти за обрій у тумани й луни,
втекти від сорому, що знов переборщив.
За ним і охання услід загули
того, хто сіно ще не досушив.
А дощ давно забув, давно затявся.
Він знову цідить із небес питво.
І в кого він такий упертий вдався?
Таке липневе в нього ремесло.
Надує міхи вод, розпухне в боки,
несе себе у хмарах впасти враз,
гримить і рубиться у блиск з наскоку
і не чекає захвату й образ.
Він так живе, йому інакш не можна,
для нього світ: то падати, то - ні.
І кожна цівка, крапля його кожна
остання й перша в дощовім житті.
