Ти йтимеш там, всміхатимешся людям,
Я тут сидітиму з безоднею в очах.
Твоєю вже ніколи я не буду…
В очах злились сум, ненависть та страх.
І покотились… плавно, вниз, додолу…
Роздерта закривавлена душа
Влива дешевенький коньяк та колу,
Що трохи біль втамовує, стиша.
Уся трясусь: біль все ж спішить на волю
Дивлюсь на тебе і сама себе кляну!
Це ж треба у відкриту рану солі:
«Бувай.Щасти. Удачі. Не люблю.»
Тут розум тж спішить зайти у гру.
І вже не сльози у очах, коли ти поруч
Ідеш. Але лишаєш все ж одну.
Я йду направо. Ти ідеш ліворуч.
Проходячи, знов підніму я очі,
Щоб глянути ще раз в твоє обличчя.
Я ж знаю, ти давно уже не хочеш
Мені всміхатись. Це доволі звично.
Я ж навпаки всміхнусь з останніх сил!
Щоб бачив ти, що вже мені не треба!
Дешевий алког оль біль трохи змив.
І ніби-то в тобі нема потреби?
Подумаєш, що я тепер змінилась?
Нарешті дала спокій я тобі?
Й молитимеш, щоб більше не зустрілась.
І знищила всі думки! І вірші…
І на обличчі вже нема твого ім*я,
І телефон більш не висвічує його,
І ти не відчуваєш те, що й я:
Нема у серці почуття того.
Але в цім ти не винен, знаю це,
Серця частенько нас так підставляють.
І я всміхаюся тобі в лице,
На людях більше вже я не зриваюсь…
щиро дякую 
