Вона приходила до мене щовечора у четвер,
Варила каву, годували з своїх долонь,
Я купував їй квіти за останні дві сотні гривень,
І в п'ятницю зранку проводжав на самотній перон...
Вона телефонувала мені щонеділі о пів на десяту,
Перед початком д'явольськи страшного буденного тижня,
Розказувала про хвору маму і п'яного тата,
Її слова наближали до рідного дому, де під парканом старезна вишня...
Вона ніколи не турбувала мене у клятий вівторок,
Сама, напевно, дихала ледве-ледве підводячи груди,
Її розуміння того, що у моїй квартирі також душевні мороки,
Тримали осторонь сильну її особистість від вина і психічної згуби...
І коли я зліг, від рожевих і синіх пігулок,
Легені набрались смоли темної як підвалини Єрусалиму,
У звичайний четвер вона піднялася на шостий поверх структури
І застала холодну, кам'яну дешеву мою квартиру...
Не було відчаю, не цілував вологістю страх,
У неї в думках чекала - скоріше за все покинув,
А у лікарні доживаючи останній листок партитури в моїх очах:
"Я не сказав, що любив лиш її, одночасно грішну і безневинну..."
