Маляр живописав, як бачить око
з-під брів рудих. А бачило воно
до божевілля ясно і глибоко -
де в світі голодно і холодно.
Потворності краса - життя відбиток,
в очах - убогість, руки, як коріння,
неначе сум на полотні розлито,
в напрузі тиші - дике голосіння!
З"їдають не картоплю - свою долю...
Поки в руках селянських болі снили,
із пензлів душі випустив на волю,
неначе сів на лаві разом з ними.
Він між ними ховався від пекла, що звалось довкіллям,
бо прийшов з паралельних світів аксіоми Евкліда,
за собою приніс кольорів незнайоме світіння
для незрілого світу, якого усі ми є діти...
Світ дивився на нього, як жовтими віями сонях,
як дорога у полі - сліди, що ніяк не зіллються.
Одночасно душею у двох нерозгаданих ролях -
для людей - загадковий, реальний для свОїх ілюзій.
Розтирав на палітрі не фарб блискітливу олійність -
колір пристрастей, колір гріха у порочному колі.
Барви калейдоскопності, ночі паризьких обіймів
в чорнозем полотна переносив майстерно рукою.
Пелюсткова прозорість і очі здивованих квітів,
опівнічна усмішка кав"ярень - озлоблений вишкір.
І розвіює плям кольоровість імпресії вітер,
підкидає стальної ажурності Ейфеля вище.
На прозорому склі полотна - зорі-риски в польоті,
як у дівчини очі, червоні від недосипання.
Легковажиться Арль*, по-осінньому у позолоті,
а у скроню, як спис - вістря пензля. Вершина страждання!
Буревієм, зачиненим в кліть черепної коробки,
б"ються роздуми і каламутять прозору реальність.
Несподіваний ранок, без спокою ніч, день короткий
засина. І уже край життя - не лякаюча крайність.
Він прийшов, перетнувши розмеженість простору й часу,
світлоквітну палітру обрав, промінявши комфортність.
І пішов, розчинивши сучасність його в передчасність.
...Обірвалася пісня в четвертій октаві на форте!
Арль*- місто у Франції, де найбільше творив Ван Гог.
