Світ за очі ведуть тебе до волі.
Звенигора – цей перевал високочолий.
Притулок цнот затиснений в неволі,
а обертас поштивий у доборі.
З причин інсинуацій – intermezzo!
Як інфантильна першого криївка
заграла коліщатком так, що плесо
білих акацій стрепехнула цівка.
Потвори в люстрах поглядів барвисті
мандрують в щасті сорому і ґвалту.
Відверті, сутні, ніжні, урочисті
вже дурисвіти розпалили ватру.
Розкрили цноту перещеплені в раю,
У пеклі крильцями прошелестіли чари.
Я сам один, я – явлений в саду,
течу з-над зойків в рій йоржких коралів.
Зрекла мене любов поміж пручань.
Як солодко зітхає у тремтінні
воля моя, від котрої ридав ж
опісля, як зіграв палкі хвилини.
Обвив і втамував лелійні мури.
Ніяк за волю віддалася доля.
Струнка і повноцвітна, спрагла Люлі,
твій пояс оперезала Світоля.
У мандрах слів дим любощів осів.
З п’янких утіх розбурхав все виснажне
хмаринне лоно орхідейних вій,
спокусами найдужче не зав’яже.
Медовий сік на білі перса збризнув,
І тричі вутлий пух весняних крапель
мушлинками зросив вуста, звільгнув,
зірвавши перлинковість сонця навкіл.
Я тебе зрікся після насолод.
Звенигори незнанні перевали.
З небесних переплетених долонь
розривом серця мою душу палить.
