Я тебе люблю напевно тією самою любов’ю -
Такою легко, повітряною, злегка вітряною,
Не відчутною одразу, не помітною,
Але такою всюди сущою, могутньою,
Не нав’язливо вічною і стабільною.
Зв’язані волею – безглуздо,
Не розумно, абсолютно не логічно,
Якось по божевільному контрастно,
А байдуже, бо все ж таки не марно.
Це любов, яка не приземлює спустошені мізки.
Це любов, яка руйнує кайдани,
Відв’язує глиби, що тягнуть на дно.
Ми за поглиблення,
Прихильники ніжного вільного падіння
Із висоти сердець,
Отакої ненав’язливої інтеграції
Із душ і просто навпростець.
Нам якось не до того, щоб марнуватися
Розпорошуватись на непотрібних людей.
Блиск і лоск – якщо є між нами, то тільки справжні.
Якщо відважність – то суто на рівні природного інстинкту.
Сплели павутинку нервові волокна наших тіл,
Проте вода потрапила до її полону.
До дому не хочеться,
Ти мій дім.
З тобою поряд я знаходжу точку опори.
Левітація – існує,
Коли я у твоїх обійма.
Йогам роки, а нам двійко поглядів.
Що ж це напевно наше спільне смиренне божевілля.
Закохані , задружені,
Волею зв’язані недужі.
Я просто я.
Ти просто ти.
Лови мене у свої обійми
щирої простоти.
А мені як приємно, що Ви читаєте мене ! 
