Пишу це "творіння" з кількаденних спогадів, тому на жаль не можу гарантувати об’єктивності в почуттях і думках.
Я дивуюсь сама собі… Семінаристи стали невід’ємною частиною моїх розповідей, але раніше стосувались вони не моєї «величної персони», а маленької кароокої К., яка щораз втрачала від цих хлопаків свідомість і розум.
Як я вже комусь казала: зі мною доля зіграла злий жарт. Іронія. Я закохана у одного з них.
Спочатку він здався мені трохи дивакуватим: манера розмови, поведінки. Що? я і він? ні, ні, ні!!! Навіть подумати не могла.
Я мала спільні виступи з Ним лиш чотири дні, ніби мало, а стільки пережито...
На моє нещастя, я стала однією Із… із тих дурнуватих дівчисьок, які щораз закохуються у правильного і чемного.
Та що мала робити? –потонути?!... І потонула в Його очах.
Якби ви бачили ці очі… не знаю, не пам’ятаю іх кольору, вони були просто криштальні.
Взагалі в очі не дивлюсь.. не люблю я цієї справи..Та цього разу виходу не мала, тому що Він завжди сидів навпроти мене, де б ми не були, що б не робили Часто я уникала цього... але ж ні, доля вирішувала все за мене.
Він завжди жарутвав з мене, намагався кинути якусь репліку з моїм ім’ям, мені, певно, здавалось, що Він більше нікому не приділяв такої уваги… наївна. А може ні?
Останній вечір був для мене найбільш болісним. Десь в глибині душі я розуміла, що більше ніколи Його не побачу. Але найбільше мучило те, що так нічого і не зробила, щоб бути з ним… просто не наважилась…
В душі залишились лиш короткі уривочки з тих днів, але в серці назавжди будуть думки про те, що саме цього Різдва я зустріла ту людину, з якою провела б все життя…
Всередині все бурхливо. А на папері вийшло коротко. Тепер думаю, може я бачила і чула лиш те, що хотіла?
***
Заради сміху, продовжу цю історійку. Я все ж зізналась йому… але продовження вже Вам відомо... його немає.
