тут би здалось зібрати її усю:
зі складним характером,
неслухняним волоссям,
з усім її ниттям, як колить у боці
і віддає по лівому ребру.
зібрати б всю її по хребцю,
по ниточці на одязі,
по волоску...
зібрати і не віддати навіть тому,
хто запропонує найбільшу ціну.
вона повинна належати тільки йому.
вона говорить:
- не йди.
я шукала тебе довго,
майже вічно.
ти подивись, скільки на мені тріщин,
і після кожного із них,
як із війни.
хтось вкладає у ліжко на ніч,
а хтось на роки.
лежати і плакати,
дивитись на стелю,
білу й холодну, як на пустелю,
боятись порухати хоча б одним м'язом.
мені страшно було,
мені здавалось, що ще я не вмерла,
але вже не живу.
аж тут ти прийшов і я у раю.
забирай мене всю,
з усіма бонусами і призами,
з усіма рубцями і жахливими словами,
я й справді хотіла світлою залишитись,
але в мене летіло каміння і я опустилась.
а ти не бідкайся зі мною, не повчай,
я полежу в тебе на плечі,
поп'ємо разом чай.
не зализуй мої рани - я сама.
дай мені трохи часу,
і я стану кращою, ніж була.
і він бере її, обіймає, тримає за руки,
вона горнеться до нього,
неначе шукає спокій,
вечоріє.
у чашках стигне чай з бергамотом.
вона любить його,
а все решта було уроком.
