Зниклими вікнами з міської пам’яті,
Ненаписаними віршами в моїм блокноті ,
Несказаними, замовчаними словами моїх уст,
Потухлими надіями моїх мрій,
Забутими мовами i релiгiями,
Незнайденими в твоїм вiкнi смислами мого буття,
Я гублю себе, я гублюсь.
Я вмираю.
Ти вбиваєш мене.
Твій пульс не хоче підкорятись моїм цілункам, дотикам,
Твій мозок не впускає мене у свої мрії про наших дітей,
Не впускає нас старих, щасливих разом.
Не впускає мене.
Не впускає мрій взагалі.
Це добре.
Але ти дав барви всього світу,i світ взагалі мені (батьки дали мене світу)
Ти показав смаки, кольори, аромати.
Ти давав мені творчість.
Але ти про це не знаєш,
Бо нічого мені не давав.
Точніше я не брала...
Я сама знаходила, бо ти давав сили,
сама все - але для тебе.
Збирала пазл світу, чи світ як пазл,
Щоб донести тобі цю картину.
Назавжди тобі.
Я – тобі.
За це ж хоч мене вибач
вкiнцi-то кінців.
