Щастя самотньо по свiту блукало,
Щастя стежину до серця шукало.
Де тiльки Щастячко те не було
I, заблукавши, прийшло у село.
Холод. Мороз. Вiтрюган. Завiрюха.
- Гей, чоловiче,- гукнуло, - послухай,
Щастя самотне я, може, твое?
- Нi, -вiдмахнувся той, - в мене вже е.
Стомлене Щастя блукало повсюди.
- Люди, - благало, - вiзьмiть мене, люди.
Щастя людське я, те вiчне, земне,
В хату впустiть, вiдiгрiйте мене.
Холод йому i мороз допiкав,
Але нiхто того Щастя не брав.
Якось йому пiдказала дiвчина:
- Там, край села, е старенька хатина,
Дуб старокрепий росте край вiконця,
Хатку боронить вiд вiтру i сонця.
В нiй живе бiдна, самотня вдова,
Ти пiдбери iй найкращi слова.
Милий ii десь загинув в походi,
Може i станеш ти iй при нагодi.
З"iвши останнi крихти iз торбинки,
Щастя прийшло до тiеi хатинки.
В шибку постукало вже опiвночi.
- Хто там? - спитали заплаканi очi.
- Щастя я, Щастя, впусти мене, жiнко,
В теплiй хатинi спочить дай хвилинку.
Дай переждать завiрюху i стужу,
Дай вiдiгрiти згорьовану душу.
Впустиш до хати нежданного гостя -
Не пошкодуеш, бо матимеш щастя.
Ти ж така гарна, iще молода, -
Щастя у вiчi вдовi загляда.
Жiнка впустила те Щастя, зiгрiла,
Нагодувала його, напоiла
I проказала тихенько слова:
- Щастя не маю, давно вже вдова.
Серденько тлiе, бiль душу жуе,
Та не вiзьму тебе, ти не мое.
Ти не мое, а чужого не хочу, -
Знову слiзьми затуманились очi.-
Тож спочивай тут, приляж край порогу,
А як спочинеш, рушай у дорогу,
В край, де весна, де усе розквiтае,
Там хтось на тебе давно вже чекае.
Той, кому ти усiм серцем належиш,
Тож, ти даремно тут шлях свiй мережиш.
Щастя всмiхнулось. Як нiч вiдiйшла,
Тихо пiшло iз чужого села.
Люди, не будьте до щастя байдужi
I вiдкривайте йому своi душi!
Не вiдвертайтесь, впускайте до хати,
Щастячко вмiйте свое розпiзнати.
Бiльше всмiхайтесь веснi, сонцю, лiту,
Хай не блука ваше щастя по свiту.
Ніяк не зрозумію. Все чітко, все виважено. І розмір чітко додержаний і на високому рівні. І дуже красиво.І тема та, що треба! А от чогось не хватае...
Ви знаете, то видно у мене в голові чогось не хватає.
Так що пробачте мене.
Старого.
Маразм мене долає.
Лидия Науменко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Мой коллега с Прилук Назалет,
Вы, конечно, хороший поэт.
Мне бы в Вас поучиться рости,
Только вот разговор как вести?!
Мой невидимый друг Назалет,
Я не знаю же - сколько Вам лет,
Ни улыбки не вижу, ни глаз,
И какая позиция в Вас.
Будьте чуть солидарны со мною,
А не то - я от горя завою!
Привіт Вам, Лідіє! Почала читати і не змогла відірватись: гарно і професійно, бездоганно. А кінець несподіваний для мене. Думала - залишиться. Хоча мораль беру до уваги. Дякую за приємні хвилини.
Лидия Науменко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Доброго дня Вам, Олено! Рада знайомству.Дякую за гарний коментарiй. А вiдносно щастя: самiй хотiлося лишити, та дiйсно- мораль взяла верх.
Красиве, добре і ніжне щастя. Просто вразили щирістю тематики, добротою серця і красивим віршуванням. Відмінно. А щастячко це до нас, на сайт, нехай нам кожному трішки додасться. Дякую за баладу, рада знайомству
Лидия Науменко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Добрий день! Дякую за вiдгук, за добрi i теплi слова.Не знаю, якого Ви вiку, але вiдчула якусь спорiдненiсть душ.Тож рада знайомству i подальшому спiлкуванню.А про щастя, жiноче щастя ще будемо писати.I хай воно приходить до кожного з нас! Тож, будьмо щасливi!
Жiноче щастя... Хто його придумав?
Хто, де, в яких краях його стрiчав?
Горить в сузiр"i Дiви вiчна дума,
Як недосяжний, неземний причал.
