Десь дуже-дуже далеко хлопнули двері. Соня здригнулась. Вона пригадала, де знаходиться і що з нею діється.
Встань! – сказала вона собі. – Встань! Негайно встань! Негайно!
В решті-решт вона заставила себе встати і відкрити очі. Соня бачила свою кімнату ніби через товсту криву поверхню. Вона не могла заставити себе проснутись, не могла приказати своїм ногам встати… щоб йти…
Поряд з нею стояв маленький столик, а на краю той же піднос з шоколадом. Соня намагалась схопитись за столик щоб встати, але промахнулась. Руки майже слухались її, але вона знову потягнулась і на цей затрималась на за столик, а за піднос. Відчуваючи, що він зараз упаде, Соня, перегнувшись, штовхнула його.
Вона не змогла стримати рівновагу і упала з крісла, потягнувши за собою ковдру, піднос і горбочок, повний шоколаду. Гаряча густа рідина вилилась і потекла, опікаючи їй руку від ліктя до долоні.
Цього було досить, щоб проснутись. Біль від опіку повністю повернула Соню в реальний світ. Вона різко стряхнула головою і змогла піднятись на ноги. Легко гойдаючись, Соня підійшла до комоду, на якому лежала її сумка.
Револьвер! – була її перша думка, але відразу пригадала, що віддала його Полу. А Пола не буде ще кілька годин…
Відчуття часу покинуло Соню. Вона не могла розібратись, скільки часу пройшло від того моменту, як Беатріс пішла з її кімнати. Кілька секунд? Хвилин? А може, годин?
Соня із всіх сил почала бити себе по обличчю. Спочатку по-одній щоці, потім по-другій. Швидкі удари зробили свою справу. Вона зробила кілька кроків в сторону вікна і, схопившись за рами, щоб не впасти, висунулась, наскільки можна, надвір. Холодне повітря вдарило Соню в обличчя, і вона почала нерівномірно дихати, широко відкриваючи рот і очі. Так поступово вона прийшла в себе.
Потрібно тікати. Якщо вона зможе дібратись до човна, то перебереться на континент. В місто. Там потрібно дочекатись Пола. А якщо ні… якщо шлях до човна перекритий?... Що ж, прийдеться пошукати укриття на острові, вирішила Соня.
Тепер вона могла спокійно рухатись. Мабуть, лікарство, яке підсипала Беатріс, було дуже сильним, якщо така мала доза так швидко і легко усипила її. Якщо вона заставить себе добре рухатись, то дуже швидко вона прийде в себе.
Соня не рішила взяти лампу. Ті самі чорні тіні, які увесь цей час були її ворогами, стали тепер її єдиним союзником в цьому домі.
Вона забарилась в холі. Їй прийшла думка про Марію. Пол довіряв її. Може вона звернутись до неї за допомогою?
Але тоді з одної сторони буде Марія і вона, а з другої – Беатріс, мама сім’ї, мама клану, і Франц. Марія не посміє їх не слухатись. Соня не могла так ризикувати. До самого ранку, поки не повернеться Пол, їй було потрібно боротися за життя в одиночку.
Вона майже добігла до парадних дверей, рухаючись швидше і швидше, тому, що лікарство поступово слабшало.
Соня звернула в хол і тут побачила, як відкрились двері в гостинну. На порозі стояла Беатріс Ленгдон. Вона миттю захлопнула двері і закрила собою прохід.
- Стій! – крикнула Беатріс, виставивши вперед руки.
Соня рвонулась вперед і буквально знесла жінку в сторону. На крик із кухні вибігла Марія, але Соня успіла прослизнути мимо її дверей, перед тим, як би та намагалась б її зупинити. Соня добігла до виходу і, штовхнула двері плечем, вирвалась на вулицю.
Вона майже добігла до воріт, які вели до причалу, коли із них у внутрішній двір увійшов Франц. Вони двоє зупинились як вкопані. Франц від подиву широко відкрив очі.
- Франц! Схопи її! – крикнула Беатріс, відкриваючи двері дому.
Соня різко розвернулась і кинулась в протилежну сторону – до воріт. Вона знову бігла через увесь двір відчуваючи, як її серце божевільно колотиться від страху. Позаду почувся крик.
- Франц! Не треба!
Соня впізнала голос Марії. До неї донісся шум боротьби. Соня обернулась на бігу і побачила, як Франц штовхнув на землю свою жінку і кинувся за нею.
Соня врятувало те, що вона успіла відбігти на велику відстань, а природна незграбність Франц не дозволяла йому рухатись швидко.
Перед Сонею лежали три доріжки. Одна вела до покинутої будівлі, Соня знала, що це безвихідь. Друга йшла під гору, вглиб острова, де бродили дикі кабани.
Соня побігла по єдиній ненадійній стежині вздовж обриву до пляжу. “Може, - думала вона, - можна сховатись де-не-будь там, між великих валунів”.
Соня вибрала не вірний шлях. Вона була дуже маленькою, з великими перешкодами і небезпечними місцинами, і Соня могла тільки перебратись туди тільки повзком. Франц, який знав цей шлях краще, йшов швидше і впевненіше, і відстань між ними ставала все меншою і меншою. Соня чула його тяжке дихання все сильніше і сильніше, з кожним кроком.
Вона спустилась з уступу і побігла. Пісок під ногами був м’яким. В ньому потавали ноги. Соня упала і проїхала кілька метрів на спині.
Вона тут же встала і, скинувши взуття, які тільки мішали, і побігла босоніж по самій кромці води. Тут пісок був твердішим, і бігти було легко. Попереду уже виднілась стіна, яка була нагромаджена скалами, які з трьох сторін охоплювали маленьку піскову полосу землі у виді підкови – ідеальний, схований від очей пляж.
Починався прилив.
Зненацька Соня зупинилась. Страшна думка проникла їй до голови. Вона пригадала. Що говорив їй Рей. Хвилі ось-ось захлиснуть цю полосу берега, відрізавши маленький, огороджений скалами пляж від усього берегу. Рей говорив, що рівень не піднімається в середині підкови, поки вода повністю не піділлє увесь берег… Скали ніби захищали пляж. Але потім вода почне підніматись вище їх рівня і почне затопляти підкову зверху.
Соня обернулась і подивилась на свого переслідувача. Франц, очевидно, подумав про те ж саме, що і Соня. Він зупинився в нерішучості, потім, побачив, що Соня стоїть, кинувся до неї.
У Соні ну було іншого виходу, як знову кинутись вперед. Якщо вийде добігти до кінця піску, - думала Соня, - вона зможе добратись до скал, викарабкатись вверх і, може бути, найде там якусь місцину вище рівня приливу. Там вона зможе переждати прилив. Це єдина надія.
Соня сильно ударила ногу об гострий камінь, який був прихований водою, яка прибувала. Рухатись тепер приходилось по пояс у воді, із останніх сил прокладаючи шлях крізь хвилі приливу. Нарешті рука Соні торкнулась скали, і вона стала викарабкуватись на верх, дряпавши коліна об гострі виступи.
І тут Франц догнав її. Він витягну руку, схопивши Соню за ногу, але промахнувся і схватився за юбку. Соня ривком відштовхнулась від каміння і, відчуваючи, як на ній рветься одяг, скотилась вниз на пісок з другої сторони гряди.
Здавалось, її легені зараз розірвуться. Вона впала і завмерла. Сили залишили її. Як добре так лежати і не рухатись, щоб вода омивала її, перекочувала через неї свої легкі прохолодні цівки.
Хвиля облила Соню, залила обличчя і очі. Ця повернуло її до реальності. Вона піднялась і знову почала тікати.
На місце, де щойно лежала Соня, скотився зі скали Франц.
Соня не пробігла і десяти метрів, коли ноги її підкосились, і вона рухнула на пісок. Задихаючись. Вона обернулась на свого переслідувача. Він виграв гонку – зрозуміла Соня.
Але Франц навіть не подивився на неї. Він задрав голову і в жаху подивився вверх. Туди, звідки через скали почала хлюпати вода.
Перша легка хвиля з пінною рухнула в низ на закритий пляж. Сильна ударна хвиля підхопила Соня і понесла її за собою. Потім, на коротку мить вода відступила, і Соня заледве вспіла вдихнути побільше повітря, як водяна стінка вдарила її в обличчя і потягнула кудись вперед, щоб з усією силою кинути об каміння.
Соня намагань плисти, але потік був дуже сильним, щоб з ним вести боротьбу. Тиск води, який притиснув її до каменя, спав, а в слід за ним сильна водоверть, як гігантська воронка, стала відтягувати її дальше і дальше вниз по пісковому березі.
Хвилі повністю накрили Соню. Їй було нічим дихати, і всі намагання відкашляти приводили до того, що легені все більше і більше наповнювались солоною водою.
Як ніби крізь сон до неї донісся голос Пола. Він кликав її.
- Соня! – чулось звідкілясь. – Соня!
Вона винирнула, голова була на поверхності. Ледве вспіла здихнути, як нова хвиля знову кинула її на камінь, ще більший, ніж першого разу.
- Соня!
Це був не сон. Голос дійсно кликав його.
- Пол…, - задихаючись, покликала Соня. Вона вложила всі сили, щоб ногами відштовхнутись верх, до гойдаючого вогника, який мерехтів у далині. Світло блиснуло перед її очима і зникло. Соню завертіло течією. І тут вона побачила світло перед очима, і це їй придало сили.
- Тримайся! – закричав Пол.
- Швидше, - закричала вона із усіх сил і почала плакати від беззахисності. Гострі виступи різали руки. Вода знову поглинала її, не бажаючи відпускати. Вона відчула, що це кінець, що в неї нема більше сил, щоб покликати Пола.
Його не довелось кликати. Сильні руки схопили її. Вони обоє були у воді. Із останніх сил Соня притулилась до Пола,бажаючи, щоб він її врятував, і знаючи, що він обов’язково це зробить.
Краєчком ока вона побачила Рея, перегнувшись через борт катера, щоб допомогти вибратися, і Юлю, яка сиділа в катері і широко з страхом дивилась на них.
Після цього був тільки сон, про який Соня так довго мріяла…
ID:
347585
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.07.2012 01:33:53
© дата внесення змiн: 02.07.2012 01:33:53
автор: Adam van der Vollen
Вкажіть причину вашої скарги
|
![Adam van der Vollen: Moon far away[розділ 21] - ВІРШ](/img/logopart2_ua.gif){kind=small}
