Заледве Соня увійшла в свою кімнату і, з грохотом захлопнула двері, кинулась на ліжко, вона почуло тихий стук. З нервами до того, що її не залишають у спокої, вона встала і з обличчям, яке не передавало нічого доброго, відкрила двері. Перед стояв Рей.
- Виставу закінчено, - процідила Соня скрізь зуби і намагалась закрити двері. Але Рей поставив ногу у дверний отвір і посміхнувся. В його посмішці читалась дружба.
- Пробачте, якщо я не вчасно вмішався у вашу з братом суперечку, - сказав він. – Я не хотів зіпсувати вам задоволення, але зрозумійте мене правильно, я просто не привик бачити, як з нього насміхаються. Тим більше, що він вас кохає і… - Рей дивився їй прямо в очі, і та зрозуміла, що він не збирається заманювати її в пастку, щоб потім посміятись.
Вона почервоніла і відвела очі.
- Я думаю, ви перебільшуєте, - сказала вона. – Єдине почуття, яке ваш брат завжди відчуває до мене, це роздратованість і гнів.
- Не потрібно обманювати себе, - сказав Рей. – Дозвольте дати вам одну дружню пораду. Постарайтесь запам’ятати, що мати такого чоловіка, як Пол, означає поставити себе в небезпечне положення в цьому домі.
Соня сердити подивилась на Рея.
- Знову застереження! В цьому домі, здається, всі помішані на тому, щоб розкидувати направо і наліво тумані застереження, але нікому в голову не прийде пояснити, що тут коїться.
Серйозність зійшла з обличчя Рея. Він підморгнув Соні.
- А я нічого не розказав Полу, так що не хвилюйтесь.
- Що ви не розказали? – Соня була повністю збита з толку.
- Наш маленький секрет, - з хитрою посмішкою сказав Рей.
Соня завелась з напівоберту.
- Мені до цього часу не було відомо, що у нас є таємниці. Великі чи маленькі…
Несподівано Рей схопив її за плече і сказав:
- В смерті Сьюзан є ще хтось, але вам не сказали, - сказав він, понизивши голос майже до шепоту. – Бережіться міс…
І перед тим, як Соня вспіла щось сказати, Рей обняв її і поцілував.
Перше, що побачила Соня, коли Рей відірвався від її губ, був Пол Ленгдон, який стояв в кількох метрів від них у коридорі. Він дивився на Соню і Рея.
- Вибачте, - пробурмотів він і швидко зник, звернувши в довгий хол.
- Вибачте, - сказав Рей, розжимаючи обійми, - але я повинен був це зробити, щоб брат не догадався, про що ми тут говорили. До речі, ви гарно цілуєтесь.
З цими словами Рей помахав їй і швидко пішов в протилежну сторону в яку пішов Пол.
Соня залишилась стояти одна.
Цієї ночі їй снився Пол. Він стояв на обриві, який з усіх боків обдував вітер, і чекав Соню. Вона підійшла зо нього дуже близько, але Пол обернувся і зник.
Почуття неврівноваженості, останніх днів переслідували Соню, іще більше посилились на наступний ранок. Вона проснулась з дивним відчуттям, що події непомітно, ніби поволі, ведуть її до якоїсь розв’язки, результатів якої угадати її було складно. Але події, люди, дім став все страшними.
Соня не знала, що зродити, щоб зупинити тривожний потік подій. Хоч розмова, випадково почута нею минувшої ночі, відповів на деякі питання, і він приніс нові сумніви. Тепер вона точно знала, що смерть Сьюзан не була трагічно-випадковою. Але Соні не було відомо, що сталось насправді. Вона відчувала, що розгадка десь поряд, і нічого на світі не могло тепер заставити її поїхати.
З іншої сторони, і Соня була змушена признатись і цьому собі, вона більше не могла боротись зі страхом. В цьому домі, де в перші дні всі жителі з здивованістю відмітили її сміливість, Соні було страшно.
В цьому домі у Соні не було союзника. Вона не знала, на кого можна покластися. Але самим страшним було те, що Соня не до кінця не знала, хто же був її ворогом. Навіть якщо це хтось із родини, наприклад Беатріс Ленгдон, виявиться не причетною до страшних подій на Перлі, було малоймовірним, що він прийме сторону Соні. Слуги були вірними своїм хазяїнам.
Тупа думка переслідувала Соню: вона повинна поїхати звідси як найшвидше.
Але якщо вона покине острів, таємниця, заради якої Соня приїхала на острів, залишиться не розгаданою.
“Ні, - сказала вона собі. – Я повинна залишитись і дізнатись правду”.
Настрій цього дня, хмурний від атмосфери невизначеності, не випаровувалось з часом. А після випадку з лялькою Юлі Соні стало не пособі.
З тих пір, як вона привезла із міста цю ляльку для дівчинки, Юля не випускала іграшку з рук. Фарфорова леді не пропускала жодного уроку, жодної прогулянки у внутрішньому дворі, і тому, помітивши відсутність ляльки, Соня поцікавилась у Юлі, що з нею сталось.
- Де твоя лялька? – спитала вона, показуючи на місце, куди зазвичай Юля її клала.
- Лялька мертва… - проговорила Юля несподіваним глухим голосом. При цьому вона навіть не підняла очей на Соню.
- Юля, як ти можеш! – Соня була вражена тоном дівчинки. Їй стало страшно від того, що сім’я робить з дитиною… - Як ти можеш так казати? – спитала Соня. – Де лялька?
- Вона впала з скали… - Юля почала хникати - …і розбилась на смерть.
Марія, яка, напевно почула їхню розмову, вийняла щось із коробки, яка стояла поряд кухонного стола, і мовчки подала Соні.
Перед нею лежала лялька. Їй не можна було впізнати. Половину обличчя кудись зникло, рука була відірвана. На іншій руці не залишилось жодного пальця, а ноги витонченої леді висіли на двох тонких шнурочках.
Юля плакала закривши обличчя руками. Соня подала знак Марії, і вони обидві вийшли в хол. Там Соня швидко спитала служницю:
- Що сталось з лялькою? – вона говорила тихо, хоч Юля і так їх не могла чути.
Марія здавалась була засмучена. Вона вперше заговорила так, що Соня не відчула відчуження в голосі служниці.
- Маленька міс вийшла на башточку погратись. Хоча її не дозволяють, там ж дуже небезпечно, а дівчинка часто забуває. Так ось, вона вийшла і, здається, випадково випустила ляльку із вікна, а та взяла і розбилась об каміння. Внутрішній двір то повністю із каміння, самі знаєте…
- О, Боже! – Соня розглядала покалічену іграшку. Намагання полагодити її здавалось марним. Прийдеться в місті купити іншу ляльку. Але не зараз: дитина буде противитись швидкій заміні.
Марія зненацька промовила:
- Так же само померла її мама.
Соня налякано подивилась на служницю. Так, все, насправді, виглядало схожим.
Соня знову подумала про те, наскільки сумним повинна бути життя дівчинки, закритою в замку, налякану сімейними нісенітницями, не знаючи, що таке радість. “Може, - подумала Соня, - Юля повторила смерть мами, піддаючись жорстокій цікавості?”.
Ця догадка заставила Соню після обіду шукати Пола.
Вона була уражена його холодністю, але вирішила, що не буде звертати на це увагу. Зараз її турбував стан дівчинки, і Соня не могла позволити, щоб особисті відносини і почуття до Пола взяли верх над її хвилюванням над долею Юлі.
- Я прийшла, щоб поговорити про вашу дочку, - сказала Соня, стоячи в кабінеті перед столом, за яким сидів Пол. На пропозицію присісти, вона відказалась.
- Мені здається, ви чудово попрацювали з Юлею, - голос Пол звучав дуже офіційно і по-діловому. По-моєму, вона не тільки стала краще вчитись, але й стала більш життєрадісною. І до того ж, нехай мої дії здаються вам дивними, але я хочу сказати, що мене дуже хвилює доля моєї дитини…
- Я в цьому дуже впевнена, інакше я б тут не стояла. Але якщо ви дозволити мені бути відвертою, мені не здається, що дівчинка добре живе. Можливо, з моїм приїздом у неї появився хтось, хто турбується про неї, і вона стала менш нещасною, але цього не достатньо. Я вважаю, що той образ життя, який вона веде, абсолютно не притаманний для дитини.
Пол довго дивився на Соню, але в очах його була пустота. Жодних емоцій. Нарешті він спитав:
- І що пропонуєте?
- Я вважаю, що дівчинку потрібно забрати з острова, - твердо сказала Соня. – Поблизу є багато гарних шкіл, до того ж в деяких невисока плата. Та і вам буде дешевше платити за школу, чим наймати індивідуальні заняття. Я не можу навчити її більше, ніж знаю. Дуже скоро вона підійде то того рівня, коли їй будуть потрібні професіональніші вчителі.
- Я думаю, коли вона підійде до цього рівня, - сказав Пол, склавши руки в знак закінченої розмови, - ми будемо запрошувати більш професійних вчителів. Боюсь, ваша ідея віддати Юлю в школу не стане предметом обговорювання. Але в любому випадку, дозвольте мені подякувати вас за те, що ви зробили.
- Але чому? – вперто перепросила Соня, відказавшись приймати його рішення як остаточне. – Вам далеко не байдужа ваша дочка. І я не вірю, що ви не бачите, як погано їй жити таким життям.
- Моя дочка повинна залишитись на Перлі, - знову проговорив Пол.
Він встав і, підійшовши до дверей, відкрив їх:
- А тепер вибачте, я повинен працювати…
Ця ж праця і стала причиною розмови в той вечір за обідом.
- Я спілкувався з одною нью-йоркською фірмою, вони займаються капіталовкладеннями, - заговорив Пол. Коли міняли страви. – Так ось, вони пропонують солідну суму грошей. Як я зрозумів, група покупців зацікавлена в тому, щоб тут влаштувати курорт.
Беатріс Ленгдон посміхнулась.
- Ти собі можеш уявити, як по нашому острову почнуть розходити кучі приїжджих людей? – звернулась вона до Рея. – Товсті старі чоловіки з ключками для гольфу і ще більш старіші жінки з собаками.
- Боюсь діло може дійти до того, - сказав Пол, всім своїм видом показуючи, що його це не бентежить. – Я попросив трішки більше, ніж вони пропонували, і якщо вони будуть згідні підняти ціну, я готовий продати острів.
Беатріс Ленгдон побіліла.
- Ти не зробиш цього, - сказала вона гнівно. – Я просто не дозволю тобі.
Пол залишився холоднокровний до її слів.
- Ви не зможете уникнути продажу, і вам це відомо, - сказав він.
В повному мовчанні Беатріс Ленгдон холодно подивилась на сина. Коли вона знову заговорила, її тон був такий же високий.
- Але чому, скажи мені.
- Все дуже просто. Ми більше не можемо тримати острів. Володіння в Шотландії менше і дешевше. Ним простіше керувати. Якщо продати все, що у нас є крім будинку в Шотландії, ми зможемо в повному комфорті жити до кінця своїх днів, замість того, щоб економити кожен день.
- Але справи йдуть краще, ніж в минулі роки, - сказав Рей.
- Це все дякувати грошам Сьюзан, - з сумом сказав Пол. – Але все рівно цих грошей мало, щоб підняти все хазяйство і тримати його.
- Але є ще доля Юлі, яку залишила твоя дружина, - з азартом заговорив Рей. – Невже ми не можемо взяти частину цих грошей!
Пол негативно похитав головою.
- Не потрібно говорити дурниці. Ми не можемо трати ці гроші.
Беатріс так сильно вдарила долонею постолі, що затремтів хрусталь і посуд.
- Ох ця жінка! – крикнула вона. – Богу відомою, як я її ненавиділа. Навіть коли померла, примудрилась сховати від нас свої гроші.
- Мамо! – сказав Пол.
Вперше за увесь час, що вони сперечались, він звернув увагу на Соню, яка сиділа за столом.
- Пробачте нам цю сцену, - сказав він, обернувшись до неї. – Запевняю вас, все скінчено.
З цими словами він суворо подивився на маму і брата.
Беатріс Ленгдон, однаково не змирилась.
- Ти забуваєш пор одне. Дім в Шотландії не схований від людських очей так, як цей дім. А це ж може бути серйозною проблемою, правда ж?
Хоч Соня і не зрозуміла чому, вона побачила, що ця фраза дуже засмутила Пола. На якийсь час Пол затих, але врешті-решт сказав з посмішкою:
- Наша вчителька все рівно запевняє, що Юля все-одно має поїхати з острову. Можливо вона має рацію.
Беатріс посміхнулась у відповідь. В її посмішці був холод.
- Ти не посмієш, - сказала вона попереджувальним тоном.
Рей встав із-за столу і, підійшовши до Соні, прошептав її на вухо.
- В Шотландії тільки трішки холодніше. Так що я не думаю, що вам там буде непогано.
- Мене що, погрузять разом з меблями, як річ? – спитала Соня.
- Ну звичайно! Ви ж саме дорогоцінне, що ми маємо.
З цими словами Рей розсміявся і подивився в обличчя брата.
ID:
346644
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.06.2012 11:00:24
© дата внесення змiн: 27.06.2012 11:00:24
автор: Adam van der Vollen
Вкажіть причину вашої скарги
|
![Adam van der Vollen: Moon far away[розділ 16] - ВІРШ](/img/logopart2_ua.gif){kind=small}
