Прямовисний схил наших гір і навіть її вершина здається такими близькими, що тільки простягнути руку – і торкнешся їх. Ця оманлива, мовби безповітряна близькість вабить до себе. Мимоволі хочеться злетіти і полинути туди через багатокілометрову далину – і віддатися ніжності почуттів, забути страждання. Полетіти в той пурпурно-золотавий вир на схилі пагорба, заритися з головою в жовто-зелене листя. Неначе величезну барвисту подушку. І заплакати. Так, як може плакати людина лише в молодості – ревно, навзрид, щоб на душі полегшало…
Якийсь незвичайний місяць… Уже середина серпня, а в повітрі ще не висить туман. Тому наші гори і здаються такими близькими. Здається, що осінь по-багрянила ліс, а сонця тільки по-літньому зігріває.
Ось воно, повільно заходить за пагорб. В тому кінці кладовища вже лягає тінь від пагорба, а тут, де стою я, ще світить сонце, розкидаючи промені по запалих могилах.
Тільки повітря холоднішає враз. Якесь пізнє, приблудне павутина прилипла до мого обличчя. Я змахнув його. Якби хтось зараз мене побачив, мабуть, подумав, що я змахнув сльозу.
Навкруги тихо. Надгробні промови закінчились. Не чути вже й стукоту грудок землі об труну. Не шурхотять і лопати могильників – вони вже закидали яму свіжою землею. Як швидко виросла могила!
Дерев’яний надгробок схожий на інші… на всі надгробки на цьому кладовищі. І літери такі. І напис такий самий. Лише сила-силенна вінків – ось що незвичне для кожної могили.
Навкруги мертва тиша. Могильники вже відійшли і стали осторонь, спершись на лопату, ніби хотіли показати з урочистим співчуттям: от і кінець. Як спритно, як швидко насипали вони могилу! Це теж своєрідне мистецтво, і, як кожний справжній професії, цій властива не тільки своєрідна техніка, але й гуманність. У спритності й швидкості могильників виявляється якась людяність, бо поки вони не скінчать своєї роботи, ті, що втратили близьку людину, не можуть змиритись з цією втратою, не можуть визнати, що це – кінець. Бо ж душевний біль спричиняє лише те, що здається ще не втраченим на завжди.
Але чому ж не тамується біль у моїй душі, чом і досі в горлі стоїть клубок? Адже це кінець. Кінець назавжди нашому коханню; кохана пішла дальше, пішла по-своїй стежині, а я спочиваю тут, під свіжою могилою, на цьому мовчазному від осінньої туги кладовищі. Може, тому так боляче, що наше кохання обірвалось так раптово, безглуздо? Чи, може, тому, що незбагненне часом дужче, нещадніше кидає нам в обличчя закон життя, неминучість, ніж те, що вважається закономірним, пояснимим; так воно ведеться…
Чекаєш, що наступний дер принесе спасіння від усіх бід… Сподіваєшся – ось почнеться нова, щаслива пора життя і можна буде все почати з початку… а тим часом те, що сталося, ніколи не почнеш заново!.
ID:
346404
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.06.2012 12:39:35
© дата внесення змiн: 26.06.2012 12:39:58
автор: Adam van der Vollen
Вкажіть причину вашої скарги
|
