Трішки пізніше Соні прийшло в голову, що Рей не був здивований, коли побачив розбите дзеркало. Так чи інакше, він, напевно, очікував побачити щось не будь подібне. Недарма він радив Соні пронести дзеркало так, щоб ніхто не бачив і не знав, і навіть сам взявся підняти його наверх, щоб було підозр, і сам його потім повісив.
А це говорило про те, що, хто не будь, але тільки не Рей, розбив дзеркало. Скільки він зусиль доклав, щоб потім розбити. Але якщо не Рей, то хто міг це зробити?
Сама сильна підозра падала на Беатріс Ленгдон. Рей ж говорив. Що їхня мати не любить дзеркал в домі. Але ні, це маячня… Був хтось ще… І він точно не був привидом чи духом. Жива людина запросто зайшла до неї в кімнату і розбив дзеркало.
Після багатьох думок Соня вирішила, що не стане піднімати це питання в розмовах з Ленгдонами. Тоді той, хто це зробив, щоб налякати її і відправити з острова, буде дуже розчарований. Кілька кусочків скла буде недостатньо, щоб вона втекла з страху.
Що стосується сірників, Соня на цей раз не сховала їх, а спеціально поставила їх на те саме місце. Нехай думають, що малюнок із значком готелю не має для неї ніякого значення.
Увесь день вона вела себе так, ніби нічого не сталось. Ніхто із Ленгдонів, зі своєї сторони, не давав поводу думати інакше. Все, здавалось, йшло, як звичайно, але вечором, коли Соня нарешті усамітнилась в своїй кімнаті, вона відчула, що їй не пособі. Вона попробувала читати, щоб відволіктись від дурних думок, але її увага була прикріплена до подій вчорашнього дня.
Нарешті, зрозумівши, що заснути не вийде, Соня взяла в руки лампу і вийшла із кімнати.
У величезному холі було порожньо і темно. Вона спустилась вниз в гостинну. Світло, яке лилось із дверей на кухні, говорило про те, що Марія все ще мила посуду, а тонка біла смуга з-під дверей Пола, вказувала на те, що хазяїн у себе в кабінеті. Більше нікого із Ленгдонів не було видно.
Знявши в коридорі з вішалки свій плащ, Соня накинула його на плечі і тихенько вискочила через темний коридор в бокові двері.
У внутрішньому дворику вона відразу відчула холодне повітря темної ночі. На небі було видно лишень кілька зірочок. Решта були під темними хмарами. Соня пішла прямо до фонтану.
Всівшись на кам’яний бордюр, вона поставила поряд лампу. Вода, яка вспівала за день кілька разів то замерзнути і перетворитись в лід, то розтанути знову, була чорного кольору і зберігала холод зими. Соня без всякої цілі провела рукою по застиглій поверхності і подивилась в обличчя наяд, ледве помітні в темноті. В сутінках здавалось, що вони здивовані її присутністю не менше, ніж в той день, коли Соня вперше приїхала на острів. Вона стала з цікавістю дивитись в їхні обличчя, ніби намагалась розгадати ті таємниці, яким наяди не перестають лукаво посміхатись.
Потім Соня перевела погляд на Нептуна. Бог морів стояв з суворим кам’яним обличчям. Здавалось, всім своїм видом він старався придати ще більше серйозності тим застереженням, які з усіх сторін шептала ніч:
- ТІКАЙ З ПЕРЛЮ!
- Може, мені дійсно треба поїхати, - прошептала Соня, звертаючись до статуї бога. Вона довго дивилась в холодні очі Нептуна, потім, ніби він підказав їй щось, проговорила в голос:
- Ні, я не можу поїхати. Це означало б признати себе переможеною. Я не відступлю і все-одно доб’юсь своєї цілі.
За спиною почувся скрип відкриваючого вікна. Соня обернулась з винуватим обличчям. Світло із кабінету Пола лився в низ, розбиваючись об каміння, якими був виложений внутрішній двір.
Пол стояв спиною до вікна і тому не міг бачити Соню. Він щось говорив Рею, спираючись спиною в книжкову тумбочку.
Соня піднялась, що піти, але долетівші слова Пола заставили її залишитись. Вона замерзла.
- … все одно не дам їй поїхати з острова, - в голосі Пола відчувалась енергія і рішучість.
Соня знову присіла на кам’яний бордюр фонтану, намагаючись сховатись в тіні глузливих наяд. Із того, що вона почула, їй стало ясно, що Пол і Рей говорять про неї, але Соня не любила тих, хто слухає під вікнами, вона відчула, що не може встати і піти.
Відповідь Рея вона не почула, а вітер, а раптовий вітер з моря, заглушив голос Пола. Він відійшов від вікна. Соня якийсь час іще боролась із своєю совістю, роздумуючи про те, зайти їй в дім чи залишитись, але в кінці-кінцем узнати правду перемогла.
Вона тихенько піднялась і, нечутно ступаючи по-камінням прокралась ближче, стараючись не попасти в білий квадрат світла, який палав із вікна.
Тепер говорив Рей. Соня почула:
- … теж саме, що сталось із твоєю дружиною.
- Хто ти такий, щоб стверджувати, що це був нещасний випадок? – сказав Пол.
Соня так вжалась в стіну, що крізь плащ відчула кожний камінчик наповнений холодом. Її серце стукало так сольно, що Соня подумала, що Пол і Рей зараз почують його стук в кімнаті.
Коротко і сухо розсміявшись, Рей говорив:
- Це було не нещасним випадком. І ми двоє це знаємо.
- Ну гаразд, - після паузи проговорив Пол. – Нехай нам обом це відомо.
Камінь під руками здавався все холоднішим. Звідкілясь здалеку вітер доносив рівномірний шум хвиль, які розбивались об прибережні скали, поряд тихенько фурчав фонтан. Із кухні, де все ще возилась Марія, йшов теплий запах свіжого хліба.
І так, смерть Сьюзан не була трагічно-випадковою. Соня відчувала, як її роздирає ненависть. Якась чистина її “Я” завжди вважала, що Сьюзан стала чиюсь жертвою і ця частина могла тепер радіти. “Інша” Соня була готово до помсти.
Вона стряхнула головою, ніби намагаючись відігнати погані думки, і все ж продовжила підслуховувати.
- Якщо вона залишиться, з нею станеться те саме, що із Сьюзан, - заявив Рей.
- Але я не можу допустити, щоб вона поїхала звідси, - сказав Пол, повертаючись до вікна. Соня ще сильніше прижалась до стіни.
- Прокляття! – крикнув Пол.
Соня здригнула. Вона згадала, що забула лампу біля фонтана, яка ярко світила посеред темної ночі. Її просто неможливо було не побачити.
- Хто тут? – закричав Пол.
Соня нічого не відповіла. Через кілька секунд вона почула, як він з шумом вийшов із кімнати в коридор, який вів у внутрішній двір. Їй не залишилось нічого іншого, як тікати.
Вона миттю кинулась до воріт, які виходили на стежку, яка вела до причалу.
Соня збігла вниз по високим камінним сходам, не відчуваючи під собою ніг. Плащ розвіявся і, тримаючись на одному ґудзику, хлептав по спині. Холодний вітер, зжатий масивними кам’яними стінами, налітав поривами, бив в обличчя і тріпав волосся. Здавалось, він хотів заморозити сльози, які збігали по щоці.
Чиясь тінь зненацька відділилась від стіни і вирішила перейти дорогу. Соня закричала від страху і чим дух побігла в перед, але здоровенна рука схопила її за плечі. Вона різко розвернулась і побачила прямо перед собою перекошене ненавистю обличчя Франца.
- Що вам тут потрібно?! – прохропів він.
- Негайно відпустіть мене, - закричала Соня, не знаючи, якого відчуття більше – страху чи гніву.
Зверху донісся голос Пола.
- Ей, хто там внизу? – прокричав він. – Франц, це ти?
- Я, містер Ленгдон, - відізвався він і послабив хватку.
Через хвилину Пол спустився вниз, і Соня побачила його камінне обличчя від гніву. Коли він роздивився Соню, його очі наповнились гнівом.
- Що вам тут потрібно? – повторив питання Пол.
Соня опустила голову і сказала:
- Мені не спалось і я вирішила вийти подихати свіжим повітрям і спустилась сюди подивитись на хвилі.
- Вам прекрасно відомо, що я не люблю, коли ви розгулюєте по-ночах, - в голосі Пола пролунала погроза.
- А вам чудово відомо, що я не люблю, коли на мене нападають по-ночах, коли за мною стежать і розмовляють, як з дитиною, яка нашкодила.
Говорячи це все, Соня пройшла мимо, високо піднявши голову.
Але Пол не був вповноважений здаватись. Він швидко обігнав її і став на сходинку вище. Круто розвернувшись, він опинився з Сонею обличчя в обличчя.
- Це ви залишили лампу біля фонтану? – спитав він.
- Звичайно я, хто ж іще, - Соня була ображена не на жарт. – А ви, напевно, подумали, що це привид?
Поволі піднімаючись по сходам, вони підійшли до воріт і увійшли у внутрішній дворик.
- Значить, - проговорив Пол, не звертаючи уваги на уїдливість Соні, - ви підслуховували, стоячи під моїми вікнами!
- Ви ще більш безтактні, ніж я думала, - сказала Соня, піднімаючи лампу з кам’яного підніжжя. – З чого ви взяли, що мені буде цікаво слухати, стоячи під вікнами? І до того ж, - Соня показала лампою в сторону вікон, - ваші вікна були закриті, так що я нічого не могла б почути.
Сказавши ці слова, вона з полегшенням подумала, що в її словах все-таки була частинка правди.
Вона зовсім не збиралась виправдовуватись перед Полом. Потрібно вести себе так, щоб йому і в голову не прийшло, що вона в чомусь винувата.
Соня пройшла мимо Пола до дверей, які вели в темний хол, навіть не глянувши в сторону Рея, який підійшов до вікна і спостерігав сцену, яка розгорілась.
- Я повинен знову вас попросити не гуляти по-ночам, - крикнув Пол її в слід. В його голосі відчувалась кип’ячий гнів. – Не заставляйте мене до жорстких методів.
Соня зупинилась. Вона розвернулась і подивилась на нього, відчуваючи, що більше не може себе стримати:
- До жорстких методів, кажете… Це, дозвольте дізнатись, до яких? Може, ви збираєтесь закривати мене на засов, як ви це робите з власною донькою? Остерігайтесь, містер Ленгдон! Я вашою полонянкою ніколи не була. І не буду! Запам’ятайте це!
В світлі вікна було самітно, як поблід Пол. Він нічого не сказав у відповідь. За то Рей, захлопав в долоні.
- Браво! – крикнув він, висовуючись із вікна. – Я думаю, брат, ти найшов достойного собі суперника. Я ж казав тобі, в неї характер те що потрібно.
Соня повернулась до Рея. Його слова ще більше її розізлили.
- А ви… - викрикнула Соня крізь сльози, - ви просто…
Вона так і не могла підібрати потрібні слова, щоб відповісти Рею. Замість того, вона швидко вбігла в дім. Думаючи тільки про те, щоб десь сховатись.
ID:
346396
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.06.2012 12:08:08
© дата внесення змiн: 26.06.2012 12:08:08
автор: Adam van der Vollen
Вкажіть причину вашої скарги
|
![Adam van der Vollen: Moon far away[розділ 15] - ВІРШ](/img/logopart2_ua.gif){kind=small}
