Соня прокинулась рано вранці. Світло дня показалося їй блідим і холодним.
Скоро прийшла Марія і принесла каву і булочки. Служниця і зазвичай вела себе стримано, але сьогодні вона була дуже замкнута в собі.
Соні не давала спокою вчорашня розмова з Полом: дізнавшись про неї, Рей і Беатріс Ленгдон дуже змінили думку про Соню.
Соня подумала, що, можливо, Марії щось відомо і вирішила спитати.
- Марія, - звернулась до неї Соня. – Ви ж давно служите у Ленгдонів, правда ж?
Служниця, яка ще не вспіла дійти до дверей зупинилась і насторожено обернулась.
- Я служу з тих пір, як одружилась, - сказала вона впевненим тоном.
- Значить, ви по-любому знаєте або чули всі сімейні історії.
Соня замітила, як Марія зжалась, і тому продовжила:
- Я маю на увазі історію про чудовиськ, про монстрів… Вам інколи буває страшно?
Марія нарешті підняла погляд, і Соня замітила, що її очі розширились від страху. Служниця виглядала так, ніби боялась, що за кутка кімнати чи із-за навісок на неї наскочить якийсь демон чи вампір.
- Я дала собі слово, що, попередивши вас, більше не повернусь до цієї теми, - сказала Марія дуже тихо. – Вам потрібно їхати звідси, міс. В день вашого приїзду зійшов кривавий місяць. І він відмітив вас як свою нову жертву.
- І чого мені потрібно боятись? – перепросила Соня, відчуваючи, що тон Марії наганяє на неї страх.
- Запам’ятайте мої слова. Страшна доля і страшний кінець ждуть вас, і злий дух ходить за вами із кімнати в кімнату, із холe в хол…
З цими словами Марія швидко вийшла із кімнати, перед тим, як Соня вспіла щось сказати, двері за служницею захлопнулись.
“Іще одне застереження”, - подумала Соня.
Вона зробила ковток кави. Їй прийшло в голову, що всі ці підозри, які йшли від інших людей, є їхнім планом, щоб налякати її і примусити поїхати.
“Ну що ж! – сказала вона собі. – Одними таємницями та попередженнями мене не залякаєш”.
Соня відчула, що їй полегшало. Вона посміхнулась сама собі. Справді злий дух! Нещасна Марія не чула за все життя жодного доброго слова, не бачила жодної посмішки. Тому вона вже марить цим. Нещасна жінка! Вона прожила поряд з Ленгдонам так довго, що всі ці дурні історії наскрізь зруйнували її мозок.
Вчора під дією депресії і погано настрою, дивлячись в палаючі очі Пола, вона так легко повірила в правдивість історій! Але сьогодні, при світлі дня, Соня побачила, наскільки це було тупо.
Вампіри! От би зараз розказати про все це Лі Бендеру. От він би розсміявся.
Але варто їй було пізніше спуститись у велику темну кухню, де вже сиділа і чекала уроків Юля, як старі страхи і сумніви перемогли здоровий розум. Все те, над чим Соня сміялась півгодини назад, здалось їй тепер зовсім не смішним.
Колись щось сталось у цьому великому старому будинку. Те, над чим не посмієшся. Сьюзан загинула і причини її смерті невідомі. Та і самі Ленгдони були незвичайними людьми.
Юля росла в поганих для дитини умовах, а її батько натякав Соні, що в дівчинки була якась дивність, щось страшне, пов’язане із старими легендами його країни.
Звичайно, йому це тільки здавалось. І все ж, коли вона побачила Юлю, Соня відчула легкий укол страху і їй стало соромно. Соромно, що вона могла подумати про це, дивлячись на маленьку безневинну дівчинку.
Юля бавилась лялькою, яку Соня купила для неї в місті. Лялька була виготовлена дуже акуратно.
Юля привіталась з гувернанткою і помахала їй рукою ляльки, і Соня, відкинувши свої підозри, з радістю привіталась з ними двома.
Їй дуже подобались ці ранкові заняття з Юлею. Дівчинка була просто прекрасна. Не дивлячись на дивний образ життя, в ній був фонтан радості і оптимізму і ці почуття від маленької дівчинки вливалися в Соню.
Не дивлячись на поганий настрій, з яким Соня кожний раз спускалась на кухню, побачивши Юлю, вона почувала себе краще і спокійніше.
Поки вони займались, Марія тихенько працювала в іншому кінці приміщення і, здавалось їх не помічає. Один чи два рази на кухню приходив Франц і приносив Марії продукти.
Соня впіймала себе на тому, що зовсім по-інакшому дивиться на цю людину. Їй надоїла цікавість. Звичайно, він був самий нелюбимим, злим від всіх інших мешканців Перлі. Вона в першу чергу була готова боятись іменно його.
Один раз Франц несподівано повернувся і впіймав Соню на тому, що вона розглядає його. Холод страху пробіг у Соні по-спині, коли вони зустрілись поглядами. На неї ніби дихнула сама смерть. Погляд Франца здавався колючим і жорстоким. І все ж вона не раз замічала, як цей погляд ставав м’якшим, наповнювався нормальними людськими почуттями, коли Франц дивився, - ні, не на дружину, - на Ленгдонів, а особливо на Беатріс. Значить, цьому чоловіку теж були притаманні людські якості, не дивлячись на те, що життя зробило його жорстоким.
В одному Соня була впевнена. Франц не любив нікого і нічого, крім Ленгдонів і їх острову. В цьому було все його життя.
У Соні була звичка, кожний ранок водити Юлю на прогулянку в внутрішній двір, щоб дитина змогла получити ковток свіжого повітря і побути на сонечку. До того ж, тут можна було не слідкувати за кожним своїм словом. Навряд хтось чув, про що вони говорять, а підійти непоміченими у дворі було просто не можливо.
До останнього часу Соня старалась не говорити з Юлею про маму, щоб не тривожити дитину неприємними спогадами про втрату, які напевно були ще свіжими. Але вчорашня розмова з Полом поставила багато питань, на яких Соня не знаходила відповідь і вона, вирішила діяти.
- Юля, - почала Соня спокійним і красивим тоном. – Ти ж ніколи не розказувала про свою маму. Ти ж не забула її, правда?
Юля насторожено подивилась на Соню, і та подумала, чи не попередили Ленгдони маленьку, щоб вона не говорила на цю тему. Але в цей момент дівчинка сказала:
- Я пам’ятаю її. Вона була дуже красива.
- І дуже добра…? – спитала Соня.
- Так, - сказала невпевнено Юля і добавила:
- Вона була дуже нервова.
Соня пригадала душевний стан сестри, як його описував Доктор Моріс, і те, що розказував про Сьюзан Рей.
Потрібно дивитись правді в очі: Сьюзан не підходила на роль мами.
- Ти, напевно, дуже жалієш, що її нема? – спитала Соня. Юля повністю була в книжці-розмальовці, кивнула головою. Так і не получивши відповідь, Соня знову обережно спитала:
- А ти пам’ятаєш, як це сталось?
Юля помахала головою.
- Я тоді спала.
- Але все рівно, ти ж повинна щось пам’ятати, - сказала Соня. Вона наклонилась над дівчинкою і подивилась на неї нетерплячим поглядом.
Юля підняла очі, і в них читалось здивування, ніби їй вже не перший раз задають це питання.
- Я не пам’ятаю. Чесно… Я тоді спала, а до мене прийшли і щось казали і бабуся і тато, і Марія. Бабуся мене всю цілувала, а я не могла проснутись. А коли я проснулась, вони сказали мені, що мами більше нема…
Дівчинка з важкістю договорювала останні слова і розплакалась.
- Моя бідненька! – проговорила Соня, обійнявши плачучу дівчинку. – Зайчику, пробач мені, будь ласка… Я зовсім не хотіла тебе так розчулити. Прошу тебе, пробач мені. Ми більше ніколи-ніколи не будемо про це говорити.
Соня з радістю побачила, як природний оптимізм і життєрадість дитячої натури швидко бере гору над сумом. Через хвилину Юля по-дорослому сказала Соні:
- Мама завжди говорила, що я ще зовсім дитина.
- Я не вважаю, що ти дитина, - сказала Соня. – Я б сказала, що ти прекрасна молода дама.
- Я така рада, що ти до нас приїхала, – сказала Юля, прижимаючись до плеча Соні. Я молилась, щоб ти приїхала і мені не було так нудно.
Тепер настала черга Соні стримувати сльози.
Перше, що побачила Соня коли зайшла до кімнати годиною пізніше, було дзеркало, розбите дзеркало… Його повісив Рей, Соня чекала, що хто не будь із членів сім’ї підніме це питання, але ніхто не говорив жодного слова. І тепер дзеркало було розбите на кучу осколків, які розкидували тисячі іскор, проломлюючи сонячні проміння, які падали з вікна на підлогу. Дуже розсердженою, щоб чогось боятись, Соня різко потягнула за шнурок, визиваючи Марію.
Коли через хвилину служниця увійшла в двері, Соня суворо спитала:
- Що ви мені на це скажете?
Марія дивилась то на кусочки дзеркала, то на хазяйку кімнати.
- Нічого не розумію… Здається ви розбили власне дзеркало, - нарешті сказала жіночка.
- Я нічого не розбивала! – Соня стрималась, щоб не закричати.
На обличчі Марії було здивування.
- Але ж воно розб… Уламки по-всій кімнаті.
- Його розбив хтось інший, хто заходив до мене в кімнату, - сказала Соня. – Розумієте? Хтось зайшов в мою кімнату, поки я була внизу в дворику, і спеціально… - Соня впіймала себе на тому, що не має ніякого права кричати на служницю. Є два варіанта: або Марія справді нічого не знає, або знає, але говорити немає права.
- Ой, не звертайте увагу, - сказала вона, взявши себе в руки. – Я прошу пробачення, що так розкричалась. Все це потрібно прибрати. Де я можу взяти віник і совок?
- Я зараз принесу, - відповіла Марія і в її голосі чулось полегшення, що допит нарешті скінчився.
Своєю смішною ходьбою вона вийшла із кімнати і через кілька хвилин повернулась з усім необхідним. Вони разом почали збирати кусочки від дзеркала.
Вони сиділи на курточці на підлозі, коли в кімнату зайшов Рей.
- Мені здалось, що тут хтось кричав, - сказав він. І тут його погляд впав на кусочки.
- Ого, а що тут трапилось? Що з дзеркалом? – спитав Рей.
- Хтось розбив його, - сказала Соня, не відриваючи очей від підлоги, - і я вирішила… Ой! – вона крикнула, коли кусочок скла забився в її палець.
Соня акуратно витягла його з пальця і кинула у відро.
Рей швиденько підійшов, присів поряд і взяв її руку в свою. На місці порізу появилась маленька крапелька крові. Рей, ніби зачарований, дивився, як капелька росте.
- Дивлячись на сімейні вірування, - сказав він і з посмішкою подивився в очі Соні, - я повинен бути зачарований вашою кров’ю. І я бажаю лизнути її з вашого пальця.
Рей знову подивився на кров, і його посмішка стала ще ширшою.
- До речі, я і справді хочу лизнути вашої крові, - з цими слова, він підніс руку Соні до губ і зробив те, що хотів.
В інший час і в іншому стані морального духа, Соня прийняла б цей вчинок, як звичайну балуваність, але тепер вона поморщилась і неприязно відсунулась від Рея.
- Знаєте, - сказала Соня, кинувши швидкий і тривожний погляд в сторону Марії, яка, здавалось, не замічає їх, - я лишень ваш працівник, і я не думаю, що вам потрібно про це забувати.
- Запевняю вас, моя прекрасна леді, що тепер, коли я так близько познайомився з… - Тепер, коли я точно знаю, хто ви є насправді, я нізащо не забуду, як повинен себе вести.
Ці слова Рей проговорив з посмішкою, і Соня не могла знати/, що він має на увазі. В цей момент Марія, закінчивши прибирати, піднялась з підлоги і направилась до дверей. Рей теж встав, ніби збирався вийти слідом за нею, але потім передумав і повернувся до Соні.
- На вашому місці я б закрив або забинтував ранку, а то, вамп… можуть побачити…, - сказав він і, підморгнувши, вийшов із кімнати.
Нічого не зрозумівши, Соня мовчки дивилась йому в слід. Слова Рея дзвеніли в її вухах. Було це просто жартом? Чи Рей знав, хто вона насправді? І якщо так, то що він збирається робити? Якщо Рей буде мовчати, тоді нема чого боятись. Але якщо він розкаже своєму брату… Соня була впевнена, що Пол розсердиться. Вона була впевнена, що він вижене її з острову, і їй так і не вдасться розкрити таємницю гибелі своєї сестри.
І до того, Подумала Соня, вона назавжди втратить Пола Ленгдона.
Вона взяла аптечку, щоб чимось промити ранку. Поріз був настільки маленьким, що його непотрібно було бинтувати. Соня почала ритись по аптечці в пошуках банта. Зненацька її погляд зупинився. На самому дні лежала маленька коробочка сірників із того готеля на березі, де Соня зустрілась з Анжелікою Берк і взяла її ім’я.
Соня інстинктно вхопила і з усіх сил зжала коробочку. Повернувшись, вона подивилась туди, де на стіні висіла пуста рама дзеркала.
Вперше вона відчула, що їй дійсно страшно. Марія, з її попередженнями була права. Її справді переслідувала смерть.
ID:
346080
Рубрика: Проза
дата надходження: 25.06.2012 00:53:28
© дата внесення змiн: 25.06.2012 00:53:28
автор: Adam van der Vollen
Вкажіть причину вашої скарги
|
![Adam van der Vollen: Moon far away[розділ 14] - ВІРШ](/img/logopart2_ua.gif){kind=small}
