Був один із тих днів, коли у повітрі починає пахнути весною. Хвилі здавались дуже блакитними для Атлантичного океану, а сонце , блистіло над водою, аж очі сліпило.
- Обережно, - сказав Рей. Він протягнув руку, щоб допомогти Соні вилізти на катер. Не дивлячись на тиждень інтенсивного лікування, нога все ще боліла. Невпевненою по-ходкою Соня пройшла до сидінь, і через хвилину вони відчалили.
Коли катер відійшов на достатню відстань від острова, Соня відчула, ніскільки чужим став цей старий світ для неї. Вона прожила на острові майже три тижні. В якомусь розумінні час пролетів дуже швидко. Але, з другої сторони, вона почувала на Перлю себе так, ніби жила тут віками.
Те, друге старе життя здавалось їй тепер чужим. Вона уявила на хвилину, як повинні виглядати вулиці Нью-Йорка, але в пам’яті відображались тільки купи машин, сирени, гудки і повсюди багато людей.
Ніби догадуючись, пор що вона думає, Рей сказав:
- Вам напевно не вистачає міського шуму і суєти?
- Дивно, але я не скучаю по-місту, - сказала Соня. – Тільки подумати, ще місяць назад я була в “Шеррі”…
Рей підняв до гори брови.
- Ви шикарно проведете час, якщо врахувати, що на життя ви самі заробляєте.
Соня відразу зрозуміла свою помилку і взялась придумувати пояснення.
- Мені подобається час-від-часу себе балувати, - сказала вона і, не даючи Рею шансу щось сказати, відразу продовжила:
- А я вважала, що, хто любить яркі вогні і міський шум, то це ви. Я була впевнена, що вам до смерті надоїло сидіти на острові.
Рей знизив плечима.
- Іноді мені таке життя надоїдає. Раніше, коли з грошима було по-краще, я їздив в якесь велике місто приблизно раз на два тижні. Я і зараз міг би собі таке дозволити і відправитись на яхті. Просто мені останнім часом все більше і більше подобається проводити час на острові, - Рей під мигнув Соні, щоб його комплімент був сприйнятий правильно.
Вона посміхнулась йому у відповідь, прекрасно розуміючи, що його загравання було не серйозним. Їй було приємно бачити на острові цього молодого і приємного чоловіка. Його присутність, здавалось, розвіювало химерну атмосферу будинку.
Останніх кілька днів, правда, були не звичайними. Беатріс Ленгдон була дружелюбною і життєрадісною. Юля була просто неперевершеною, а її успіхи у навчанні просто дивували. Дівчинка вчилась усьому так швидко і легко, що Соня почала хвилюватись, що може залишитись без роботи.
Тільки Пол залишився загадковим і таємничим. Соні здавалось, ніби він стежить за кожним її кроком, але наважитись, рахувати себе обдарованою такою любов’ю, навпаки, радіти цьому, вона до цих пір ще не могла.
Відносини між батьком і дочкою здавалось їй дуже дивними. Він істинно любив свою дочку, в цьому Соня не сумнівалась.
Юля була теж вірна батьку, хоча в її поведінці і розмовах вказувало на те, що дитяча натура поставала проти тих рамок, якими було життя на острові. Хоч Юля і була похожа на Сьюзан, вона була самою, що вона вже не є татовою дочкою.
Соні було не тяжко уявити, як дівчинка виростить повноцінним членом сім’ї Ленгдонів і буде керувати Перлю так, як вважає за потрібно не слухаючи жодних порад.
- А ось і берег, - сказав Рей.
Вдалечині Соня побачила смугу землі, а коли катер наблизився до материка, вона розгледіла маленькі хатинки, які прилягали одні до одних.
В сонячний день Грендіз Лендінг здався їй більш приємнішим і чистішим, ніж у перший раз.
На пристані було кілька чоловік, і Соня відчула, що вони дивляться на неї і Рея.
- А чим це ви збираєтесь зайнятись? – спитала вона. Сама Соня ще раніше сказала, що їй потрібно піти по-крамницям і зробити деякі покупки. Але насправді вона здиралась зробити щось інакше, але не хотіла нічого казати Ленгдонам.
- О! У мене дуже багато справ! – сказав Рей і подивився на годинник. – Зараз рівно перша година дня. Пропоную зустрітись в четвертій тут же, тоді ми успіємо повернутись додому до заходу.
- Чудово, я якраз вспію до цього часу, - сказала Соня.
Як тільки Рей пішов по-своїх справах, Соня в першу чергу вирішила подзвонити. Вона знайшла телефон біля пристані.
В справ очнику значився тільки один “Доктор Медицини на все місто – якийсь Доктор Моріс. На місті його не було, але жінка яка підняла трубку, записала Соню на пів-четверту на прийом.
Наступним пунктом був кафетерій, куди Соня заходила перший раз. Тут їй теж повезло. Та ж офіціантка скучала за прилавком, зате відвідувачів не було взагалі, але була одна леді і то вже виходила з приміщення.
Соня заказала чашечку кави і дочекалась поки за леді закриються двері і почала розмову з офіціанткою:
- Я хочу вам ще раз подякувати за те, що ви допомогли мені, коли я заходила до вас перший раз.
- Ви та дівчина, що хотіла попасти на Перлю, правда ж?
- Точно. І дякуючи вам я туди попала.
Офіціантка відійшла до краю стойки і почала збирати брудні ложки і посуду. Нарешті вона закінчила і налила собі чашку кави. Увесь цей час Соню терпливо чекала. Вона була впевнена, що цікавість візьме верх, і не помилилась.
- Ви увесь цей час були на острові? – нарешті спитала офіціантка.
Соня посміхнулась.
- Ага. Там так чудесно.
- Ммм-мм…
Офіціантка продовжувала пити каву, розглядаючи поламані нігті.
- А тепер куди направляєтесь? Напевно в Нью-Йорк…?
Соня показала на обличчі подив.
- Та ні, знову на острів. Я х там працюю.
- Та невже? – при цих словах офіціантка успішно зламала іще один ніготь і тут же прийнялась підрівнювати його зубами.
Соня розсміялась:
- Не знаю чому, але я боюсь туди їхати. Мені здавалось, що там буде все таким страшним… А коли всі тутешні чоловіки відказались мене туди вести, я взагалі подумала… Послухайте, - Соня глянула на офіціантку. – Чому тоді вони не захотіли мене везти, а?
Жінка налякано подивилась на двері, як людина, яка розповідає чужі секрети і яка боїться бути впіймана на гарячому.
- Ну, я не знаю…, - почала вона, - просто тутешніх рибалок там не дуже люблять.
- Але одна місцева дівчина все-таки працює там. Вона приїжджає на острів два рази в тиждень і помагає вести господарство, - Соня вирішила не здаватись.
- Я знаю. Її звати Анна Марія Віч. Що ж, їй не прийшлось вибирати. Їй сім’ї дуже потрібні гроші, інакше вона б туди нізащо не поїхала. А це я точно знаю! Та і інший не став би у них працювати.
Соню зненацька посерйознішала.
- Я надіюсь, ви не станете мені розказувати, що там твориться щось страшне, відьмацьке чи сатанічне, - сказала вона.
Жінка знизила плечима і сказала:
- Та ні, не буду. Я взагалі не з тих людей, хто розпускаю порожні слухи…
- Я знаю, - Соню підняла інтонацію на останньому слові. Вона розвернулась на стільці і заглянула в очі офіціантки. – А може я в небезпеці, а я нічого не знаю.
Офіціантка суворо подивилась на неї і, поставивши чашку, перегнулась через стойку:
- Послухайте, - вона заговорила дуже тихо, - якщо вам потрібна моя порада, то сідайте на автобус і їдьте прямо зараз, не відкладаючи і не повертайтесь на острів ні на секунду. Ось вам моя порада.
- Але чому? Що на острові такого, чого потрібно боятись?
- Я не знаю, та і ніхто не знає, - відповіла офіціантка, випередивши питання Соні. – У всякому випадку, я не знаю напевно. Але там щось нечисте твориться, сатана, це точно. Ви і Анна Марія Віч єдині, кому вдалось повернутись з острова.
Соня витріщилась на офіціантку, не зрозумівши жодного слова.
- Повернутись? Ви хочете сказати… Що ви хочете сказати?
- Що хотіла, те і сказала. – Тепер офіціантка зовсім вийшла із стойки і спершись на неї, заговорила майже шепотом:
- За увесь час у них перебувало чотири дівчини. Дві наші, тутешні, а дві приїжджі. Сама перша, її звали Ліз Костер, просто зникла, а коли її рідні стали переживати, що від неї нема листів, вони відіслали лист хазяїнам, а ті прислали відповідь, що її нема на острові і не було уже цілий місяць. Вони ще написали, бо думали, що вона поїхала додому. Та тут її взагалі ніхто не бачив.
- Може вона просто втекла від батьків, - сказала Соня.
- Ну тільки якщо у неї виросли крила і вона політала, - сказала Соня. – Щоб поїхати з острову, потрібний човен, а на причалі чи ще десь її не бачили, і із човна вона не виходила.
- А інші? – спитала Соня. Її кава вже зовсім охолола, але їй зовсім не хотілось перебивати офіціантку.
- Через деякий час до них найнялась працювати Мері Вітте.
- І вона теж не повернулась?
Жінка розсміялась.
- Можна сказати, повернулась. Її знайшли на каменях. Тіло просто винесло разом з човном в п’яти кілометрах нижче від берегу. Всі вирішили, що вона хотіла втекти на човні, та не змогла, не впоралась з керуванням.
- Який жах, - тепер серйозно сказала Соня. – А інші?
Офіціантка знизила плечима.
- Вони були не тутешніми, так що ніхто і не знає, що з ними сталось. Але бачили, як вони відправлялись на острів, і жодна не повернулась.
Соня подивилась в свою порожню чашку і думала: “Сьюзан теж не вдалось поїхати з острова. Але це дуже дивно. Я ж повернулась, і ніхто не став мені заважати.”
Соня знайшла в гаманці дрібні гроші і долонею здвигнула гроші в поперек стойки. Час минав дуже швидко.
- Спасибі, що ви мене попередили, - сказала вона і встала, щоб йти.
- Ви що вирішили повернутись на острів?
Соня кивнула головою:
- Я буду обережною, - сказала вона, але офіціантка подивилась на неї з явним сумнівом.
Соня пройшлась по-магазинам і купила все, що хотіла. Вона зробила це не тільки тому, що їй справді були потрібні ці всі речі, але тому, що поїздка за речами була головним поводом, щоб вибратись в місто.
До того часу, як вона купила всі необхідні речі і віднесла на катер, було вже майже пів-четверта.
Доктор Моріс був маленьким круглим чоловічком, який ідеально підходив на роль Діда Мороза із різдвяної казочки. У нього було мудре і добре обличчя, але, глянувши на нього, Соня відразу зрозуміла, що цього чоловіка не просто ввести в оману.
Очі Доктора Моріса з’їхали на пов’язку, яка була у Соні на нозі. Вирішивши, що вона прийшла до нього із-за ноги, він тут же запропонував оглянути ногу.
- Я тут із-за ноги, - прямо сказала йому Соня. Вона вирішила відразу перейти до питання, яке її непокоїло. – Та…, було б непогано, якби ви подивились мені на ногу. Але якщо чесно, я б хотіла поговорити з вами.
- Розумію, - проговорив Доктор Моріс і показав на стілець. – Ви сідайте, і поки я буду роздивлятись вашу ногу, ми зможемо поговорити.
Соня силі на запропонований стілець, а лікар присів на менший стілець прямо перед нею і почав розмотувати бинти.
- Я прийшла до вас, щоб поговорити про вашу пацієнтку, - почала Соня. – Про місіс Ленгдон. Я маю на увазі Сьюзан Ленгдон. Мені здається, вона повинна була лікуватись у вас. Руки лікаря перестали розмотувати бинти. Він підняв очі на Соню.
- Ви похожі на людину з освітою, - сказав про лікар. – Я думаю, ви розумієте, що збоку професіональної точки я не маю право обговорювати з вами історію хвороби іншого пацієнта.
- В даному випадку це можна зробити, - відповіла Соня. – Я сестра місіс Ленгдон. Якщо точніше – зведена сестра. Зараз я знаходжусь на Перлі, хоч…, - Соня заткнулась, але зрозуміла, що їй все рівно прийдеться все розказати, продовжила: - Ленгдони не знають, хто я така. Я живу там як гувернантка.
- Розумію, - знову сказав Доктор Моріс. Його руки знову почали розмотувати бинти. Добравшись до рани, він став її уважно роздивлятись. Його руки працювали з професіоналізмом, в той час як його голова була зайнята тим, про що йому говорила Соня.
- Так що ж ви хочете дізнатись? – спитав він і тут же добавив, звертаючись до Соні, вже як до пацієнта:
- Потерпіть, зараз буде трішки боляче.
Коли лікар почав торкатись рани, Соня трішки поморщилась.
- Я хочу дізнатись від чого померла моя сестра.
- Тут недавно був один чоловік, до речі, теж цікавився цим питанням.
- Це Лі Бендер, друг нашої сім’ї. я вже говорила з ним.
- Тоді вам має бути все відомо, я йому все розказав, - проговорив Доктор Моріс.
- Так, але мене це не переконало. Я хотіла це почути від вас.
Лікар зітхнув, встав і підійшов до тумбочки, щоб взяти свіжий бинт і антисептик.
- Все дуже просто. Місіс Ленгдон померла від пошкоджень, які получила від падіння на каміння. Якщо вам відомо де розташований дім, я не думаю, що в цьому питанні для вас будуть якісь таємниці.
- Але може…?
Лікар помахав головою.
- Жодного шансу, що це не випадковість. Розумієте, ваша сестра була не зовсім здоровою.
Соня хотіла заперечити йому, але Доктор Моріс підняв руки:
- Тут нема ніякої тайни. Скажіть, як давно ви бачились з сестрою?
Соня опустила очі, явно заворожена питанням.
- Кілька років назад, - тихо сказала вона. – Ще до того, як вона вийшла заміж за містера Ленгдона.
Доктор Моріс, здавалось, задумався. Соня подумала в той момент, що він шукає найбільш тактичні слова. Нарешті Доктор знову сів і зайнявся раною.
- Навіщо мені потрібно розказувати про вашу сестру, ви ж самі знаєте все про неї. Вона була дуже слабкою людиною. Із наших розмов я зрозумів, що її життям керував батько, людина з дуже сильним характером. Після його смерті вона залишилась, як сказати, без життя, а потім прив’язалась до Пола Ленгдона, до людини, яка чимось схожа на її батька.
Доктор подивився на Соню, ніби шукав підтвердження своїх слів. Соня кивнула головою. Вона вже склала для себе цей пасьянс.
- На мій погляд, - продовжив Доктор Моріс, - це був не самий гарний вигляд. Але я можу тільки догадуватись про це. Мені здається, що на початку її чоловік був дуже радий тим, що вона приділяє йому таку величезну кількість уваги. Але з часом він зрозумів, що їй насправді потрібно від неї. По-любому, що він не хотів бути поводирем, і тому став трішки холоднуватим. Але як там не було, вона була дуже нервовою жінкою. Вона була схилена до снодійного. Сьюзан, напевно, приймала їх з раннього дитинства.
Доктор знову подивився на Соню, знову шукав підтвердження своїх слів. Вона знову кивнула головою.
- Я не знаю напевно, але я пригадую, як вона себе вела. Можливо ви маєте рацію. Вона завжди тяжко засипала. Навіть коли була дитиною.
- От бачите, сказав лікар, закінчивши перев’язувати ногу. Він підійшов до вікна і продовжував говорити:
- Всі ці препарати самі себе послаблюють, надіюсь ви розумієте. Організм привикає до них, це як наркотик. З кожним днем, разом вам потрібно все більша і більша доза. Я намагався переконати вашу сестру лягти в клініку, де б її лікували методом відвикання, але вона про це і слухати не захотіла. Мені не залишалось нічого більшого, як знову і знову виписувати їй рецепт.
Коли лікар відійшов від вікна, Соня побачила на його обличчі смуток. Вона, до свого здивування зрозуміла, що він теж несе на собі вину смерть Сьюзан.
- В якісь степені, - сказав він, - я розумію, мене теж можна звинувачувати. Але лікар швидко вчиться скидати з себе таку відповідальність, інакше він зійде з розуму. У будь-якому випадку, х вашою сестрою стався нещасний випадок.
Щось розбудило її посеред ночі. Ніхто не знає що це. Можливо просто сон. Вона знаходилась під великою дозою снодійного, але встала з ліжка, підійшла до вікна, вийшла на старий напіврозвалений балкон, він не витримав, і місіс Ленгдон розбилась об каміння.
- Містер Бендер говорив, що була іще якась подряпина, - сказала Соня, без абсолютною надії.
- Ага. На горлі. Але вона була дуже маленькою, щоб викликати смерть, я вас запевняю. Це така подряпина, яку може залишити бритва, якщо зненацька з’їде рука, коли ви рівняєте волосся. Наскільки мені відомо, місіс Ленгдон рівняла їх іменно бритвою.
Соні в голово прийшла друга думка.
- А чи могло статись таке, що її вдарили, або що вона боролась з кимось, а, скинувши її з балкона, хтось намагався замаскувати подряпина.
- Могло, але я ДУЖЕ сумніваюсь.
Соня зітхнула і подивилась на годинник. Було вже майже четверта, а їй було потрібно повертатись на причал, де повинен чекати Рей. Вона відкрила гаманець, щоб дістати гроші.
- Жаль, що нічим не зміг вам допомогти, - сказав Доктор Моріс. – Але, як я вже вам казав в самому початку, в смерті вашої сестри не було нічого таємничого.
- Крім тієї ранки на горлі, - вставила Соня, відказавшись від свого фіаско. – І все таки, я б хотіла більше дізнатись про ту ранку.
Доктор посміхнувся, давши їй зрозуміти, що її поведінка дурна.
- Можу вас запевнити, - заговорив він, - ранка була безпечною для життя, від таких ранок не помирають. А може…, - тут він посміхнувся, показавши, що жартує, - ваша сестра стала жертвою вампіра.
Соня пригадала, що недавно хтось вже казав такі слова. Тільки хто?... Вона пригадала.
- Який дивний збіг, - голосно сказала вона. – Розказуючи про Ленгдонів, Лі Бендер теж зачіпав цю тему… Щось про старий родовід.
Доктор Моріс суворо подивився на Соню
- Я просто пожартував, міс Нілсон, - холодно сказав він. – І я думаю, якщо ви дозволити своїм фантазіям завести вас так далеко, буде трагічний кінець… Смерть вашої сестри стала випадковістю, вона сама впала з балкона, і я готовий поставити на карту свою репутацію лікаря, що це було іменно так.
- Пробачте, - сказала Соня із сумним обличчям протягнула йому руку. – Звичайно ж ви маєте рацію. Я просто стала дуже нервовою. Велике вам спасибі за допомогу. Є і ще одне прохання. Зробіть ласку, вважайте нашу розмову, особливо те, що стосується мого проживання на Перлі і що я родичка Сьюзан, конфіденційним.
- Не скажу, що я вдобряю все це. Але обіцяю вам зберігати конфіденційність, - сказав Доктор.
Соня іще раз подякувала йому перед відходом. Уже у дверях їй в голову прийшла іще одна думка. Вона повернулась до Доктора Моріса:
- Докторе, якщо в ту ніч Сьюзан знаходилась під дією сильної дози снодійного, значить, повинно було статись щось дивне, щоб розбудити її, чи не так?
Він знизив плечима.
- Можливо. Якщо вона прийняла дуже велику дозу – так. Але ми не знаємо, скільки таблеток вона прийняла. Можливо, доза була невеликою, і любий, навіть маленький шум чи просто дурний сон міг її розбудити.
- Але, - сказала Соня, - якщо вона прийняла тільки малу дозу і її дуже легко було розбудити, як же вийшло, що вона так без свідомо ступила на балкон?
По тому, як лікар нахмурився, вона зрозуміла, що це питання не приходило їй в голову. Але Соня не могла дальше продовжувати розмову. Була вже четверта.
- До побачення, Докторе, - сказала вона і вийшла.
Соня ступила на доріжку, яка була засіяна квітами, пройшла впоперек дому і повернула, вийшовши на тротуар, де вона майже не врізалась у Рея Ленгдона.
- Ну і ну…, - сказав Рей, який ледь-ледь вспів впіймати Соню, щоб вона не впала. – А я спішив на причал, думав, ви уже мене чекаєте…, - Рей подивився на табличку Доктора Моріса, приклеєну до стіни.
- Що ви тут робите?
Соня скочила, відчуваючи, що виглядає винною.
- Я просто вирішила показати ногу лікареві. А ВИ тут що робите?
- О, я просто щойно закінчив всі свої справи, - сказав Рей невинним тоном, як і завжди. – Йдемо до причалу разом. Чи вам потрібно зробите ще щось?
- Ні, ні, я якраз все закінчила, - сказала Соня.
Вони пішли разом. Соня дивилась по сторонам і, ніби роздивляючись місто, обернулась. Вся вулиця складалась із маленьких хатинок, за виключенням приймальної Доктора Моріса. Це дула вузенька вуличка далеко від центра міста. В уяві Соні прокралась жахлива думка, що Рей опинився тут тому, що просто слідкував за нею.
ID:
345386
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.06.2012 15:46:06
© дата внесення змiн: 21.06.2012 15:46:06
автор: Adam van der Vollen
Вкажіть причину вашої скарги
|
![Adam van der Vollen: Moon far away[розділ 10] - ВІРШ](/img/logopart2_ua.gif){kind=small}
