Все, мабуть, це кінець, хоча Соня вірила в краще. Все що відбувалось в неї перед очима плило, ніби на плівці.
Вона була беззахисна перед звіром. І все ж їй вистачило часу усвідомити це, як і те, що їй не втекти від кабана.
Краєм ока вона замітила, як із-за чагарників вибіг Пол. Її обличчя було перекошене від жаху.
Соня вспіла замітити і Рея, який з усіх сил мчався на допомогу.
Увесь цей час вона чула, як напруживши свої дитячі сили, кричить Юля.
Соня пригнула в бік в останній момент, намагаючись повторити скачок Рея. І скоро вона почула, як щось рве їй шкіру на ботах і на ногах. Соня зрозуміла, що гострі, як бритва, ікла кабана все-таки дістали її.
Небо і трава по-черзі мінялись один з одним, поки вона котилась по-землі.
Соня лежала, вткнувшись обличчям в траву, і тихо плакала, знаючи, що через секунду кабан підбіжить до неї, і вона не зможе втекти від його іклів.
Щось зненацька торкнулось її долоні. Але не жорстокими іклами. Це був Рей. Він перевернув Соню і почав оглядати її рани. Через декілька секунд над нею склонилась Беатріс.
- Пол, - слабким голосом покликала Соня, визволяючись від обійм Рея.
Він вже спішив до неї, а за ним на траві виднілась чорна туша кабана.
Рука Пола сильно кровоточила, і кров капала прямо на траву. Очевидно, він убив звіра наповал, вложивши в удар усі сили. Коли Соня побачила очі Пола, вона зрозуміла, чому він пішов на такий ризик.
Він наклонився і підняв її, прижавши до себе здоровою рукою. Соня сильно його обнявши, почала плакати, вткнувшись в його плече. Вони удвох мовчали, та і їм не було необхідності говорити.
Соня згадала, що у Пола поранена рука, що вони на охоті, і що всі на них дивляться. Вона витерла сльози і відійшла від нього.
Тільки тоді, коли Пол подивився на ногу Соні, вона згадала, що сама поранена. Один бот був розпорений від щиколотки до коліна і увесь залитий кров’ю.
Соня слабо посміхнулась Рею.
- Боюсь, мені прийдеться іще трішки підучитись у вас, поки не зможу так же ухилятись від удару, - сказала вона.
Рея з полегшенням розсміявся і сказав:
- Ви були неперевершеною!
- Народжена для полювання! – підтримала Беатріс Ленгдон, уважно роздивляючись рану. В її голосі чулось хвилювання і велика повага.
- Я б не зміг нічого зробити, якби ви злякались і не пригнули, - сказав Пол. – Я б не успів добігти.
- Я думаю, ми можемо вважати цього кабана на половину моїм, - сказала Соня.
Всі розсміялись, відчуваючи, як напруженість дня потроху спадає. Однак, біль в нозі не давала забути про себе.
Беатріс підійшла до Юлі, яка все ще не відійшла від страху і плакала, сидячи на поні.
Скоро появився Франц і привів коня Соні, який втік побачивши кабана. Рей з хвилюванням в голосі переказав йому все, що сталось за його відсутності.
Прийшов час перев’язати рани Пола і Соні. Франц кожний раз брав на охоту бинти, як обов’язкове знаряддя. Рана Пола була глибокою і дуже серйозною.
У Соні на нозі був довгий і не глибокий поріз. Вона навіть зуміла вилізти на коня, але з допомогою Рея.
Звичайно, охота була на цьому закінчена. Франц притаскав першого кабану, який був неподалік від них. Першого прив’язали до другого і так потягли додому. Цього разу посередині скакав Рей.
Соня була розчарована, коли на обід не подали кабана.
- Прошу вибачення, - сказав Рей. – М'ясо повинно “охолонути”, перш ніж з нього будуть щось готувати. За те, через кілька днів, коли воно “охолонути”, я обіцяю вам королівський обід.
Той день був дуже тяжким. Юля залишалась в маленькому страху ще цілий день і про заняття не було й мови. Соня влаштувала для Юлі вихідний. Беатріс і Рей перебували у чудовому настрої і розмовляли без упину цілий день.
Тільки Пол, здавалось, був не у своїй тарілці. Здавалось, він відходив від шоку із-за своїх почуттів і по дорозі додому не промовив жодного слова. Таким задуманим і безслівним він залишався увесь день. За столом він ховав очі від Соні, і залишався на стороні до шумних розмов.
З одної сторони, Соня була рада цьому. Вона явно не збиралась показувати якісь свої почуття, і тепер їй було трішки незручно перед сім’єю Ленгдонів. Більше того, її відносини до Пола стали двосторонніми. Їй ставало все тяжче притриматись своє цілі на острові.
Її ціль перейшла на другий план, поступившись місцю новим проблемам і тривогам.
І все ж, коли під вечір вона пішла у свою кімнату, дівчина відчула якусь розсіяність. Вона згадала про той момент, коли її обійняв Пол і відчула, що він боїться за її життя. Як добре було знати, що він її кохає, але Соня знала, не той тип чоловіків. Турбота не означає кохання. Коли такий чоловік кохає, то його любов не перетворюється в поглинаюче полум’я. Потрібно було прийняти таке кохання. З таким чоловіком, як Пол, альтернативи бути не повинно. Такі люди не приймуть компромісів. Але Соня не була готова до такого. В її душі залишалось дуже багато сумнівів. Скільки питань залишалось без відповіді…
Змучена від пригод, Соня заснула, як убита. Але її сон був дуже тяжким.
Вона і Сьюзан, обидві ще зовсім маленькі, такі щасливі і безпроблемні… Зненацька появляється Макс, він холоднокровно дивиться на Соню, потім бере Сьюзан за руку і кудись відводить. Сьюзан з суму посміхається і йде, а Соня кличе її…, кличе їх, але вони йдуть геть, і Соня кидається доганяти, але вони біжать ще швидше і швидше і нарешті губляться у холодному тумані. Зненацька наступає ніч. Соня почала тремтіти від страху, вона одна…
Але вона їх знову бачить. Макс і Сьюзан стоять на кам’яному обривистому берегу. Соня біжить до них, кличе їх. На цей раз вони не тікають, але коли Соня наблизилась до них, вона побачить, що це не Макс.
Пол Ленгдон стоїть і, сердито усміхався, дивиться на неї.
Сьюзан починає сміятись, Соня повертається до Сьюзан. Це не Сьюзан. Це сміється маленька Юля, а поряд стоять Беатріс і Рей і теж сміються.
- Мені холодно, - говорить їм Соня, прижимаючи руки до грудей і намагаючись якось зігрітись. Вона іде до них по краю обриву. Пол наближався до неї. Вона з радістю падає в його обійми, поцілувавши його.
Його губи були холодними, як лід. Здавалось, поцілувавши, він своїми губами висмоктував із Соні всі сили. Ніби кров, яка наповняла тіло життям, виходить із неї…
- Не треба, не треба… - намагалась супротивлятись Соня, але чиїсь руки стискували її, прижимали до ліжка, і її окутувала непроглядна тінь.
Соня проснулась і ривком сіла на ліжко. Повітря в кімнаті було холодним, як лід.
Вона забула покласти вугілля до каміну. Але ні… Було ще щось. Вікна в кімнаті були повністю відчинені, і в них заходив туман, який піднімався з океану.
Повільно, гойдаючись від слабкості і головокружіння, вона встала із постелі. Її нога була вся в крові, просочившись через пов’язку, і біль була ще сильнішою і сильнішою, ніж раніше. Соня стряснула головою, стараючись відігнати сон, який міцно тримав. Гойдаючись, вона підійшла до вікон.
Вітер задув занавіску, і вона легко затягнулась навкруг шиї. Соня знервовано відкинула її в сторону і зробила крок в перед.
Зненацька визнання того, що вона робить, прийшло тоді, коли старі дерев’яні дошки уже прогнулись під ногою. Одною ногою Соня все ще була на балконі, другою все іще стояла в кімнаті.
Вона обережго, але швидко ступила назад, відчуваючи, як холод страху пройшовся по спині. Варто Соні всією ногою було ступити на балкон, як би уже летіла вниз на каміння, загинувши так само, як і Сьюзан. Вона уявила на хвилину картину свого падіння.
З калатаючим від страху серцем Соня захлопнула вікна, які доходили до самої підлоги.
“ Але вони були закриті …”, - думала Соня. Вона завжди провіряла вікна перед сном. І сьогодні вночі теж…
“ А може я забула…”
Соня дуже змучилась під вечір, і її клонило на сон. Може, вона просто не замітила? Вона похитала головою, - їй все рівно не пригадати, як було насправді. Звичайно ж! Вона напевно забула, раз тепер вони відкриті: вікна самі пособі не відкриваються…
Але якщо…
Соня почала уважно роздивлятись вікна, ніби вони могли дати їй відповідь, який підсвідомо сидів у голові.
Від шуму, десь в холі, Соня аж під пригнула. Вона зажала рот, щоб не закричати. Із коридору, який проходив у хол, лунав приглушений звук м’яких кроків.
Кроки затихли прямо під її дверима.
Онімівши від жаху, Соня подивилась на ручку дверей. В блідому світлі місяця, який проник скрізь прозорі штори, вона побачила, як ручка повільно повернулась. Пролунав тихий скрипучий звук, і двері відчинились.
Пол Ленгдон спочатку кинув погляд на ліжко, потім, при піднявши лампу над головою, подивився на Соню. Погляд Пола не передбачав нічого доброго.
- Ви виходили із своєї кімнати? – спитав Пол.
- Ні, - відповіла Соня і помахала головою. Вона проговорила це так налякано, що сама замітила це.
- У Юлі була відкриті двері.
Соня не мала що сказати у відповідь. Вона знову помахала головою.
- Мені снились якійсь жахіття, - сказала вона, думаючи, що потрібно якось пояснити Полу, чому вона не в ліжку.
- З вами все гаразд?
- Так, так, дякую. Тільки… У мене потух камін. Я якраз збиралась заново розвести його.
Пол сперся на край дверей. Він мовчки підняв руку і подивився на свої пальці. Соня замітила, що вони вимазані чимось червоним. Пол підніс лампу поближче, і вона побачила такі самі плями на дверях.
Соня глянула на свою ногу. Її рана знову почала кровоточити, пропитуючи пов’язку. На руках Соні теж була кров.
Пол нарешті зайшов кімнату і м’яко прикрив за собою двері. Підійшовши до Соні, він сказав:
- Сядьте сюди.
Він приніс їй стілець, який стояв напроти каміну, підійшов до ліжка і зняв покривало, щоб вона змогла накритись, а потім швидко і вміло розложив дрова і розвів вогонь.
Коли полум’я розгорілось, Пол випрямився і сказав:
- Сидіть тут і чекайте мене. Я принесу бинт, щоб змінити пов’язку.
Не дочекавшись відповіді, він безшумно вийшов із кімнати.
Через кілька хвилин він повернувся, захопивши із собою бинти та воду. Ставши на коліна, Пол зняв з ноги Соні стару пов’язку і кинув її у вогонь, потім вимивши і уміло перев’язав рану. Його дотик був дуже обережним і ніжним. Вони вдвох не промовили жодного слова.
Коли Пол закінчив перев’язувати, він знову встав.
- Ви себе нормально почуваєте? – спитав він.
Соня хотіла сказати, що їй страшно. Вона дозволила собі помріяти про те, щоб розслабитись, обнявши його і поклавши голову на плече. Але зрозуміла, що вона не може цього зробити. Як вона могла сказати йому, що її надоїв страх, якщо Пол Ленгдон і був для неї цим страхом.
- Так, - коротко сказала вона, боячись підняти очі догори.
- Тоді на добраніч, - сказав Пол. Він або не замітив переміни в настрої Соні, або вдав, що нічого не бачить. Так чи інакше, він вийшов із кімнати, не сказавши більше жодного слова.
Соня знову лягла в ліжко, питаючи себе, що заставило Пола зайти до неї в кімнату. Може, що він подумав, ніби це вона не закрила двері, які вели до кімнати Юлі, а може він хвилювався за неї і хотів впевнитись, що усе чудово.
Через кілька хвилин Соня знову піднялась з ліжка і пройшла через всю кімнату, щоб закрити двері на засов.
ID:
345361
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.06.2012 13:14:24
© дата внесення змiн: 21.06.2012 13:14:24
автор: Adam van der Vollen
Вкажіть причину вашої скарги
|
![Adam van der Vollen: Moon far away[розділ 9] - ВІРШ](/img/logopart2_ua.gif){kind=small}
