Хотів би вірити, що вирок у хворобі,
Що все, для чого мовчки я терпів,
Приховане у почуттях тривоги,
Моїх дітей, дружини і батьків.
Хотів би вірити, що вирок той – діагноз,
Чи дифтерійний круп, чи може рак легень,
Що не чекать, а знати твердо завше,
Що завтра, як не жарт, останній день.
Хотів би вірити, що лікарі не винні,
Що тямили і навіть помогли,
Що маску Гіппократа в білій глині,
Зняли із мене не від їх добра чи їх вини.
Хотів би вірити, що мій кінець невчасний,
Що літ від осені ще міг би попросить,
Вона як подружка не крикнула б: «Ні за що!»
Бо я у юності навчив її любить.
Не вірю я…Бо дотик не хвороби,
Діагнозу листки й не лікарі,
Це така дивна незнайома втома,
Мене зустріла у двадцятій тій весні.
Коли почав завчасно сподіватись,
Надмірно думати і глибоко тужить,
Мені й самому з подихом не ясно,
Як час трима мене ще тут пожить…
