Вони обідали у високому довгому залі за масивним столом. Подавала Марія, а біля неї увесь час була молода служниця, готова допомогти. Рей Ленгдон був зачарований і кидав розумні думки, маючи намір завоювати увагу гості. Місіс Ленгдон теж була дуже розумною, але її аристократичний маневр не давав Соні забити проте, що вона лише гувернантка, якій платять. Що до Пола Ленгдона, то він, здавалось не замічав її присутності.
- Я думаю, - сказала Соня, коли обід був закінчений, - якщо ви не заперечуєте, мені потрібно швидше піти.
Вона встала із-за столу перед тим, як говорити проте, що в неї крутилось увесь час в голові. Соня знала, що ризикує проявити гнів Пола Ленгдона, і тому задала питання особисто йому.
- Коли я говорила з вашою дочкою, вона сказала, ніби на острові дуже небезпечно. Темні сили, як вона сказала. Не прийміть мене за наївну дівчинку, але я б хотіла знати, чи є на острові щось таке, що я маю знати.
- Якщо ви будете точно дотримуватись наших правил і не станете бродити по незнайомим місцях, нічого поганого не станеться, - відповів Пол Ленгдон, дивлячись їй прямо в очі.
На допомогу Соні прийшла місіс Ленгдон:
- Звичайно, на острові є небезпечні місця, - почала вона. – Особливо для молодої дівчини, яка бродить хтозна-де… Основна частина острову залишилась в недоторканості. Тут збираються змії. Деякі з них отруйні. Дикі кабани, на яких час від часу полюють наші чоловіки. Є пляжі, які дуже часто затоплюють хвилі, є сипучі піски і діючий вулкан…
Юлю попередили, щоб вона не виходила з дому, для того щоб не натрапити на ці неприємності. Що стосується “темних сил”… Після того, як мама Юлі пішла від нас, відповідальність за виховування дівчинки лягла на Марію. Марія приїхала із Старого Світу, а там свої способи залякування дітей. Звідси і казки про буку.
- Я надіюсь, ви не боїтесь буку, - іронічно сказав Рей.
- Ні, - відповіла Соня. – Але я б не хотіла піти на прогулянку і зустріти дикого кабана або попасти в прилив. Надіюсь, ви вибачайте, що я та розмовляю, але мені здається, вам було потрібно відразу мене попередити.
- Вам не слід розраховувати на прогулянки по острову без дозволу, - заперечив Пол Ленгдон. – Ви тут для того, щоб вчити дитину, і вчити в кімнаті, спеціально відведена для цього. У вас є своя особиста кімната. Ви будете їсти з нами, а Марія покаже всі основні споруди. Надіюсь, ви пробачте що я так кажу, - він спеціально повторив її фразу, - але я не бачу причин, щоб розширити радіус ваших прогулянок.
Відчувши, як її лице горить, Соня круто розвернулась на каблуках і покинула столову.
Перед обідом до неї зайшла Марія, щоб провести в столову. Тепер Соня поверталась по довгих темних переходах і холах одна. Не дивлячись на те, що дорогою було багато дверей і коридорів, але їй вдалось швидко знайти свою кімнату.
В кімнаті Соня всілась перед слабо палаючим каміном і намагалась зосередитись, думаючи, як її тепер бути, коли вона опинилась у Ленгдонів на Перлі. Вона повинна вивести їх на розмову з Сьюзан. Тільки по шматочкам можна було зібрати картину того життя, яке прожила її сестра. Тільки так вона може взнати, настільки небезпека, про яку писала Сьюзан, реальна, а настільки – видумана.
“Звичайно, - говорила собі Соня, слухаючи як потріскують дрова в каміні, - і не так то складно, живучи тут, уявити, що ти в небезпеці. ”
Соня точно не вірила, в те, що хтось міг нишпорити в її речах. Вона акуратно розпакувала сумку, повісивши плаття на плечика в шафі і зложила решту одягу в старий комод біля стіни, який був покритий сполошною пилюкою. Вона поклала ящик в ящик і побачила: один ящик був відкритий, а другий – закритий. Але це таки сталось, хтось обшукав її речі поки її не було.
Соня намагалась згадати. За кілька хвилин до восьмої вона дзвіночком викликала Марію, та проводила її в кімнату, де сиділа місіс Ленгдон і пила вино. Тут вона сказала, що Пол все ще в своєму кабінеті, але скоро спуститься до них. Нічого не було сказано де Рей. Він приєднався до них через кілька хвилин, а за ним, після трьох-чотирьох хвилин, появився і Пол, після чого всі четверо пішли в столову.
Значить, один із братів Ленгдонів міг побувати в її кімнаті. Соня помахала головою. Ні, не може бути, отак просто. Марія теж могла прийти або чоловік, який, як вона зрозуміла, був чоловіком Марії. Та, в кінці з кінцем, навіть маленька Юля із цікавості могла зайти в кімнату. Ленгдони повідомили Соню, що дівчинка завжди їла в своїй кімнаті, крім деяких випадках. Що ж, подумала Соня, їй нічого не було ховати. І все ж вона відкрила комод і передивилась чи все на місці.
Вона ніколи не носила одягу або прикрас з своїми ініціалами. Крім однієї речі. Багато років назад Сьюзан подарила медальйон з монограмою, і Соня всі ці роки завжди носила його. Зараз він теж був на ній, але вона ще раніше, в готелі “Грендіз” в Лендінгу, згадала про свої ініціали і сховала медальйон в кишеню.
Вона витягнула другий ящик, і у неї перехватило дух, коли побачила листи від Сьюзан. Соня вхопила їх і, піднесла їх до світла, стала їх детально роздивлятись, але сказати, читав їх хто не будь, було не можливо.
- Диявол, - сказала вона і кинула листи у вогонь. Вона дивилась, як вони згортаються, по листкам пішов дим, і листи миттю згоріли.
Коли від них нічого не залишилось, крім попелу, Соня взяла камінну паличку і розкидала його, так щоб ніхто не міг запідозрити, що в каміні горіла бум ага. Покінчивши з листами, Соня сіла і задумалась.
Її серце розбудив плач. Соня ривком випрямилась і сіла на ліжко, не зрозумівши до кінця, де вона, і що з нею сталось. Стільці з старими набивними подушками, згасаюче світло вугільних камінь, холодний мокрий вітер, який хитав занавіски – вона дивилась на це все і не розуміла, що це все має з нею спільного.
Нарешті Соня згадала. Вона у Ленгдонів на Перлі. В страшному, дуже кам’яному дому на дуже кам’яному острові.
Соня рукою відкинула пасму волосся. Вона так і заснула, сидячи перед каміном, але щось розбудило її посеред ночі.
Звук знов повторився – м’яке зітхання. Ніби плач дитини. Спочатку, в напівсні, Соня подумала, що плаче Сьюзан, вона завжди плакала, коли вони були маленькими.
Сон до кінця покинув Соню, і з бадьорістю в пам'ять добрався холод. Сьюзан МЕРТВА! Але це був не привид. Плач був справжній.
“Юля”, - подумала собі Соня. Вона підійшла до дверей і осторожно їх відкрила. Тепер плач був яснішим. Дівчинка плакала не дуже голосно, але кам’яні стіну дому розмножували звук, і його відлуння неслось по коридорам набагато дальше, чим можна було собі уявити.
Соня вийшла в хол, подивилась спочатку в одну сторону, потім в іншу, намагаючись опреділити, звідки доходить звук. Вона пішла в одному напрямку, ще раз зупинилась і прислухалась, потім повернулась і пішла в іншу сторону. Так, тепер вона пішла правильно.
Соня повернула в коридор. Вона пройшла пару сходинок, які вели на гору. Вона не взяла з собою лампи і не хотіла повертатись за нею, тому пішла, навпомацки торкаючись рукою холодної стіни. Страшно, але холодні масивні каміння придавали її впевненості.
Плач лунав із-за стіни, і плакала Юля. Забувши, що Пол заборонив їй зустрічатись з дівчинкою на одинці, Соня намацала ручку і, повернувши її тихенько відчинила двері. Двері не піддались. І тут Соня побачила засов.
Лише через кілька секунд вона до кінця зрозуміла, що сталось. Засов був на зовнішній стороні дверей, а не з внутрішньої, як зазвичай. І він був затягнутий до кінця. Дівчинку тримала в закритій кімнаті!
Здивованість перейшло в оскарження. Таке покарання не заслуговує ні одна дитина. Чим би не визвала дівчинка гнів свого татуся, таке покарання було варварством.
Соня потягнула засув, відчуваючи, як пальці упиралися в холодний метал.
Несподівано інші пальці стальною хваткою зжали її руки. Хтось розвернув так швидко і так зловісно, що Соня ледь не упала. Перед нею постало обличчя Пола Ленгдона.
- Що ви тут робите? – грізно спитав він.
Не дивлячись на свій страх, Соня примудрилась відповісти достатньо спокійно:
- Я почула, що Юля плаче, і прийшла заспокоїти її.
В якийсь момент вона подумала, що Пол вдарить її. По обличчю цього чоловіка було видно, як він бореться з своїми емоціями.
- Ходіть за мною, - нарешті сказав він, повернувся і, потягнув її за руку, почав спускатись по сходам. Соня майже бігла за ним, відчуваючи, як затікає рука в томі місці, де стальні пальці Ленгдона тримали її.
Штовхнувши Соню у відкриті двері її особистої кімнати, він різко сказав:
- По ночам не виходьте з кімнати і тримайте кімнату на замку.
Вона знайшла в собі сили, відповісти:
- Не буду. – Але в її протесті було багато він капризної дівчинки, з якою повелись, як з мішком піску.
- Будете, - сказав Ленгдон.
Їх очі зустрілись. Він виграв поєдинок. Соня була дуже розлючена, щоб придумати пристойну відповідь, і від цього розлютилась ще більше. Замість відповіді вона зробила крок назад і захлопнула двері у нього перед носом.
Соня автоматично закрила її на засов, який на щастя був, з внутрішнього боку.
Камін в її кімнаті погас. Поки Соня паличкою ворушила вугіль, в голові її пронеслось тисячі жахливих думок, а випадковий язик вогню, вирвавшись з-під тлілої коряги, нагадав її, що вищі сили знали куди відправити таких людей, як Пол Ленгдон.
ID:
344896
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.06.2012 01:17:29
© дата внесення змiн: 19.06.2012 01:17:29
автор: Adam van der Vollen
Вкажіть причину вашої скарги
|
![Adam van der Vollen: Moon far away[розділ 5] - ВІРШ](/img/logopart2_ua.gif){kind=small}
