Соня пила гарячий чай і стояла біля самого каміну, але холод всередині, здавалось, збільшувався. Що могло означати це таємне, сказане шепотом, попередження? Соня не сумнівалась, що слова, які визвали страх, був справжнім.
Вона відчула бажання схопити свій плащ і тікати з цієї кімнати, геть із цих холодних, страшних холів, геть від камінь, які стояли у дворі, і які ніби сміялись над нею( і чому їм там так весело,))… збігти вниз по грубим сходам, до катера, який чекав на неї. Їй СПРАВДІ хотілось втекти до повного місяця, хоч вона не розуміла, що тут страшного.
Соня відчула, що за нею хтось спостерігає. Відчуття було настільки незвичайним, що вона не могла б приписати його до незручностей темного дому. Щоб відчути його і зрозуміти, їй не потрібний був слух, яким вона відчула чиїсь кроки за спиною.
Тіло рухалось з темного сусіднього холла. Соні привиділось, як щось ярко-блідне, знаходилось до цих пір не досяжним в самотніх каменях, швидко, вдарив молотком, пройшло в неї за спиною до дверей. На секунду все затихло.
І тут Соня почула дуже тихенький, тоненький придушивши голос в кулак.
І знов її страх поступово зник, поступившись місцем розрядженням.
Їй не подобалось, що за нею піддивлялись, а тим більше насміхались. Соня поставила свій чай на піднос, швидко повернулась і цілеспрямовано пішла до дверей.
Вийшовши в хол, вона краєчком ока замітила, як щось промайнуло і зникло за другими дверима. Вирішивши все до кінця, Соня напрямилась до них.
За дверима відкривалась страшна темна кімната. Соня там нічого не побачила, але зайшла і, пройшовши кілька кроків по темному холу, зупинилась, вслухуючись в тишину.
Щось рухалось ззаду, намагаючись прослизнути повз неї.
Щось маленьке, з ніг до голови одіти в білий балахон. Не думаючи, Соня кинулась до білого створіння, протягнула руку і сильно схопила чиюсь маленьку ручку. Створіння підскочило з страху, і Соня по інерції зробила ще кілька кроків.
Газовий світильник шипів і відкидав нерівне світло на обличчя переляканої дитини. Дівчинка дивилась на Соня, і та, здавалось загубилась у часі, відкинута назад у минуле. Це обличчя було Сьюзан. Обличчя маленької Сьюзан. Відчуття повернення в минуле, в дитинство, було настільки сильним, що Соня опиралась в стіну, щоб повернути собі втрачене відчуття реальності.
До реальності її повернули очі. На обличчі Сьюзан були очі Пола Ленгдона. Той же срібний відблиск, але без жорстокості, більш м’якіший і довірливий. Але все ж таки це були її очі
Напруженість останніх хвилин заставила її забути про дитину. Соня з легкістю посміхнулась, рука перестала мертво тримати маленьку долоню. Дівчинка звільнила руку, відступила назад, але не втекла:
- Привіт, - першою почала Соня. – Ти напевно – Юлія, дочка Сьюзан,
правда?
І вона тут же зрозуміла свою помилку.
- А звідкіля ви знаєте? – спитала Юля, дуже здивовано, але все ще перелякано.
Соня з великим зусиллям переборола в собі бажання сказати правду. Брехати було не в її натурі, хоча вона була готова піти на брехню у відношенню до дорослих членів сім’ї, щоб дізнатись правду. Але брехати безневинній і беззахисній дитині… Їй здавалось це дуже брудним.
І все ж, якщо вона не хотіла щоб таємниця була відкрита, у неї не було іншого вибору як брехати.
- Мені сказала одна моя подруга – пояснила Соня. – А мене звуть Вікторія
Берк, - добавила вона.
- А ви залишитись тут зі мною і будете моєю подругою? - в тоні, в якому було задане питання, чулось, що дівчинці дуже потрібна була подруга.
Соня не знала що відповісти, бо сама не знала відповідь на це питання.
- Надіюсь, - нарешті сказала Соня. Але побачивши, що її відповідь розчарував дівчинку, вона широко і відкрито посміхнулась і зійшла на кілька сходинок вниз, щоб опинитись обличчя до обличчя.
- А що ми будемо робити коли станемо друзями? – спитала вона. – В такому великому і прекрасному замку, напевно, можна робити багато цікавого. А може, ми з тобою разом підемо гуляти по острову? Він же великий, правда?
Дівчинка категорично помахала головою і дуже серйозно сказала:
- Ми не можемо виходити і гуляти по острову.
- Але чому?
- Тому що, - тут Юля понизила голос, - на острові дуже небезпечно. Там блукають темні сили.
Соня була настільки здивована, що на хвилинку оніміла. Навіть дитина в цьому домі чогось боялась. Але чого? Темних сил, які ховаються за кам’яною стіною… Підстерігають щоб…?
Із глибини холла долинав звук тяжких кроків, і із-за кутка несподівано появився Пол Ленгдон. В руках він тримав в руках світищу лампу, а його мокрий плащ розвіявся за спиною немов крила.
Він зупинився, як вкопаний, побачивши їх, брови його здивовано піднялись вверх.
- Що це все…, - почав він, але замовк. Здивування Пола Ленгдона швидко переросло в гнів. – Що ти тут робиш? – суворо він спитав дівчину.
Та прижала долоні до обличчя і коротко відповіла: - Я прийшла щоб зустріти гостю.
Пол пройшов в темну кімнату і люто задзвонив в дзвіночок. Соня почула дзвін десь поряд, і перед тим, як дзвіночок затих, в хол хитаючись зайшла стара служниця. Побачивши дівчинку вона теж здивувалась.
- Ось так ви наглядаєте за нею?! – заговорив Пол, показуючи на Юлю. – Вона тут одна з незнайомою людиною,… беззахисна.
- Вибачте, сер, - пробурмотала стара, підходячи до Юлі, щоб взяти її за руку. – Я тільки на хвилинку обернулась, а вона і втекла. Ану пішли, - звернулась вона до дівчинки.
Ленгдон явно доклав зусилля, щоб не збіситись. Соня теж. Вона розуміла, що не може вступати у спір з Полом в присутності дитини.
- Відправляйтесь з Марією, - приказав Пол, але тон його став набагато м’якшим.
Дівчинка вийшла, не сказавши жодного слова і навіть не подивилась на Соню. Коли вони разом зайшли в іншу кімнату, Соня повернулась до батька дівчинки.
- Містер Ленгдон,… - почала вона сердито.
- Не пройдете ви зі мною в гостинну кімнату? – спитав він, перебивши Соню.
Запитання застав її в ідіотському становищі, і після недовгого, але сердитого мовчання вона сказала:
- Так, - і пішла за ним в кімнату, де горів камін і стояв піднос з холодним чаєм.
Ленгдон, здавалось, хотів сказати їй щось важливе, але коли вони зайшли в кімнату, здавалось, забув про це. Кинув погляд на чайний сервіз, він підійшов до каміну і дивився на вогонь, повернувшись до Соні спиною. Вона чекала біля самих дверей, боячись приблизитись до нього занадто близько.
Після довгої паузи він врешті заговорив, дивлячись на палаючі дрова:
- Це не звичайний дім. І ми не звичайні люди.
Соня подумала, що ці слова, не пояснюють ставлення до власної дочки. Але їй не прийшла підходяща відповідь до його слів.
Нарешті Ленгдон повернувся. Здавалось, що він здивувався, побачивши, що Соня стоїть біля самих дверей. Він подивився прямо на неї, а точніше в її очі, але вона не відвела погляд в сторону.
- Вас не так просто налякати. Правда, міс Берк? – спитав Пол, але скоріше це було ствердження, а ніж питання.
- Так, не просто. – Це ж здогадування сказав його брат кілька хвилин назад. У Соні виникла думка, ніби вони обидва ждуть, коли вона нарешті налякається. І їй дуже не хотілось, щоб вони догадались, настільки сильно вона була налякана.
- Мама думає, що моїй дочці потрібний хтось, хто буде давати їй уроки, - сказав він зовсім іншим тоном. – Я згодився на рахунок вас. Я думаю, ваші умови про роботу були обговорені раніше?
Соня кивнула головою. Чесно сказати, вона забула спитати справжню Вікторію Берк про умови контракту.
- Мені залишається добавити лиш одне, до того що сказала вам моя мама. Я не бажаю, щоб ви залишались на одинці з моєю дочкою. Марія дуже зайнята по господарству, але ми якось попробуємо зробити так, щоб вона була присутня на заняттях.
Соня мовчки чекала в надії, що Пол якимось чином пояснить свій хід і надіялась, що він вибачиться за свою грубість. Пол добавив:
- Марія проведе і покаже вам вашу кімнату. Надіюсь чай був смачним. У всякому випадку, я подумав, що ви не відкажетесь від чаю після подорожі.
Перед тим як вона успіла подякувати йому за роботу, Пол Ленгдон вийшов з кімнати. Соня мовчки дивилась йому в слід.
Всі ці люди ходили по дому так швидко, ніби за ними гналися привиди минулого. Вона навіть замітила, що її рухи стали різкі і швидкі. Хотілось увесь час переходити з одного місця на інше, не стояти в темних і страшних калах, але марно: темні тіні всюди ступала на п’яти.
Через хвилину повернулась Марія, веж без Юлі… Очі її були опущені. У Соні не було сумніву в тім, що бажання Пола Ленгдон не пройшло марним. Жінка не стала повторювати своє попередження, сказане раніше, і мовчки зробила мах рукою, по-якому Соня зрозуміла, що їй треба іти за нею. Захопивши плащ, Соня пішла за нею, туди, де темнота розходилась перед лампою в руках Марії.
Вони спочатку прийшли в кімнату яка не була призначена для Соні, а в кімнату місіс Ленгдон, яка сиділа за вишивкою біля яркого каміну. Рей стояв у неї за спиною, по-пивавши вино з бокала. Побачивши Соня, яка зайшла в кімнату, він широко і відкрито посміхнувся, і Соня була рада відповісти йому посмішкою.
Місіс Ленгдон теж посміхнулась, хоч і менш дружелюбно, відклала свою вишиванку і, відпустив кивком голови Марію сказала:
- Рей відведе вас до вашої кімнати, міс Берк. Я хотіла і ще раз привітати вас на Перлі, родовому домі Ленгдонів, і попросити пробачення за той випадок, що стався на причалі. Мій син Пол не знав по ваш приїзд, та до того, він трішки нервовий.
- Як правило, я стараюсь уникати інцидентів, - відповіла Соня і тут же посміхнулась, стараючись показати, що нічим не стривожена.
- Що ж, дуже мудро з вашої сторони, - місіс Ленгдон знов взяла до рук вишивку. – Ранком ми краще обсудимо ваші обов’язки. Я не сумніваюсь, ви б хотіли зараз віддихнути і освіжитись. Обід подають у восьмій, міс Берк, ви обідаєте разом з членами родини. Ну і… Рей, не будиш таким добрим?... – вона кивнула синові і переключила свою увагу на вишивку, давши зрозуміти Соні, що розмова закінчена.
Рей був тільки радий поводити Соню. Вона не переставала думати про те, настільки тяжке життя цього молодого чоловіка, ігровий характер якого, давав про себе знати що хвилини. Деякою мірою, коли він був присутній, атмосфера в домі була зовсім інакша, і Соня була дуже рада йому за компанію. Вона навіть не думала, що він може бути небезпечним для будь-кого: для цього треба в голові було мати більше серйозних думок.
- Тут так чудово, - сказала Соня, коли він привів її у кімнату, яка була призначена для неї. Її сумка була вже там.
- Вам повезло, - сказав Рей, провіривши закладку каміну і добавивши вогню в лампах. – Це єдина кімната, яка готова до прийому гостей. Покійна хазяйка прикрасила її для себе і увесь час проводила тут. Їй дуже подобалось залишатись на одинці з собою.
Соня вся напружилась і відвернулась, щоб не показати свого болю. Значить, це кімната Сьюзан? Вона подивилась на вікна. Штори були щільно зашторені, і лише деякі промінчики світла, могли проникнути в кімнату.
Соня підійшла і розкрила штори. Вікна були дуже великі, від самої стелі, виходили на маленький балкончик. На ньому були видні обломки старих перил.
Із вікна, було видна відвислий край стіни і скали внизу. Так далеко внизу, що Соня не стала навіть прокидати відстань до води, яка кипіла в низу між скалами.
- Жінка мого брата упала з цього балкона, - тихо сказав Рей. Він підійшов до Соні дуже близько і стояв тепер за спиною. – Не треба казати, що ви не повинні на нього виходити.
Соня не відповідала, а просто мовчала і дивилась на обламки перил. Замітивши, що Рей сказав ще м’якіше:
- Якщо вас турбує цей балкон, я накажу, щоб вам дали другу кімнату.
Вона помахала головою і навіть посміхнулась.
- Ні, ні. Не потрібно турбуватись. Це прекрасна кімната, а вид який відкривається звідси… від нього аж дув захвачує. Якщо можна, я залишусь тут.
Рей з джентльменською манерно поклонився.
- Inus semertalius*, - сказав він по-латині і напрямився до дверей. – Обід, як казала мама, у вісім. Якщо вам щось буде потрібно, потягнете за шнурок біля дверей, двері відкриються і появиться Марія.
Соня на секунду задумалась, щось прикинула, але потім запитала:
- Ще одне питання, - швидко говорила Соня. – Я хотіла спитати… Що таке кривавий місяць?
Рей з цікавістю подивився на неї.
- А чому ви питаєте?
- Я почула цю фразу в містечку, і воно так запало в душу. Це, звичайно, не важливо, але, самі знаєте, буває, згадаєш слово або фразу, і вона не відпускає, не йде з голови.
- Знаю, - сказав Рей. Потім, помовчав, додав: - До речі, сьогодні ввечері і є кривавий місяць.
Він підвів її до вікна. Сонце догорало, торкнувшись нижнім краєчком кромки безкрайнього океану. Сонце було червоним. І місяць, тільки появившись на небі, всмоктував світло сонця яке сідало. Але світло, яке відбивалось від місяця, втрачав відтінок палаючого вогника.
- Таке трапляться дуже рідко, - почав пояснювати Рей. – Місяць входить у повну фазу, а ми знаємо, що супутник землі діє не тільки на приливи і відливи, але на те, що ми називаємо Темну Силу. Світ це називає Mortalitus Svivanus**. В це поняття входить все, що не від Бога. Якщо сонце дає життя живому, то місяць мертвому. Крім того, зараз Земля з Марсом і Венерою знаходяться на одній лінії. Таке явище називається Вісь Диявола. Слід остерігатись води, бо саме вона несе велику небезпеку.
Соня обернулась і подивилась йому в очі. Якщо Рей і хотів її попередити словами, то нічим не видавав свого бажання цього робити.
- Побачимось за обідом, - сказав він і вийшов із кімнати, залишивши Соню одну.
Вона знову подивилась на небо. Над океаном висіла криваво-червоний місяць…
ПРИМІТКА:
* Inus Semertalius (інус семерталіус) із латинської означає “ну звичайно ж”
** Mortalitus Svivanus (морталітус свіванус) із латинської означає “жива смерть”
ID:
344775
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.06.2012 16:22:15
© дата внесення змiн: 18.06.2012 16:22:56
автор: Adam van der Vollen
Вкажіть причину вашої скарги
|
![Adam van der Vollen: Moon far away[розділ 4] - ВІРШ](/img/logopart2_ua.gif){kind=small}
