- Гріндіз Лендінг!
На випадок, якщо в когось виникло сумління, для кого він зробив оголошення, водій автобуса повернув голову і подивився на Соню.
Вона встала і потягнулась за сумкою, яка лежала в багажнім відділі над головою. Водій ще раз подивився на неї. В очах читалось нетерплячість, але, він навіть не поворухнувся, щоб допомогти її. Соня не спішила, заставивши його чекати, поки вона надіне плащ, щоб вийти під дощ. Вона почула, як закриваючи за нею двері водій щось пробурчав.
Нарешті, з ривком автобус рушив, і Соня залишилась одна на мокрій площадці перед будівлею, яку мешканці використовували двояко: воно було автовокзалом і хімчисткою одночасно.
Містечко складалось з кучі домів, хаотично приліплених один до одного вдовж бухти, в якій виднілось кілька маленьких човнів.
Останні тридцять хвилин шляху Соні довелось їхати на автобусі, і тепер опинившись тут, вона зрозуміла, що навіть не знає що її робити.
“ Першим ділом, - вирішила вона, - потрібно буде добратись до Ленгдонів на Перлю ”.
Соня стояла на дорозі, яка явно рахувалась в містечко. Це була головна вулиця.
Дощ маленькими холодними голками бив по лицю. Вона подивилась навкруги. З правого боку була дорога, яка вела до океану. Взявши сумку, Соня пішла до океану. Слава Богу, сумка була лиш одна, та дуже компактна. Поїздки з подругами до літнього табору навчили її подорожувати з легкістю.
Пройшовши три коротеньких квартали, Соня вийшла до води. Вона почала роздивлятись в даль з надією побачити острів. Але, звичайно ж, острова не було видно.
Соня вернулась на один квартал назад і зайшла в кафетерій. Він був яскраво освітлюваний, що створювало приємний контраст з похмурним днем.
Всередині було тепло і пахло свіжоспеченим хлібом. За сусіднім столиком сиділи люди, в яких Соня впізнала рибаків.
Як тільки вона ввійшла, всі вони, як по команді, підняли голови і почали безстидно роздівати її очима. Приїжджі, напевно, були тут предметом особливого інтересу.
Біля столиків, які були накриті яскравими вишитими скатертинами, знаходилась довга стойка з високими стільцями і прилавок, на якому були розложені домашні булочки і рогалики.
Соня присіла за стойку і заказала каву. Коли товста офіціантка із змученим обличчям принесла її чашку, Соня спитала, хоча була впевнена, що її слухають і всі решта, хто був в кафетерії:
- Скажіть, ви можете мені помогти? Мені потрібно знайти когось, хто б зміг відвести мене на острів.
Вона кивнула головою в сторону океану.
Офіціантка байдужо подивилась на Соню і спитала:
- На який саме острів?
Її обличчя явно не виражало великого бажання допомогти.
- На Перлю, до Ленгдонів, - сказала Соня і побачила, як офіціантка швидким і настороженим поглядом з тими, хто сидів за столиками у неї за спиною. Соня відчула чужі погляди у себе за спиною, але не обернулась і промовчала в надії, що хто не будь заговорить з нею.
- На Перлю ніхто не ходить, - пролунав хриплий голос.
Вона повільно обернулась. Напроти, у самому кутку біля стіни, сиділи за столом три чоловіки. Хто із них заговорив, о приділити було неможливо. Всі троє дивились на неї з пристрастю.
- О-о-о! Ну, я не кажу прямо зараз, - сказала Соня, говорячи на всякий випадок до всіх трьох, - потім, після шторму.
Той, хто сидів посередині, похитав головою. Він заговорив, і його рижа борода заходила в такт його словам:
- І після шторму. Ми туди не ходимо.
- Ну, заради Бога! Чого ви боїтесь, - нетерпляче крикнула вона.
- Чому ви вирішили що ми боїмось?
- Що ж, якщо не боїтесь, значить хтось не будь може мене відвести, це ж не далеко, правда?
- Перлю, - приватна власність, - сказав рижобородий, відносячись до неї, як до дитини, - фактично, острів – це не територія Сполучених Штатів, та і таких, як ми, там не дуже чекають. А ви що, член сім’ї?
Несподіване запитання застало Соню на роздоріжжі, і вона не найшла ліпшої відповіді, ніж коротке “ ні ”.
Рибак хмикнув і обмінявся поглядами з двома своїми друзями.
- Може, і вас там не дуже чекають.
То, що сказав цей рижобородий, повністю співпадали з думками Соні. Треба було хоч трішки спланувати свій візит. Сестра Сюзан, точніше, зведена сестра, навряд могла взнати більше, ніж взнав її чоловік. І напевно їй там зрадіють ще менше. Так що, вона хоче взнати правду, то не повинна їхати на острів, як Соня Нілсон. Ну, звичайно, перш ніж взнати правду, треба було попасти на острів.
Соня оглянула інші столи, але обличчя не дарували надії. Її обличчя горіло у відповідь на тихі насміхання. Вона повернулась назад до стойки, взяла чашку і швидко допила, хоч кава була ще гаряча.
Соня покопалась в гаманці, дістала дрібні гроші, поклала їх на прилавок і, взявши сумку, направилась до дверей.
- Якщо вам дійсно потрібно попасти на Перлю, - сказала їй товста офіціантка, - краще зайдіть в готель. Я чула, там зупинилась якась молода незнайома жінка, яка теж хоче потрапити на острів.
Соня з подякою подивилась на неї. Товстуха, закусивши губу, протирала стойку, а рибалки, які сиділи за столиком, дивились на неї злющими очима.
- Спасибі вам, - сказала Соня і вийшла…
Що врешті – решт коїться? Чому таке дивне відношення до Ленгдонів і острова Перлі? Страх ? Так, напевно, частинка страху є, але ті рибаки не були жалюгідними, маленькими людьми. Перед нею були круті чоловіки, яких не так легко можна було б налякати. Ну а якщо вже налякають, то вони цього не покажуть. Так що ж тоді? Знаменита гордість жителів Мена? Якщо їх не запросили, то вони і не підуть?
Знайти ту дівчину в готелі було дуже легко. Варто Соні спитати про “гостю ”, так її зразу ж направили в кімнату на третьому поверсі.
У відповідь на стук, двері відчинила дівчина приблизно її віку, з милим обличчям.
Можна було догадатись, що вона відчувала себе як не у своїй тарілці. Соня подумала про те, як страждала ця одинока дівчина, сидячи в цьому нудному готельному номері, в очікуванні коли мине дощ.
Дівчина з цікавістю, але без злості оглянула свою “гостю ”. “Напевно, місцеві і до неї були не дуже гостинні ”, - подумала Соня і, вирішила використати свій шанс, подарила дівчині відкриту і теплу посмішку.
- Дозвольте мені зайти, - сказала вона. – Я б дуже хотіла з вами поговорити.
Побачивши, що дівчина стоїть збентежена, Соня швидко добавила:
- Зрозумійте, це дуже важливо!
- Так – так, звичайно…
Дівчина відступила назад, дозволивши зайти. Здавалось, що, не дивлячись на все, вона була дуже рада хоч з ким не будь поговорити.
Зайшовши, Соня сказала:
- Я дізналась, що ви збираєтесь їхати на Перлю до Ленгдонів.
- Так, дуже скупо і невпевнено відповіла дівчина, але в її відповіді прозвучало щось таке, від чого Соня зрозуміла, що її хочуть почути до кінця.
- Скажіть, будь ласка, ви добре знайомі з цією сім’єю?
- Ні, якщо чесно, я навіть не бачила їх.
Мабуть самотність і бажання поговорити заставило дівчину побороти страх і вона продовжила:
- Мене наняли, щоб я займалась з дитиною. Я свого роду гувернантка. Знаєте, напевно, це подібне на Джейн Ейр… Одинокий, покинутий замок… Втім, я надіюсь, що він достатньо темний і страшний.
- Пробачте, але я не можу зрозуміти, як така молода і красива дівчина може піти на то, щоб жити в покинутому і страшному місці. Всякому разі, говорять, що Перлю саме таке місце.
- Якщо чесно, - відповіла вона, - тільки із-за грошей. Ленгдони назначили високу зарплату, а мені дуже потрібні гроші. Але ви не сказали, чому вас так це інтересує.
- Я хочу попасти на острів по особистій справі, але здається, добратись туди не так легко.
- Ну, нема нічого простішого. Ми можемо поїхати разом. По правді говорити, я була б дуже рада, якщо б ви поїхали зі мною. Ну, на той випадок, якщо там справді все ТАКЕ страшне.
- Ви знаєте, я теж спочатку так хотіла, - задумливо проговорила Соня.
На хвилинку всі замовкли, потім Соня додала:
- А скільки вам потрібно грошей?
- А…
Дівчина виглядала дуже здивовано.
- Моїй мамі необхідно зробити серйозну операцію, розумієте? Серйозну і, боюсь дорогу.
- Настільки дорогу?
- Мені потрібно приблизно 2000$. Але з того, що Ленгдони обіцяли мені заплатити, я можу вільно віддати мамі цих 2000$.
Соня витягнула гаманець.
- Якщо діло таке серйозне, не краще б, вам получити зразу ці гроші?
- Так, звичайно, але…
- Я можу дати вам 500$ зараз, - сказала Соня, - і білет до Нью-Йорка. Я напишу для вас лист своєму адвокату, і він виплатить вам ще 2000$.
Дівчина була просто здивована.
- Я не розумію вас, ви, напевно, жартуєте?
- Запевняю вас, не жартую. Правда, доларів 200 я дам вам чеками транспортного агентства, але підпишу їх, і ви без проблем перетворити їх в гроші. Що стосується грошей в Нью-Йорку, я можу дати тільки чесне слово, що вони є і ви їх получите зразу.
Соня говорила це, швидко підписуючи чеки, які достала із гаманця.
Стривожена дівчина сіла за ідеально застелену постіль і дивилась на неї.
- Що я повинна для цього зробити? – сказала вона.
- Я хочу зайняти ваше місце на острові, - відповіла Соня, не піднімаючи очей.
- Але я не можу піти на це.
Соня закінчила підписувати і почала перераховувати гроші, розклавши їх на маленькому столику разом з чеками, акуратними стопками.
- Чому? – коротко спитала вона. - Ви ж приїхали сюди тільки тому, що відчували потребу в грошах. Ви не знаєте цих людей, так що моральний не може вас тривожити. Ваша мама зможе зразу зробити собі операцію, а вам не прийдеться сидіти все літо на сирому острові.
- Але так не чесно! – Дівчина перевела погляд на Соню, яка уже писала листа Лі Бендеру. – Може ви все-таки скажете, чому для вас це так важливо.
Соня на секунду задумалась. Вона бачила швидкі погляди, які дівчина кидала на гроші, чула ноту спокуси в її голосі, але так просто було відкупитись. Соня розуміла, що пропозиція буде прийнята тільки тоді, якщо вона зможе запевнити дівчину в чистих діях, а зробити це було можна, лиш розказавши частину правди.
- Я не можу розказати вам все, - обережно почала вона, - але діло в тім, що моя сестра жила на цьому острові, потім з нею сталось нещасний випадок, і я не впевнена, що вона померла сама.
- А може буде краще, якщо ви викличете міліцію?
- Та тут нема міліції, ви що не бачите? Ось чому я хочу попасти на цей острів, і ось чому буде краще, якщо я попаду туди під вашим іменем.
- А ви не боїтесь?
Соня за секунду задумалась, перед тим як відповісти.
- Я просто не позволяю собі думати по це.
Дівчина ще подумала, а потім забрала кучку грошей і чеків, які Соня розложила на столику.
- Ну що ж, - сказала вона і, подивившись на підписи, додала:
- Домовились, міс Нілсон.
Соня щиро розсміялась.
- Господи, яка тупість! Я тут сиджу, збираюсь під вашим іменем працювати гувернанткою і навіть не знаю, як мене будуть звати.
- Вікторія Берк.
- Ну, а я Соня Нілсон. До речі, Ленгдони не мають вашої фотографії?
Вікторія помахала головою.
- Ні, хоча в листі я описала себе.
Соня уважно поглянула на неї.
- Ну, взагалі, що стосується росту і ваги, ми приблизно одинакові, навіть волосся похоже.
- Ну… - дівчина зам’ялась, а потім, посміхнувшись, сказала трішки з знервовано: - Удачі, Вікторіє…
“Вікторія. Що ж , - подумала посміхнувшись про себе, Соня, - прийдеться запам’ятати. Тепер я Вікторія Берк.”
- Ви Вікторія Берк? – голос був такий же страшний і грубий, як і зовнішній вид того, що говорив.
Знаючи, що хтось повинен приїхати з Перлі, щоб забрати її, Соня знесла речі в низ. Вона опасалась, що приїхавши за нею звернуться до адміністратора, вони зможуть почути дивну історію про дівчину, яка приїхала і поїхала, і о іншій дівчині, яка замінила першу.
Соня прикинула, що якщо її, одну приїжджу побачать в холі, то ті, які шукають Вікторію Берк, зразу підійдуть до неї без попередніх уточнень.
Удача не підвела її. Саме так все і відбулось. До того часу, коли в готель зайшов дуже високий чоловік, страшного виду, вона сиділа уже цілу годину. На ньому були плащ і боти, мокрі від дощу. Він оглянувся і, побачив Соню, трішки на храмуючи, пішов до неї через увесь хол.
- Ви Вікторія Берк?
На хвилину паніка захлиснула Соню. Що, якщо адміністратор готелю почує і скаже “ні”. Вона кивнула головою, не піднімаючи очей, боячись подивитись на жінку, яка стояла за барною стойкою.
- Я приїхав, щоб відвести вас на Перлю, - просто сказав чоловік. – Ваші речі? – Він показав сумку, яка стояла на землі.
- Мої.
Він з легкістю підняв сумку, розвернувся і пішов до дверей. Від нього не почулось навіть запрошення йти за ним, і деякий час Соня продовжувала сидіти, дивлячись йому в спину. Тільки коли чоловік підійшов до виходу, вона зразу очухалась і, вскочив, поспішила за ним.
Проходячи мимо конторки адміністратора, Соня відчула, що вони з чоловіком являються об’єктом великої уваги, але, не дивлячись на це, чудь не побігла за ним.
По-любому, така цікавість пояснювалось тим, що вона приїжджа, але ще тим, куди вона направлялась.
Здавалось, що на чоловіка дивляться не менше, чим на Соню. Люди відходили в сторону, даючи їм дорогу, кидали дивні погляди, і поки вони йшли до пристані, Соня замітила не одну завісу, за якою ховались любо питні лиця.
Катер чекав їх на пристані. Він здавався тяжким, подавлюючи маленькі рибальські човники, які стояли поряд. Вони піднялись на відкриту палубу, і, як тільки катер почав рухатись, вода і холодний вітер почали бити по обличчі. Соня була рада, що наділа плащ.
За всю дорогу чоловік не сказав жодного слова і тепер так же мовчки стояв, керуючи судном. Соня забилась в куточок, стараючись жатись і сховатись від холодного вітру.
Коли вони вийшли із бухти, вона повернула голову і подивилась на віддалене місто.
Воно не сподобалось її. В ньому не було тієї чарівності, яка притаманна містечкам Англії. І все ж таки в ньому було щось від легкої і теплої самоти, яку відчувала Соня, бачивши, як всі віддалені маленькі хатинки, на хвилину, перед тим як зникнути в тумані, перетворювались в іграшки пам’яті. Все здавалось маленьким, сірим і пустим.
В голові Соні проскочила думка, що можливо вона більше не побачить це містечко.
Вона спробувала відігнати погані думки. “Я сама вирила цю яму, - нагадала вона собі, - і у мене нема іншого вибору, як пригнути в неї”.
Ніби у відповідь на її думки хвиля хляснула об судно і залила палубу. Соня підтягнула під себе плащ і, відвернувшись від берега, стала дивитись в направлені таємничого острова.
ID:
344449
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.06.2012 01:13:57
© дата внесення змiн: 17.06.2012 01:13:57
автор: Adam van der Vollen
Вкажіть причину вашої скарги
|
![Adam van der Vollen: Moon far away[розділ 2] - ВІРШ](/img/logopart2_ua.gif){kind=small}
