- Кров.
Він підніс тремтячі руки і подивився на них при нерівному, осліплюючому світлі. Ні, не можна було помилитися, дивлячись на ці темні лепкі плями, які швидко сохнули на пальцях. Хвиля гидкості захлиснула його, але він придушив в собі це почуття. У нього не було часу на безкорисні емоції. Не зараз, коли потрібно успіти зробити так багато!
Він знову підняв лампу. Не чітке тремтяче світло упало на лице дівчинки, яка спала. О, Боже! Який страшний парадокс! Тонкі лінії її обличчя були досить спокійними, кожна деталь сповнена невинністю дитячого сну.
Він повернувся до служниці, стоячи позаду нього, і спитав:
- ЇЇ мама?
Служниця не відповіла. Тільки очі старої жінки стали вмить ще ширші і ще сумніші.
- Ви повинні змити все це, - сказав він твердим, але спокійним голосом. – Постарайтесь не розбудити її. І нікому не розказуйте про це. Ні слова! Навіть про те що я приходив сюди…
Він вийшов з кімнати.
Дім стояв повністю в темноті, але йому не було потрібне світло, щоб швидко і впевнено проходити через знайомі холи.
Тепер потреба поспішати відпала, він не гнав вперед страх.
Дуже пізно, він не успів! Він зрозумів це, коли побачив кров. Він знав звідки взялися ці плями…
А за вікном світив повний кривавий місяць…
Соня Нілсон ще раз намагалась читати “Cool Girl”, який тримала в руках. Як у неї не раз уже траплялось, увага відказувалась підкорятись волі, пам'ять зразу повертала її до дурних думок.
Вона здихнула, закрила журнал, поклялася більше до нього не торкатись і акуратно поклала його наверх цілої стопки інших журналів, які лежали на маленькому столику перед нею.
В другому, протилежному куті приймальні, секретарка Лі Бендера, відірвала погляд від документів, які переглядала, і подивилась на Соню. В погляді секретарки читалось все, що вона думала про відвідувачів, які не вміють чекати в приймальній начальника, не гублячи своєї гордості. Особливо коли приходять без попередження.
Соня про себе посміялась над нею, але маска нетерплячості не зникла з її обличчя.
- Ви впевненні що містеру Бендер відомо, що я його чикаю? – спитала вона з холодною культурою в голосі.
Секретарка подивилась на неї негативним поглядом, але це не обурило Соню. Два роки з трьох останніх вона сама робила секретаркою. Не тому, що їй була потрібна робота, а тому, що просто подобалось працювати. Вона дужа добре знала всі фокуси, направлення на те, щоб охолодити пил нетерплячих відвідувачів, безкінечно намагаючись порушити “ Непорушне Розписання ”. Вона сама з успіхом користувалась ним в свій час.
- Я повідомила містера Бендера, що ви тут , - дівчина проінформувала Cоню. – Боюсь, містер Бендер дуже занятий сьогодні. Може я занесу вас в журнал реєстрації відвідувачів на прийом в другий день…
Вона вже зняла з полиці журнал, даючи зрозуміти Соні, що вона не буде прийнята сьогодні, як спонтанно задзвенів внутрішній телефон. Секретарка зняла трубку, щось послухала, а потім проговорила:
- Так, звичайно, сер.
Після того повернулась до Соні і з певним розчаруванням повідомила:
- Містер Бендер готовий вислухати вас.
Встаючи, Соня з тяжкістю подавила посмішку. Коли вона стояла, в її фігурі було менше дитячості. Можна сказати, що Соня була дуже стрункою, ледве-ледве вище метра шістдесяти, дуже худенька жінка. Але в її обліку було щось таке, що визивало захоплення внутрішньої сили і рішучості. Плечі розправлені, голова високо піднята, підборіддя трохи вперед і вверх. Навіть ходьба, коли вона пішла до кабінету Лі Бендера, була ходьба людини, точно і твердо знаючи, куди їй потрібно йти і як туди добратись.
Упевненим рухом руки Соня зупинила секретарку, приставши, щоб провести її.
- Я знаю, куди йти, - сказала вона і штовхнула двері які ведуть до Лі Бендера.
Соня, як завжди, заставала його несподівано… Ледь вставши із-за столу, Лі освітив її льодяним поглядом, але несподівано його обличчя миттю помінялось, поступився місцем захоплення, яке в свою чергу помінялось на широку зубасту посмішку.
- Соня Сімсон! – крикнув він і потягнувся через стіл так, що майже не перекинув його. Відчувши що ледь стоїть на ногах, він вирішив що замість обіймів просто стиснуть обидві руки Соні.
- Соня Нілсон, Лі, - посміхнувшись, переправила вона. А, справді, було приємно знову тебе бачити.
- Ну так-так, ну… - розсіяно сказав Лі. Він нарешті опустив її руки і взяв під лікоть, щоб провести до шкіряного крісла, яке стояло напроти його стола.
- Ну, звичайно. Звичайно! Якби я тільки знав, кого змушую чекати! Якби я трішки подумав, коли секретарка назвала прізвище. Ну ні, тобі би не прийшлось чекати мене, так, як якісь не-будь працівниці. Ти знаєш, я так і подумав: “ Знову якась не-будь працівниця…”
Поки він говорив, Соня всілась в крісло і продовжувала, дивлячись на нього, посміхатись. Її було так приємно знову його бачити! Вона ж віддалила себе від життя! Не тільки від минулого, не тільки від думок, але від почуттів. Вона увесь цей час намагалась жити, забувши про обов’язки і про людей, старається не думати про перше і не цікавиться другим.
Але Лі було дуже приємно бачити. Побачити і відчути дивне тремтливе тепло.
Лі обійшов свій стіл і присів. Безперервно потираючи руки, ніби вони замерзли, він уважно і серйозно оглянув Соню. Вона згадала, що кожний раз, їдучи або повертаючись, вона відчувала на собі цей батьківський погляд, з тривогою шукаючи змін. Літній табір. Школа – пансіон для дівчат. Турне і подорож під пильним оком провідників. Лі завжди проводив і зустрічав її. Макс ніколи. Завжди Лі.
- Значить, Нілсон, - він знову повторив прізвище. – Ось чому ми не могли відшукати тебе. Я намагався найти тебе. Так і Сьюзан теж, поки…
- Я знаю, - перебила Соня. Воно ж знала, що Лі шукав її, що Сьюзан шукала її… Але тепер Соні не хотілось признаватись, що ігнорувала ці пошуки, просто тікала від цих людей.
- Але ж Нілсон – моє справжнє прізвище. Так ти і сам знаєш, звичайно. Макс так і не закінчив свої справи з удочерінням, хоч багато років я думала інакше. Тому, поїхавши, я, само собою, знову взяла собі прізвище Нілсон.
- А ми не могли тебе знайти…
- А ще тому, що мені не хотілось залишати прізвище Макса. Я ніколи не відчувала себе частиною сім’ї Денверів. Жаль, звичайно, що свого справжнього батька я не пам’ятаю і не бачила. Може, я любила б його більше, чим Макса.
- Ти все ще така жорстока, дівчинка, - сказав Лі.
Це не було питанням. З роками, вивчаючи Соню, Лі став дивитись на речі більш серйозно.
Вона на мить відвела погляд і потупилась, почуваючи себе винною, але потім все ж заставила себе подивитись на Лі.
- Так, думаю, все ж така ж,- сказала вона. – Макс був не дуже добрим чоловіком, навіть якщо зробити поправку на то, що він, як в казці, був “гидким вітчимом ”. А свою маму я не дуже добре пам’ятаю. Мені було тоді всього шість років, коли вона померла.
Не дивлячись на роки, які минули з тих давніх часів, це слово завжди визивало в неї страх. Соня гірко посміхнулась. Вона не любила це слово, але раз за разом її приручали до нього. Минуло двадцять років, але у вухах все ще стоїть голос Макса: ” Чорт, вона померла, вона нікуди не поїхала. Вона померла. Твоя мама по-мер-ла! Повтори! Ну! Повтори! Скажи: ” Моя мама померла ”.
Соня в кінці кінців навчилась говорити це слово, промовляючи його і не заливаєтися сльозами, лише інколи здихає. Прийшлось навчитись, щоб просто мати право виходити зі своєї кімнати. Інакше Макс не пускав її. У всьому іншому Макс був реалістом.
- Багато води з того часу витекло.
Соня кивнула головою.
- Макс всім ламав життя, як і поламав моїй мамі. Хто була та маленька дівчинка, на якій хотів женитись Адам? Як її звали? Єва. Так Лі Єва. І вона була хорошою дівчиною, Лі, не дивлячись на всю ту грязь, яку вирив і вилив Макс на неї і її сім’ю. Це він заставив її закінчити життя самогубством. Стидом і з ненавистю увігнав її в могилу. А Адам? Мій бідний брат! Як він зненавидів Макса після цього. Я таки не змогла до кінця себе впевнити, що аварія справді була випадково. Я думаю, що кінець кінцем Адам міг…
Вона зненацька хитнула головою, ніби хотіла викинути з голови ці думки.
Соня багато думала про той час, і знала, що пам'ять не дасть спокою, а лиш знов затривоже забуте горе.
- Після цього я вирішила поїхати. В той самий день, коли помер Адам. Я відчувала, Лі, я відчувала, що маю поїхати, поки не загинула, як загинули всі, хто оточував Макса.
- Але ти ж любила Сьюзан? Вона завжди любила тебе, ти ж знаєш… Як вона плакала, коли дізналась, що я тебе не знайшов…
- Любила, - коротко відповіла Соня.
Вона намагалась уявити обличчя Сьюзан. На мить в пам’яті появився її образ. Весь в сльозах. Але ж у Сьюзан завжди були мокрі від сліз. Соня, навпаки, ніколи не плакала.
- Інколи ми настільки близькі, що могли б стати справжніми сестрами. Дотепер я думаю про неї і називаю її сестричкою. Але, Лі, вона була дочкою свого батька. І ніколи не могла бачити його помилки. Для неї Макс завжди був лицарем з казки. Але якби я і скучала за ким не будь, крім тебе, Лі, - то це за Сьюзан. Хоч все-таки не настільки, щоб вернутись і терпіти Макса. Я нічого не знала… Твій лист прийшов на минулі неділі. Мені дуже жаль, що мене не було тут.
Соня затихла, не бажаючи більше говорити про це, хоч знала, що все одно прийдеться.
- Макса теж нема, - сказав Лі. – Ти знаєш?
- Знаю… Деякі з тих листів, що писала Сьюзан, все таки доходили до мене через друзів, яким було відомо, де я. Саме так я дізналась, що Сьюзан вийшла заміж. До мене дійшов лист, в якому вона розказує про своє весілля, і ще один лист. Твій. Коли ти написав, що вона… померла, - Соня знов затихла перед тим як сказати:
- Було ще один лист, Лі. Я хочу, щоб ти його прочитав.
Вона відкрила сумочку і, діставши звідти листи, сумно подивилась на них, перш, ніж, перегнутись через стіл віддати їх Бендеру. Ці листи були останнім, що залишилось від Сьюзан…
Лі прочитав їх в тому порядку, як вони приходили. Соня знала ці лист на пам'ять. Останні кілька днів вона читала і перечитувала їх рядок за рядком, поки не вивчила кожне слово.
Коли вона згадувала самий перший лист, до неї поверталось болюче почуття, які визивали ці рядки.
Прохання о зустрічі. О зустрічі двох сестер. Сьюзан була щаслива, коли писала його. Лист був наповнений безкінечними історіями про чоловіка, за якого вона вийшла заміж – такого чудового, прекрасного, чуйного, таємничого… - його звали Пол Ленгдон. Їх сім’я жила в своєму замку на острові біля берегів Нової Англії. В своєму замку… як середньовічні барони або навіть принци.
“ Ти зразу закохаєшся в нього, Соню, я точно знаю. І подумати тільки, я буду жити, як королева. Тільки… на королеву більше схожа ти. О, будь-ласка, повертайся! Лікарі говорять, що Макс відійде від удару… ”
Але Соня так і не вернулась додому, Тому що до кінця не вірила, що Макс закінчить життя як звичайний смертний. Потім вона, звичайно, дізналась, що Макс все ж помер, але до того часу жила своїм особистим життям, і все лишнє було в минулому.
Так, якщо говорити по правді, вона в глибині душі була впевнена, що Макс буде привидом гуляти по замку і переслідувати її.
Потім прийшов другий лист, майже через шість років, за півроку до сьогоднішнього дня. І тон його був зовсім інакшим.
“… Я була на сьомому небі від щастя, коли думала, що він мене любить. Він ніколи не кохав мене. Він хотів тільки грошей, але я сказала, що ні йому, ні його сім’ї не дам ні копійки. Звичайно, якщо зі мною що-не-будь станеться то він все ж получить їх. І це йому теж відомо. О, Соню, мені так страшно! Як хочеться знати, що ти десь близько… ”
Згадавши ці рядки, Соня поморщилась. Вона не приймала їх серйозно. Сьюзан завжди вміла чудове вміння драматизувати обставини, і Соня відносилась до цього, як до ще одною фантазії. Через п’ ять місяців Сьюзан померла.
Лі закінчив читати. Він поклав листи назад до конвертів і, перегнувшись, повернув їх Соні.
- Це був нещасний випадок, - сказав він не відводячи очей. – Перлю – маленький, гірський острів. Великі вікна в кімнаті Сьюзан виходили на балкон, який стояв над скалою і водою. Можливо, Сьюзан привикла до сильного засобу для сну. Правда, в той момент вона не спала, але явно находилась під дією ліків. Можливо, вона вийшла на балкон, хоч і знала що це небезпечно. Там втратила рівновагу, а може… упершись на перила, вони зламались, і Сьюзан впала на гострі каміння з висоти тринадцяти поверхового дому.
- Ти впевнений, що все сталось саме так? – прямо спитала його Соня.
Лі здихнув і звузив плечима:
- Але в мене нема ніяких сумнівів, щоб не вірити. Сьюзан часто писала про те, в якому стані знаходиться дім. Він буквально розпадався на частини. Ось для чого їм потрібні були гроші.
- Значить, він одружився з нею через гроші?
- Скоріше всього, - Лі задумався на мить, потім знову заговорив. – Зразу після смерті Сьюзан, я поїхав на Перлю до Ленгдонам, бачив цей балкон: перила дійсно повністю поржавіли – досить на них ледь-ледь надавити, і вони проломляться. Я говорив з лікарем який живе біля берегу. Він підтвердив, що Сьюзан справді мала манію до сильних ліків. Він сам виписав її рецепти. І він оглядав тіло після нещасного випадку. Нічого особливого йому знайти не вдалось, тільки на горлі була ранка, про появу якої ніхто з сім’ї Ленгдонів не міг нічого зрозумілого сказати… - Лі підняв руку, щоб помішати перервати себе. – Ні-ні, я, звичайно ж, спитав лікаря і про це. Але він впевнив, що від такої ранки Сьюзан би не померла. Все дуже просто: вона – розбилась.
- А що говорять представники закону? – спитала Соня.
Лі надовго замовк.
- Ленгдони і є закон на острові. Він знаходиться за територіальними водами.
- Ясно, - сказала Соня, хоч їй було не дуже зрозуміло.
- В Сьюзан залишилась дівчинка, ти знаєш?
Соня здивувалась.
- Ні, я не чула про це.
- Так ось, їй зараз біля шести років. Я не бачив її, коли приїхав туди. Здається вона була хвора. Може просто засмучена смертю мами.
Соня на секунду задумалась, нарешті сказала:
- Напевно, тому Сьюзан не пішла від нього. Знаєш, я весь час намагаюсь зрозуміти, чому вона, якщо так боялась свого чоловіка, якщо справді була в небезпеці, просто не поїхала звідти. Хоча… Могла б вона поїхати? Бо це ж острів, правда так?
Лі кивнув головою.
- Так-так, я теж про це думав. Звичайно, в них є човни, щоб добратись до материка і назад… А пасажирські катери туди не заходять. Це сама віддаленість від Мена. Там є маленьке містечко, називається Грендіз Лендинг, але, ні один пароплав до острова не підходить.
- Значить, для того, щоб вибратись з острова, Сьюзан прийшлось би користуватись яким не будь сімейним човном…
Лі зжав плечима і нічого не сказав. Втім все було ясно і без слів.
- Покидала вона острів хоч коли не будь? Чи бувала колись в містечку? – спитала Соня.
- Напевно, всі сімейні питання вирішували слуги чи Пол – чоловік Сьюзан, але приблизно раз на місяць вона приїжджала в містечко разом з ним, ходила до лікаря – вона була дуже хворобливою. Не багато покупок… Здається що останні два місяці до смерті Сьюзан взагалі не покидала острів.
- А пошта? А телефон? У них там є телефон?
- І так. І ні. Чоловік, який побудував Перлю – дід Пола Ленгдона потратив багато грошей, щоб провести телефон. Він навіть заключив контракт з якоюсь фірмою яка забезпечувала зв'язок, щоб вони проложили по дну кабель до самого острову, але робітники відказались, так що вся сім’я має надію тільки на пошту, яку слуги приносять раз в тиждень.
Соня сиділа і мовчала думаючи над почутим.
Не могла статись так, що, не дивлячись на свій страх, Сьюзан не могла покинути острів? Може – так, а може – ні. Але вже одне ясно: вона могла користуватись телефоном в той момент коли він працював. Вона могла вислати лист, в якому було б менше її звичайної романтичної розповіді. А так все виглядає, ніби Сьюзан просто перебільшує трагічність свого життя. Хто знає, можливо, Пол Ленгдон справді одружився з нею за ради грошей, але Бог свідок в цьому не дуло нічого протизаконного, так і, попросту, нічого надзвичайного. То була та сторона життя, з якою так чи інакше зустрічається люба багата дівчина. Але звичайно ж, якщо Сьюзан при всій своїй чуйності якось зрозуміла це, чи вони просто посварились, можливо, що вона тут же почала уявляти всякі страшні думки. І все ж…
Соня не могла позбутись від сумнівної присутності напівправди.
- Ну, а гроші? – запитала вона. – Якщо Сьюзан боялась, що вони можуть… можуть зробити з нею все, щоб получити гроші? Але їй потрібно тільки поміняти заповіт, чи не так?
Лі похмурився і, щоб приховати сором, став барабанити пальцем по столу.
- Бачиш, - сказав він, - Сьюзан справді потурбувалась про це. Я отримав листа від неї пару місяців назад. Вона писала, що хоче приїхати до мене з привиду заповіту, ну більше ні слова. І, звичайно вона все ж не приїхала.
- А що написано в її заповіті?
- Після смерті Макса всі його гроші дістались Сьюзан. Я надіюсь, ти розумієш, що тобі не досталось після його смерті нічого. А по поводу заповіту Сьюзан – вона написала його приблизно через рік після одруження – було дуже простим: три тину – чоловіку, три тину – дочці, коли вона буде повнолітньою, і три тину тобі…
- І скільки тут складності?
Соня справді не мала уявлення про те, скільки грошей лишив після себе Макс, хоч, звичайно, знала, що він був багатим чоловіком. Він ніколи нікому не дозволяв про це забувати.
Якщо грубо казати, то кожна сторона получає по півмільйона. Звичайно, деяка частина грошей заключена в цінні документи, щоб перетворити їх в гроші, потрібно кілька років.
“Мільйон доларів, - думала Соня. – Звичайно, сім’я Ленгдонів тільки вигравало від “нещасного випадку” Сьюзан…”
- Мені не потрібні ці гроші, та я їх і не хочу, - сказала вона. - У мене ще лишились гроші моєї мами. Звичайно, це не така купа грошей, але я їх не потребую. І до того я увесь цей час працювала. Я завжди розуміла, як жити під гятарем таких грошей. У всякому випадку, грошей Макса. Далеко не все з того, чим він володів, прийшло до нього частинним шляхом, і ми двоє про це знаємо.
- Напевно, Сьюзан боялась, що ти не появишся або, появишся, не захочеш взяти гроші, - сказав Лі, ігноруючи намічання про чесність Макса. – В заповіті сказано, що якщо ти не потребуєш свою долю протягом року, право на неї автоматично переходить до її чоловіка. Якщо ж що не будь стається з дитиною, то і її доля тож переходить до нього.
“Для чоловіка, одружившись заради грошей, - думала Соня, - і для якого вони залишились під забороною (Сьюзан писала, що відмовилась давати йому гроші) такий заповіт був великим розчаруванням і великою спокусою…”
- Розкажи мені про цих людей, Лі. Ти знав їх?
- Тільки те, що зміг довідатись перед самим весіллям, - сказав він.
Пізніше, як він почервонів, Соня зрозуміла, що Сьюзан не просила його щось дізнаватись про сім’ю, в яку входила невісткою. Вона була дуже невинною і наївною, щоб думати про це. Але Лі зробив це для забезпечення подальшої долі для Сьюзан, і Соня була вдячна йому.
- Я бачився з ними двічі: на весіллі і на похороні. Там є мамаша, така королева-вдова, і два сина. Рей – свого роду професіональний парфумер, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. Не думаю, що він коли-небудь цікавився проблемами більш серйознішими, ніж запахами різних парфумів. Ну і, звичайно ж, Пол, чоловік Сьюзан, дуже приємний чоловік. Мені, правда, привиділось, що він трішки старий для Сьюзан і трішки, ну…жорсткий. Знов таки, якщо ти розумієш про що я маю на увазі.
Соня мовчки кивнула. Вона зразу зрозуміла, що Лі мав на увазі. Сьюзан мала якраз вийти за такого: чоловіка старшого, чим вона, сильнішого, навіть жорсткішого типу, людину, подібну до Макса. Бо ж Макса не було і не було, кому вести Сьюзан по життю. Їй би в голову не прийшло керувати своїм життям самій.
- В той же час у сім’ї були дуже великі гроші, ще із Англії. Дім на острові побудував прадід Пола, а дід тільки реконструював. Правда, юний джентльмен дуже рано помер, а його син, батько Пола, був ким хочеш, тільки не хазяїном. Вдвох з братом він вмудрився розтринькати майже всі сімейні гроші. Частину багатства було програно в карти, а іншу частину довелось вкласти, щоб погасити борги… До того часу як Пол став наслідником дому, він був повністю розбитий. Звичайно, у них залишилось Перлю і ще одно чи два володіння поменше, але діло в тім, що всі вони були здані і перездані. Потрібно було б всі гроші Сьюзан, навіть, ще більше, щоб викупити то, що лишилось.
Лі на деякий час затих, ніби згадав щось або сказав більше чим хотів. Він перейшов в другий кінець кабінету, де стояла кавоварка, налив дві чашки, дочекавшись, коли Соня кивне, і потім поклав цукор. Соня прийняла чашку з його рук і зробила ковток із задуманим вигляд.
- Пол успадкував від діда любов до острова, - продовжив Лі, роздивляючись чайну ложечку, - і, звичайно, присутню сімейну гордість. Він дуже багато працює, щоб зберегти рештки своїх володінь і по шансу поставити сім’ю на ноги.
Соня уявила собі жорсткого цілеспрямованого чоловіка, борця за спасіння сімейних багатств, який б’ється в тисках потреби, і Сьюзан, нещасну, слабохарактерну Сьюзан, таку хорошу, таку бездумну і… таку багату. Ця характеристика Пола і Сьюзан здалася її злом.
- Можу тобі заодно розказати і все інше, - невпевнено продовжив Лі. – В шафах сімейної історії зберігаються пара скелетів. Мої розслідування, звичайно, були тільки поверхневі: з одної сторони, в мене не було часу, щоб копати глибше, а з другої, я не хотів, щоб Сьюзан догадалась, що я щось намагаюсь дізнатись. У мене нема ніяких свідків, але в Англії, почувши їх ім’я, людей кидає в страх.
- Ти не знаєш в чому справа? – спитала Соня. “ Чи, - подула вона, - не хочеш мені це казати ”.
Лі здвигнув плечима.
- Точно не можу сказати, просто в сім’ї був хтось божевільний. А потім була ще якась прапрабабуся, яку в середні віки спалили на вогні.
Соня здивовано підняла брови.
- Чари?
- Не зовсім. Її звинувачували в тому, що вона вампір.
- Вампір? Ти маєш на увазі цих кіно-страховиськ, які перетворювались на літаючих мишей? – Соня не змогла стримати насмішку. Вона не вірила в нічні кошмари.
Лі усміхнувся разом з нею.
- В деяких країнах Західної Європи вампіри грали ту саму роль, що і відьми. Я маю на увазі те, що вони часто ставали жертвами злої долі. Обвинувачуваний просто був козлом після якої не будь причини: погана погода, не добрий врожай, не пояснювана і не винна смерть когось по сусідству… Чи це була людина, яку недолюблювали, або, людина, яка мала багато ворогів. Можливо, що це прапрабабуся була ексцентрична. В ті часи це автоматично визивало підозри. – Лі посміхнувся і продовжив: - Так, якщо добре подумати, мені здається, що не багато змінилось з того часу, а? Як би то не було, щось погане сталось в селі, і вину положили на неї. Ну ось, ти просила розказати все, що я знаю, так що… - він розвів руками, давши зрозуміти, що більше нічого не знає.
Соня допила свою каву і встала. Лі встав разом з нею.
- Що ти збираєшся робити з грошима? – спитав він.
- Ще не знаю, - чесно відповіла Соня. – Я не знаю, що мені з ними робити.
- Дім теж твій, - сказав Лі. – Сьюзан відмітила це в окремому пункті. Він, звичайно, закритий, але якщо тобі захочеться там зупинитись, поки ти в місті, він повністю підійде.
- Якщо буду потрібна, я в готелі “ Шеррі ”, - сказала Соня .
Лі провів її до дверей.
Секретарка подивилась на неї льодяним поглядом, але Соня навіть його не замітила. Біля виходу з поміщення, швейцар промовив густим голосом:
- О, ви промокнете, міс!
Але Соня лиш посміхнулась йому у відповідь і, відкинувши назад своє довге світле волосся, покрокувала назустріч березневому дощу.
Вона успіла пройти пару кварталів по П’ятій авеню, коли побачила надпис “туристичне бюро ”. Величезні вікна були заклеєні плакатами, які кликали в Іспанію, Грецію і Швейцарію. Аліса автоматично пройшла мимо, але вмить вона зупинилась і обернулась так різко, що ледь не збила чоловіка який йшов ззаду неї.
Вона зайшла в бюро. Дуже молодий і дуже красивий працівник привітався і спитав, чим він може їй допомогти.
- Я хочу в Мен, - сказала Соня.
- Розумію, - в голосі працівника прозвучало здивування: от чому
комусь хочеться в Мен, та ще в цю пору року, коли навкруги повно радісних запрошень в райські куточки, в Іспанію, наприклад, Грецію, чи, на резервний випадок, в Швейцарію. – Куди не будь в штат Мен, міс? – запитав вен, впоравшись з емоціями.
Соня на хвилину задумалась.
- Так, - нарешті відповіла вона, - Мені потрібно в одне прибережне містечко, воно називається Грендіз Лендінг.
ID:
344444
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.06.2012 00:43:37
© дата внесення змiн: 17.06.2012 00:45:35
автор: Adam van der Vollen
Вкажіть причину вашої скарги
|
![Adam van der Vollen: Moon far away[розділ 1] - ВІРШ](/img/logopart2_ua.gif){kind=small}
