а я, мов вітер, шалено вільний
блукаю привидом вночі,
і ніхто-ніхто не бачить біль мій,
який так стоне, нишком у душі.
в куток забились почуття високі,
забув про ніжність, ласку і любов.
ходив у далечі, блукав там цілі роки,
але з нічим, приходив знов і знов.
і холод снігу сковує свідомість,
немає сили випити портвейн-вино.
пісні вже не лікують, а натомість,
лякають змістом, гіршим ніж кіно.
тепер по аркам, наче тінь нестримна,
біжу, втікаючи від себе і її,
тієї, що зоветься долею, і є нетлінна,
та що гвалтує мрії одинокі ті мої.
