Вони зустрічаються довше
всіх друзів: роки чотири;
уже б одружились, може,
та, кажуть, нема квартири.
Він вчить щось не дуже точне
(бувають такі предмети),
перейшов на заочне,
працює ким- і де-небудь.
Вона опікає мамку,
яка звикла міцно пити.
Вона заробляє змалку.
Їй, знаєте, не до освіти.
Удома то храп, то крики.
То “сволочі” – всі, то – “рідні”.
Що нині зустрінеш рідко,
вона із тим має гідність.
Та хтозна, може, ще трохи
й зламалась би в тому дурдомі.
Добре, що хоч ці роки
вона уже з ним знайома.
В стосунках у них все просто,
так просто, як має бути:
обійми – то їхній острів,
де всі проблеми забуті.
Він добре не розуміє,
як сильно їй це потрібне,
та вдячний за кожну мить їй.
То слабшає, а то кріпне
зв’язок їх. І мліє серце,
й жага їх єднає знана.
Із ним їй, навіть, здається,
що вдома не все погано.
Мило. Хтозна, як далі
склалися б їхні долі.
Та в черговому скандалі
справа дійшла до крові.
Все, певно, почалось мирно:
зі ста або більше грамів,
але вже за півгодини
вона зачинилась в ванній.
“Золушка” (пральна машина) –
остання її барикада.
І ломиться мамин “мужчина”
з другом, з ножем і з матом..
Отримавши її виклик,
ледь не впустив мобільний.
Кинув роботу, вибіг.
І вже за якісь хвилини
вломився у її хату
з товаришем, всіх розкидав,
вивів її в парадне,
за двері ущент розбиті,
притримуючи за плечі,
які ще здригає відчай.
— Забираємо завтра речі,
ти сюди не вернешся більше.
Поживеш у моєї бабусі,
як хочеш. — Уже в автівці
цілує. Її ще трусить.
Проїхав бобик міліції.
Товариш довіз на місце:
— ..що треба, дзвони, — поїхав;
на сході блідий зрів місяць.
Вона така слаба й тиха.
— Якби не ти.. — Не продовжуй..
Це вперше? — Так, в такій мірі..
Як люди звіріти так можуть?.
— Не ображай-но звірів!
Посмішка. — Моїх предків
ти ж знаєш.. Отак між п’яні
й сам уже недалеко..
— Ти не такий, не обманюй!
— А знати б яким я стану..
Дурні думки, але все ж, це:
побачиш колись мене п’яним,
без роздумів бий! Клянешся?
— З любов’ю влуплю по пиці!
— Ти – краща. — Але й ти правий..
Як знати, в якому віці..
як знати, як підуть справи..
— Вб’ю! Чула? От не дай боже! —
Погоджуються в обіймах
Усміхнена: — А це схоже,
знаєш, як кажуть в фільмах
про зомбі: “Якщо хвороба
здолає мене, помилуй!
Пусти мені кулю в лоба,
щоб я не пішла за ними!”
літо 2011 – 12.05.2012
ID:
336871
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 12.05.2012 18:07:14
© дата внесення змiн: 16.09.2015 09:41:13
автор: ФедченкоВ’ячик
Вкажіть причину вашої скарги
|
