|
Ці всі світи - мої
... Бо Ти лежиш
і музика твоя
Непевно входить в світ, де
Ти і Я,
У Космос лиш моїх
Шляхів Чумацьких,
Звізд та сходжених доріг
У світ Вогню,
Що слухає мій спів руки,
Дихання пальців,
Стук перстнів,
Їх дзвін легкий.
Це Рай мечів,
Металу та вітрів,
Час мішковин,
Дитячих босих ніг,
Час моїх снів.
Це мить Води!
Пірнань в моря,
Сторіччя витримки легень,
Мовчанка риб –
Розмова про „Веди!”
Це плоть Землі!
Це запах, смак
І дотик до сльози.
Ці всі світи – мої.
Входи у них в мені...
2011р. Ст-ав
Коли він вперше переступив поріг, моя реальність захиталася. Повелася тонкою плівкою туману і мені видалося, що провалююсь кудись. Провалля часу. У вухах задзвеніли удари мечів, шелест довгих суконь по землі і шурхіт драконячої луски по збитому шляхові... Ніздрі інстинктивно розширилися назустріч прілому запаху, що забивав памороки. Голова пішла обертом. І я механічно склала пальці в обережний знак внизу живота - у двері заходив Дракон.
Занадто молодий, неусвідомлений, з ледь окресленими крилами, у людській юнацькій іпостасі. Мої зіниці розширилися і я шанобливо відійшла назад пропускаючи його в кімнату – Дракон, все ж таки, навіть, коли ще й не відає про це. Ледь зуміла спинитися, щоб не схилити голову в поштивому поклоні – реальність не та.
Що його привело до мене в цьому часі? Струсонула видіння зі свідомості і всілася у крісло навпроти. Таке звичне завжди, робоче місце прийняло мене обіймом дубового трону. Здригнулася. Давно не було таких відчуттів.
***
Вперше побачила Дракона років з десять тому. З того часу пам»ятаю лише звук розтину тканини сьогодення від вітру,що здійняли крила за спиною у чоловіка, що нагнувся наді мною. Здається, я тоді втратила свідомість. І постійно боялася знову побачити ті гігантські чорні крила над собою, адже тоді ще зовсім нічого не знала про себе. Але той страх був настільки перемішаний з цікавістю і азартом, що я викликала той спогад знову і знову ,зачіпляючи свої пальці, наче кігті у вигин його ключиць. Мені здавалося, що саме там була точка управління крильми. Я була занадто юною...щоб второпати , що й до чого. Того дракона звали Трістан. На жаль, він зник, як Дракон - загубився у соціальних та часових тенетах, залишившись всього лиш людиною. Цікаво, чи ще хоч комусь він показував свої крила? І цікаво, чи зможе зробити це ще раз, коли прийде час?...
Другого Дракона я вже не боялася. Він був темно-червоним і вже умів літати. Він ширяв найчастіше над Києвом, коли темніло і кілька разів брав мене з собою. Показав те, що, можливо, я й не мала бачити, але що, як на мене, зкерувало мою Долю в дещо інший бік. Книги. Знання. Простір. Час. Відчуття цього всього зав»язане кольоровим наузом у волоссі у мене на потилиці. З того часу я знаю про Драконів все, що потрібно. Найперше – я можу зразу бачити їх, розрізняти і допомагати, коли є потреба. А Червоний, навчивши і передавши, теж зник. Та Цей, просто повернувся додому, у власну рельність, бо чув себе у нас незатишно і тісно. Так і не спромігся побути в людській шкірі трішки довше. Та, думаю, що це й на краще. Від нього у мене спогад червоної заграви західного сонця у полиску крил та відображення повного місяця у жовтуватих бездонних очах.
Потім мій шлях пересікся ще з кількома. Але ті, лиш посміхалися і звужували зіниці при зустрічі, знаючи, що бачу їх крила. Лише ніс видавав їх напруження. Я не була їм потрібною, а вони не дуже цікавили мене, тож наші стежки сходилися і розходилися за мить, залишаючи в повітрі запах удару металу об камінь, як у кузні.
Вже за кілька років час потрошку стер спогади і заховав мої знання до пори-часу у тайстру з мішковини, а ту – у Жовту Чару мого єства.
Аж ось! Молодий Дракон у кріслі рівно навпроти мене. Мені якось треба було давати раду з тим, що діялося зі мною від цієї несподіваної зустрічі. Мішковина репнула по швах і все з неї, раптово, посипалося у мою голову і в усі Чари. Зусиллям волі заспокоїлася і поцікавилася, чим зобов»язана візиту.
***
Причини візиту у людській подобі, завше бувають поверхневі, та не у цьому випадку. Поміж життєвих банальностей і негараздів було вплетено якусь таємницю з іншого життя. Посеред дитячих спогадів так явно війнуло василіском, що я, внутрішньо зібравшись, знов і знов примушувала себе сидіти на місці, а не зірватися і бігти від небезпеки.
За кілька зустрічей мені необхідно було правдами-неправдами досягти Його суті і осягнути причину Його перебування тут. Усвідомити своє місце у цій круговерті і , що найголовніше, ні в якому разі не злякати. Адже Він ще потребував часу на дозрівання крил. Йому ще потрібно вчитися літати. Один необережний крок і... Дракона не буде...А цього я собі ніколи не пробачу!
Ну що ж, юначе. Середньовіччя, як мінімум. Лицар? Є щось таке. Тримається вільно. Крила ледь видно за обрисами. Не чує їх ще...Втрапив у «правильну» сім»ю – дали все, що необхідно для розвитку молодого Дракона. Фізична підготовка достатня – майже готовий до польотів. Ментально – спрямований правильно. Знання, пам»ять, розум – досконало. Ще трохи допрацювати з духом , усвідомленням і творчими каналами... І... допомогти з вибором? Не маю права, на жаль. Хай спочатку полетить, а там, дивись, і сам обере серцем.
***
Рунами виписане моє ім»я, старовинною буквицею, яка живе в нас з прадавніх часів. Наша душа відкликається саме на це ім»я. Неначе птах починає занурюватися в весняні калюжі і чистити своє пір»я для зустрічі з Сонцем. Стрепенулася душа, почула клич Предків, відчула Призначення і ожила. Моя душа оживає, коли чує потрібність іншої душі. Зачинає рости, аж за межі тіла і тоді я починаю вміти літати, щоб навчити літати Крилатих...щоб навчити їх знати своє Ім»я...
Перебираю в мішечку камінці сердоліку, певні руни самі просяться в долоню. Слідкую за поглядом юного Дракона. Йому цікаво. Це вже – щось! Сам просить, аби вчила його. Це важливо – бажання зсередини. Інстинктивний поклик. А я,чорт забирай, хочу його вчити! Передати усе, що так довго, без діла, було закинутим в полотняну торбинку моєї пам»яті...
На деякий час він зник. Суєта. Вміння в тому всьому відшукати Спокій. Бо лише так можна чомусь навчитись і щось навчити. Час.
***
Тонке пальтечко в сіру клітинку, дме вітер і сіє в обличчя дрібним снігом. Я біжу і мені безпричинно легко, весело і безтурботно. Наче дівча. Час від часу поглядаю під ноги, аби не впасти. І , радше внутрішнім чуттям, аніж зором встигаю помітити Його перед тим, як зіштовхнутися. І знов – запоморочливий запах старожитності! Спіткнулася, лечу на бруківку. Реальність репнула. Чиясь рука підхоплює мене біля самої землі. Підбираю довгі поли зеленої сукні і поправляю червоного каптура на голові, дурнувато посміхаюсь. Зустрілись нарешті. Ого! Тут його крила значно більші! Він – лицар. Посміхнувся. Я все ще тримаюся за руку, мої пальці дивним чином відчувають лусочки на його шкірі. Теплі чомусь... Заплющую очі і вдихаю цю хвилинну реальність, щоб закарбувати її на нотному стані пам»яті, наче музику. Так легше повертатися. Голосно засигналив автомобіль, шумно проїхала поруч швидка з сиреною.
- А! Так-так! Привіт, хлопці! Рада бачити вас. Прийдете на семінар?
- Не знаєм, чи вийде. Хотілося б. Але у нас свято в суботу.
- Ну то вже, як зірки складуться! Приходіть!
- Ми зателефонуєм! Ви гарно сьогодні виглядаєте!
Ну що ж. Мабуть час підходить. Втомилася. Такі переходи не проходять безслідно. (Тафтологія якась! ) Біжу додому.
Не знімаючи капців прямую в бібліотеку. Десь тут, здається. Стаю навшпиньки і мацаю рукою запилену поверхню старої дубової шафи, ніби малюю пейзаж по порохах. Невдячне полотно! Та й я – нікудишній маляр! Ще трішки... А! Ось! Маленька дерев»яна скринька з моїми скарбами. Подивимось. Камінчик, який я знайшла в пилюці, коли мені було чотири роки; срібна паща вовчиці – мій тотем; старовинні монети – «Дами Сонця» зі срібними вушками для коралів; обереговий перстень з бірюзою; ритуальна каблучка з топазом; прабабцин медальйон; вовче ікло; ключ від щастя; латунні крильця; браслет з моїм власним маленьким містечком; усілякий дріб»язок; і ось – воно- тепло у руку – ходи сюди! Кельтська плетінка. Перстеник з черленного срібла – вібрує і гріє мою долоню, наче чує щось. Затиснула в кулаці і притисла до серця, викликаючи давній спогад.
***
11 серпня 1999р., Київ
Серпень. Тепло. Середа, здається. Спускаюся з Лисої гори на Андріївський Узвіз. Енергії – через край! Відчуття магічності простору – неймовірне! Ступаю бруківкою. Мрію. Щойно крізь кіптяве скельце спостерігала повне затемнення Сонця. Це було дивно і давно. Мені було так само, як Драконові зараз. Натовп людей, які шаленіють від побаченого шоу в небі. Так і чути звідусіль – кінець світу, пророцтво, Ностардамус, хаос... Роблю крок убік і втрапляю в цілковиту тишу. Перелякалася. Невже щось із вухами?! Адже навколо стільки люду, шум, гам, а я наче за шклом стою, рота роззявила і ошелешено дивлюся на світ. Роззирнулася. Ноги на тій же бруківці, ніби вросли у землю. Навкруги, куди оком кинь, лотки з сувенірами і люди, море з людей. А на відстані витягутої руки, просто на землі, килимок з трави. Поруч - чоловік. Одягнений дивно, як на серпневу спеку – закутаний у звірячі шкіри, в хутряній шапці, що аж лиця не видно, лиш очі – живі та гострі, як шпильки. І дивиться пильно. На мене. Я знітилася. Почала розглядати - що продає. Шкірки звірячі, зуби, кісточки, кігтики, пера, засушені ящірки та змійки, камінці якісь. Присіла. Намацала вовчого зуба, серед усього добра і спитала: Скільки?
Називає смішну ціну. Дістаю з кишені гроші і розраховуюсь.
- Це дуже сильний оберіг. Саме твій! Впізнала – каже – носи біля себе - прошелестів тихо, ледь розтуляючи вуста.
- Дякую – пискнула у відповідь.
- Дивись ще! – наказово так, що ослухатись зась! – добре дивись! Руками. Заплющ очі!!!
Моя рука поволі опустилася на килимок і пірнула під пухнасті шкіри. Я міцно стулила повіки і,з осторогою, моя долоня повільно прямувала по шороховатій поверхні, як переляканий равлик. Поки не відчула тепла і на мій палець, немов живе населилося кільце. Я перелякано відсмикнула руку і розплющила очі. Кельтська плетінка. Срібна. Не нова. Чоловік дивиться і усміхається.
- Купуй – каже – це не твоє, але купуй.
- Скільки? – затремтіла голосом
- Все, що у тебе є – безапеляційно і раптово жорстко змінив голос.
Я нервово почала згадувати, скільки у мене грошей, подумки рахувати, що не матиму за що купити квитка, щоб повернутися додому, але , чомусь, навіть не подумала просто відмовитися. Як зачарована, махнула на все рукою і вигребла свої збереження на долоню. Не мало, не багато – невеличкий статок для студента. Без жалю висипала в простягнуту руку чоловіка, дивлючись йому прямо у вічі. Той затиснув руку і посміхнувся.
- Це не твоє. Пам»ятай. Він сам скаже , коли захоче стати чиїмсь. Почуєш. Ти – Вовк. А - це належить Драконам. Бережи.
Останні слова прошелестіли вже у мене в голові, бо я рвучко піднялася, ніби мене відпустила невидима сила, вирвалася з кільця тиші і стімко помчала вниз Узвозом, розштовхуючи шумних людей на своєму шляху. Відсапалася аж на березі Дніпра. Розтиснула обидва кулаки. В лівому – вовче ікло, в правому, зачеплене за великий палець – срібне кільце. Що за вигадки про вовків, драконів? Нісенітниця якась! Я, звичайно, люблю вигадувати, але вже завелика, щоб вірити в усілякі казки. Проте, кільце було дійсно красивиим. Покрутила його поміж пальців і подивилася крізь нього у небо. За моїми плечима щось трапилося – ледь вловимий стукіт і дзвін, і шум лісу. Мурашки по шкірі. Озирнулася – нічого. Сховала перстеник в таємну кишеньку наплічника і попрямувала до Контрактової. Через пів України довелося їхати «зайцем», але це не вперше і , певне, не в останнє у моєму житті.
З того дня вовче ікло висить у мене на шиї – оберігає – все покрите сіткою тріщинок, немов шрамами після невидимого бою. А другий здобуток лежить загорнутим в шматочок лляної тканини, в заповітній скринці. Час від часу, я витягувала цю коштовність і милувалася. Плетіння гріло мене у ті миті, коли я замерзала від людської байдужості. Часами, видавалося, що кільце живе, зплетене з живих рослин і ось-ось проросте дубовим лісом, запашними луками - лиш кинь його на землю. І завжди, коли б не брала його у руки, десь здалеку звучали арфи і волинки. Опісля -снила дивні сни... Так і жили, майже друзями. І ось, нарешті, прийшов час прощатися. Без жалю, востаннє затиснула тепле коло зі сплетіння Часу, Простору, Магії та Волі, наче дитину і вклала в звичайний паперовий пакунок для подарунків. Вже час...
***
2012р. Ст-ав
В той день готувалася до переходу, бо відчувала, що цього разу все буде довше, ніж завжди, тож маю витримати. Всі обереги, амулети – на себе. Руни, нотатники, олівці – у торбу. Замовляння і терпкий чай з трав - на дорогу. Останнє, що чую у цій реальності – це телефонний дзвінок :
- То де ви? Ми чекаємо на вас!
Останнє, що бачу – нашу ратушу і людей, що зтурбовано снують туди-сюди містом. Штовхаю двері пабу і... Втрапляю таки в середньовіччя.
Так, інквізиторів тут не видно. Зітхаю полегшено. Швидко минаю столики і спускаюся сходами до низу, підібгавши руками довге плаття незвичним для себе рухом. Плутаюсь в одежі і в думках. Зимно. Аж ось і Він – юний Дракон у компанії друга. Посміхнулась. Всілася на масивний стілець і , нарешті заспокоїлася. Чомусь, біля Дракона почуваюся спокійною і захищеною. Ніяково простягаю свій подарунок. В очах – цікавість, а потім – дитяче захоплення! Без слів. Нарешті перстеник відшукав свого реального господаря! Спокійно всівся на пальці лівої руки, наче повернувся додому. Я була щаслива, бо побачила, як, ніби від невидимого втручання дива, плетиво почало пускати коріння у тіло Дракона зеленими цівками прадавньої пам»яті. Ми їли та сміялися, а я спостерігала, як доріжки правди і знань тихо підкрадаються до Його серця. Мене переповнило незнаною досі ейфорією, коли побачила, як затремтіли від енергії зелен-сині крила і почали поволі розправлятися позаду плечей юного лицаря. Він все ще не помічав того. Але то все – до часу.
Мені, раптом, захотілося зтягти з голови золотавого обруча, поскидати свої зеленаві шати і стати на годину звичайною селянкою, які бігали поміж столів, роздаючи просту їжу і мед у кухлях. Втікти з цих задушливих стін на свободу. Туди, де я точно знала, пропахнуті теплом трав»янисті пагорби, а квіти чіплятимуться за поділ спідниці, гілки заплутаються в розпущеному мідному волоссі. Бігти щодуху по стежці, щоб зануритися у синь далекого неба і скупатися у золоті Цього Сонця. І щоб поруч – тепло від чужого подиху. Щоб рука чиясь рвучко схопила і примусила зупинитись Тут і Зараз! А потім, вмить, лише слід на щоці від драконячого крила, що подався у вись, прошепотівши зсередини тихе :»Дя-ку-ю...»
На жаль. Не можу собі зараз позволити. Кляті зобов»язання!!!
У цій реальності мені треба бути обережною, адже відповідаю не лише за себе, а й за ще ненародженого Дракона.
Тому, стримано домовляюся про зустріч увечері, бадьоро посміхаюся і поспішаю до виходу. Мої сили вичерпуються. Просто необхідно поповнити запаси енергії, бо шкірою відчуваю, як приковую до себе погляди тутешніх посіпак. Вискочила на вулицю – аж ударило зимним повітрям у розхристані груди! Вдих-видих... Вдих-видих. Вдих-видих! Хух!!! Похапцем прощаюся і біжу праворуч від дороги до , одній мені відомого, найближчого Місця Сили. Ніхто навіть не запідозрює у цьому місті, що саме можуть приховувати в собі старовинні напівзотлілі дворики, старі закинуті під»їзди, чи й просто покручені стовбури дерев. Благо, що відновлююся швидко – навчилася вже! Неабияк горжуся цим своїм умінням. Ну що ж, знов в дорогу?
*** Поза нашим часом
Камені дивним візерунком вкладаються просто під ноги, під підошви шкіряних черевиків, наче якась загадка, головоломка, яку не під силу розгадати. Зістрибую з мурованого парканця і йду назустріч молодим лицарям. Добре, що захопила свого плаща, бо над вечір стає зимніше, а хто зна, що чекатиме мене далі. У небі мідною надщербленою монетою медитує місяць. Я задивилася. Він, немов ввібрав увесь мій погляд в себе, а натомість накидав у мої очі власного світла. Я сильнішаю! Це тішить.
Юнаки з великим шануванням зустріли мене, як даму з вищого світу. Ніяк не звикну до такого обходження. Ми повмощувалися у невеличкій каретці і попрямували на свято.
Озера... Край містечка. Краса неймовірна! Звідусіль блимають феєрверки і вириваються, ніби нізвідки, фонтани води. Свято Вогню і Води. Найважливіше у цьому місці, наче початок нового року. Земля прокидається зі сну. Зима пропускає Весну поперед себе. Скоро забуяє все тут, що на разі чорніє і тане...
Не люблю натовпів, але доводиться мириттися з цим. Особливо зараз.юнаки розважаються, веселяться. Мені теж стає легко, як в дитинстві! Я все пориваюся кинутися в танець, що то колом, то змійкою проминає попри нас. Заливисто сміюся. Геть розпружуюся. Хапаю за руки хлопців і тягну у коло. Аж коли, раптом, внизу спини підлий холодок. Зовсім забулася, де я. От дурепа! І давно вже ж не маленька. За нами стежать!!! Як же ж мені захотілося, щоб замість ошатної сукні, на мені був простий одяг і зручні чоботи. Добре, що хоч усі мої обереги приховані на шнурівках, біля серця – їх не видно, але я відчуваю їхню дію. Дивно,але стежать не за мною. Інквізиторів не видно. Ні! Стежать, чомусь, за Ним. За юним Драконом! Тих, хто стежать – небагато, але вони можуть перебувати у різних часах та світах. Мене, слава Богам, ще не помітили. Треба бути обережнішою і звертати увагу на дрібниці. Навіщо Він їм? Думай-думай! Спогад з мого часу – розповіді Дракона про небезпечні ситуації і людей, що часто пересікали його шлях у різний час. Він вижив і вистояв... Думай! Мислеобрази потекли крізь мене, наче річка, вогонь навколо мерехтів і переливався,як живий - не давав зосередитися на основному. І... Є! Підсікла! Думка-риба, думка-блискавка з нутра – Він - останній Дракон у нашому часі... І, чомусь,чи комусь, не потрібно, щоб Він довідався про це, щоб розвинувся, відчув свої Крила... Це було дивно і примушувало задумуватися. Мало того, робило мою місію в цій справі дещо небезпечною. Але я вже зробила Перший Крок. Тож відступати тепер нікуди.
Ми провели решту вечора без особливих пригод, от хіба що захмеліли трохи від елю, меду, шуму, натовпу і видовищ. Вогонь і Вода – такі різні і такі однакові. Стихії. Властиво, у той день, чи то пак, ніч - в мені ці дві стихії поспліталися у тому місці, де до того було тепло від срібного перстея Драконів. Вони заповнили недавню пустку і таке враження, що зцілили якусь невідому мені самій частинку моєї душі. Така собі – темна сторона мого власного Місяця. Я дивилася на Дракона і бачила у ньому ті ж стихії, які боролися за основне місце стихії у Його Єстві. Смішні! У Ньому має бути ВСЕ! І всього порівну, щоб він міг літати, дихати, жити...
Проведи мене, Драконе. Мені вже пора додому, у свій час, а Ти теж відповідаєш за мене тут, як і я за Тебе.
Останній доторк руки на прощання – дивне сплетіння, яке гріє. Чую кожну його драконячу лусочку під людською шкірою. Чую, як б»ється його серце після свята. Чую його непевність і незрозумілість усього, що відбувається. Чую трем ще прозорих крил, до яких так хочеться доторкнутися. Намагаюся передати усе, що знаю у цю мить про нього через цей доторк, бо говорити ще не маю права. Тому мовчки вібрую від знання, що переді мною Останній Дракон Нашого Часу, що маю змогу так просто торкнутися Його і вдихнути запах. Боюся, що це зникне, як щось нереальне і що з цим зникне частинка мене. Як Тобі показати? Як дати зрозуміти? Просто вчитиму Тебе, як і маю. Готуйся, юначе!
Трохи відсторонююся, щоб за мить, з жалем, опинитися у свому часі.
- Бувай! До зустрічі!
- Все було добре? Вам сподобалося?
- Можна на «Ти». Все було просто чудово! Я дійсно розважилася. )))
- Я радий. До зустрічі!
- Скоро вчитимемось! Іди, тебе чекають. Доброї ночі.
І такий незвичний ,у цьому часі, поштивий поцілунок у ліву руку на прощання. О, так, Ти - справжній. Лети, Драконе...
/Далі буде?../
6.03.2012
Івано-Франківськ
La Loba (Р.О.)
ID:
319686
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 06.03.2012 21:01:12
© дата внесення змiн: 09.03.2012 19:40:20
автор: LaLoba
Вкажіть причину вашої скарги
|
