Мамо, подивіться:
на грушу лелека сіда.
Мабуть, споглядає завітну домівку.
Небо прихилилось,
а вітер он хвіртку гойда.
Нене, зичить небо вам довгого віку.
Сину, чуєш:
стогін у пісні лелечій луна.
Сили додавай у просторі вітрила.
Хай же не лякає ніколи тебе далина.
Знай же: дім загоїть поранені крила.
Батьку, ой далеко ж нас часом
розводять шляхи...
Важко повертати натомлені коні.
Грішно жили ми,
але каялись зрідка таки.
Ніжно покрива біла паморозь скроні.
Сину, будь собою.
Нещадно чужих не суди.
Лину я додому, неначе лелека.
Довго і нелегко
вдається вертатись сюди.
Доля – наче вирок, а щастя далеко.
Знаю, не завжди мудрих істин
навчали батьки.
Раю у житті цім ніколи не буде.
Чом же дуже часто
виходило все навпаки?
Боже, та невже ж
переводяться люди?
Круки і лелеки також
на стерні, на ріллі.
Внуки і у вас, і у мене є нині.
Мушу підійматись у вирій,
розтати в імлі.
Душі, наші душі усе-таки винні.
Без коментарів 
