ЛИСТИ В НІКУДИ
Він писав.
Він уже близько двох років щомісяця писав листи, запечатував їх у конверти і відправляв.
Він не хотів вірити, що вони нікуди не підуть, бо в графі «куди» він писав “саме сонячне місто”, а після слова «кому», він писав лише дві букви – “Їй”. Замість зворотньої адреси він писав лише “До мене”, ніби там на пошті усі його знали і знали конкретну його адресу. Але все ж таки після того, як він чув калатання паперу по днищу поштової скриньки, його єство заповнювалося радістю. Задоволенням від того, що можливо хтось все таки прочитає його листи і вони принесуть масу задоволення і радощів читачу. Коли він розвертався спиною до чарівної синьої скриньки, і робив перші кроки далі від неї, то починав відраховувати дні до приходу листів до свого адресата.
Це були любовні листи. Вони були написані по всім законам жанру так, як і належить бути листам такої категорії. В них було все: і освідчення в коханні самому щирому і самому ніжному, яке тільки може породити добрі душа і серце; і розповідь про неймовірну тугу за нею, про те, яким неймовірно сірим здається дощ, що уже дві доби стукотить своїми мокрими долонями по шибкам його квартири; і особисте приниження, що він раб її краси; і вихвалення її осяяного обличчя, її голосу, поглядів, жестів; і звинувачення в жорстокій холодно-колючій байдужості до нього. Він їх писав з ретельністю середньовічного монаха, який виводить кожну літеру красивим рівним почерком. Деколи слова самі лягали на папір дивовижним чорним візерунком, а деколи йому приходилося довго сидіти і думати, чухати свою потилицю і підбирати найніжніші слова, чарівні порівняння, компліменти.
Люди з такою ніжною і щирою душею стають митцями, або маніяками і уже в своїх творах оспівують, чи руйнують красу, але він не був ні поетом, ні письменником, ні тим паче збочинцем, а всього-на-всього рядовим робітником в якійсь запиленій конторі. Ще з дитинства він був дуже боязливим і відлюдькуватим. Андрій весь час боявся, що його не так зрозуміють, що неправильно розтлумачать його думки, погляди, чи інтонацію в розмові, і тому було легше на самоті, аніж в компаніях однокласників, чи пізніше сокурсників. Він не боявся лише своєї старої бабки. Бо вона ще з дитинства весь час його підтримувала і давала цінні поради. Вона була самою мудрою і освіченою людиною в цілому світі – так йому весь час здавалося. Навіть на роботі він був дуже тихим, але цінним робітником, бо ніколи не встрягав в усілякі суперечки, не плів, як всі інші інтриг, і не мріяв про місце головного. Роботу він виконував ретельно і досконало. Але без душі, немов робот. Та він і не міг вкладати в щось інше всю душу, бо вся вона була в тенетах мрій. Та от коли вдома, сидячи за своїм улюбленим письмовим столом, і тримаючи в руках авторучку – очі були наповнені таким сяйвом, що видавалося, ніби він щойно зірвав джекпот в лотерею. Пишучи, уявляв, як вона, отримавши конверт, ледь не стрибає до стелі від радощів, а потім ще довго вагається, перш ніж розпечатати конверт – пригорне його до грудей, то понюхає, ніби він може передати запах коханого, то погладить по білій шероховатій поверхні, немов домашнього хом\'ячка, а потім, тільки бережно, бодай не порвати, розріже білу невідомість… Потім вона буде лежати на простирадлах і згадуватиме ті рядки, присвячені їй, а лист прочитаний, немов спустошений, лежатиме на її грудях і відзиватись легким тремтінням на кожен крик її дихання. Вона буде ледь непритомна від блаженства і щастя, що її так кохають.
Жодна жінка не встояла б перед спокусою такого почуття. Але не вона. Вона була не просто жінка, а – Богиня. І, як і належить всім богам – залишалася холодною.
Правду кажучи – її не існувало.
То була просто фантазія. Андрій її вимріяв темними ночами, самотніми ранками, і робочими днями, а ввечері він сідав і писав їй. Вона була зліплена із підручних матеріалів: краса квітів, сяйво зірок, неповторність заходу і сходу сонця, загадковість першої ночі, свіжість вранішньої роси, неосяжність земних краєвидів, невідомі глибини океану, розум всесвіту – і все це було його створінням, предметом його обожнювання. Він закохався у власну мрію. У нього не було друзів; була тільки вона і заради неї жив, їй до ніг він схилив весь всесвіт.
Але листи, сповнені ніжності, припадали порохом десь у якомусь закутку на почтовому відділенні.
День був красивий. Занадто красивий, щоб бути реальністю. Але реальним було сонце, що змушувало примружувати очі, навіть у затінку, реальними були і ті декілька хмаринок, що боялися наблизитись до нього, щоб не розтанути. Справжніми були і птахи в кронах дерев, і метелики в міських клум¬бах… Андрій повертався з роботи додому і з густоти натовпу пірнув у крамницю за печивом. Коли він підійшов до каси, щоб розквитатися, то не одразу ж зрозумів, що трапилося. Та коли касирша відвела погляд від монітору комп\'ютера і подивилася прямісінько в його обличчя, повторивши суму покупки, то до нього дійшло, що він зустрів її. Ним не оволоділо скажене почуття радості, а навпаки – він злякався – він бачить її вперше насправді, а не в вісні. Тремтячими руками простягнув гроші і швидесенько покинув гастроном. Вдома, трохи заспокоївшись, він почав думати, що то йому просто примарилось, бо так часто про неї думає, а от тепер має вже і галюцинації. Так, як поговорити і поділитися своїми переживаннями не було з ким, то він знову всівся за письмовий стіл. Та сьогодні натхнення не було, що би він не починав черкати на папері, будь то літери, чи просто абстрактні закорючки – все одно нічого не виходило. Перед очима все частіше і яскравіше вставав її образ. Погляд її справжньої, а не вигаданої, і цей погляд був ще красивіший в реальному житті аніж в його думках. Трохи згодом йому знову закортіло її побачити, щоб переконатися, що вона є. Схопивши з полиці якусь дрібницю, він підійшов до сусідньої каси, бо боявся показатися їй на очі. Вона так же сиділа на своєму місці. обслу¬говувала покупців, чарівно їм всміхалася і дякувала за покупку. Довго йому любуватися нею не прийшлось, бо позаду вже почали насідати інші покупці…
Все одно йому не вірилося що то вона справжня. Здавалося, що ось-ось прокинеться і сон залишить лише гірко-солодкий слід у його свідомості. Та чомусь сон все не закінчувався. Вранці на роботі він напросився в одноденну командировку, бо йому здавалося, що усі колеги на нього косо зиркають і усім відомо про його кохану. Кожні п\'ятнадцять хвилин він дивився на годинник і видавалося, що час сьогодні просто втратив змогу рухатися. Повільно, просто стояв на місці службовий автомобіль, через кожні десять метрів були по натикані світлофори на яких окрім червоного світла ніяких лампочок більше не було, через кожні три метра були по намальовані зебри, на яких табунами стовбичили перехожі, в кожному офісі вони втрачали прірву часу, поки підпишуть договір, поки домовляться по строкам… Та до обідньої перерви вони встигли побувати вже в восьми фірмах, та йому все здавалось, що вони топчуться на порозі однієї й тої ж самої організації…
Нарешті робочий день закінчився. Коли він підходив до крамниці, то стало лячно – а раптом її немає? Та ні. Андрій так же накупив солодощів, та пішов до сусідньої каси, бо боявся знову побачити її погляд. Справжній. Той, що обпікав всю його душу до самих країв. Та й там на відстані декількох метрів він чув її голос, відчував запах її парфум, ловив усмішки, які вона дарувала відвідувачам, подумки поправляв локон волосся, що вибився з-під форменої беретки. Та й просто задихався від щастя…
Так пройшов тиждень.
Слідуючий тиждень у Євгенії був вихідним. Андрій собі не знаходив місця, і тому на роботі брався за всі справи, що йому пропонували. Мчався на зустріч до будь-яких клієнтів, аби не сидіти на місці, бо тоді час переставав існувати. Як тільки він залишався на одинці з самим собою, то виривався з реальності і повністю падав у прірву ілюзії. В один день в обідню перерву він відключився так, що запізнився на робоче місце на півтори години і не міг потім пояснити начальнику де він був стільки часу. Писати вдома він тепер не міг, бо всі думки були переповнені нею аж через край. І тут вперше за все життя йому закортіло мати друга, до якого можна просто зайти і просто побалакати про казна що. Бабуся вже давно померла, та тепер йому здавалося, що вона і не змогла би в повній мірі задовольнити його жагу до спілкування. Йому потрібен був хтось сторонній, не з родичів, а просто друг. На роботі помітили, що Андрій змінився за останній час, та думали, що у нього просто зараз труднощі з грошима, от він і носиться, як скажений. І ніхто не звертав уваги на те, що він частіше, ніж раніш розмовляє з колегами, і навіть дещо розказує про себе. До того ж у нього нічого понадприроднього в житті не траплялося, щоб хтось міг потім його пригоди обсмаковувати в курилці…
Коли в понеділок він знову її побачив, то вирішив, що уже час діяти. Та Андрій і не думав, як всі підійти до дівчини, заговорити з нею, і таким засобом познайомитись. Йому прийшла на думку ідея, що не даремно ж стільки листів було написано, тому ввечері йому прийшлось шпигувати за своєю коханою, аби вивідати адресу. На щастя Євгенія проживала не в багатоповерховому будинку, а в старовинному особняку на декілька квартир. Заходити за нею в сам будинок парубок побоявся, і вирішив, що не може там проживати декілька Євгеній. Ідучи додому йому стало соромно за свою поведінку, та він намагався переконати себе, що по іншому би і не получилось. Докори совісті його мучили ще майже добу, але підійти до неї напряму і поговорити не вистачало духу. В обідню перерву він заскочив до свого поштового відділення.
— Я знаю її адресу!
— Я рада за вас. Пишіть листа, чи телеграмку і відправляйте.
— Вони уже написані.
— Так у чому ж проблеми? Купуйте конверт і відправляйте, - оператор здивовано на нього подивилась, - А якщо вже запечатані, то давайте мені – ми відправимо…
— Так вони уже два роки у вас! – перебив її Андрій.
— Молодий чоловік! Що ви таке говорите! Ми одразу ж відправляємо усю кореспонденцію, по два рази на день – у нас нічого не пропадає…
— Людмило, це мабуть той божевільний прийшов, що листи без адреси уже років зо два відправляє невідомо кому, - ледь чутно промовила її колега. Та Андрію все це було чутно і йому стало не по собі, і першою думкою майнуло, що треба тікати звідси подалі, і він уже навіть зробив крок назад. Та ноги чомусь стали м\'які мов поролон. А потім трохи прояснилося і знову згадалася кохана. Тремтячим голосом зміг видавити із себе:
— Ага. Я і є той самий божевільний. Так що давайте назад мої листи.
— Ну це буде не так просто. У вас паспорт з собою?
— Людко, а як ти взнаєш, що то саме його листи? – знову запитала колега.
— А це вже його проблеми. Хай іде до начальника відділення і доказує…
Сьогодні був його день. Хоча і прийшлося потім доказувати, що то саме він підписував ті конверти, а потім вислуховувати дорікання, що він такі координати вказує, що тим самим ускладнює і так важку роботу листонош і поштарів. Та на ті слова парубок не звертав уваги, бо думав лише про те, що нарешті листи знайдуть свого адресата і доставлять їй несказанне почуття радощів. Коли він виходив з кабінету начальника, то весь колектив, та й деякі усюдисущі відвідувачі перешіптувалися, вважаючи його щойно виписавшимся із божевільні. Він знайшов найпершого листа і відправив уже по конкретній адресі. Через пару днів був відправлений слідуючий лист, а потім ще. І ще. За весь цей час Євгенію бачив лише пару раз, як завжди з сусідньої каси, хоча часто тинявся по крамниці в надії хоч якось взнати чи отримала вона листи, чи читала їх, чи вони їй сподобалися. Та нічого не міг прочитати на її обличчі, немов вона одягла маску із суцільної ввічливості, немов її в середині не гризло почуття сильного кохання до незнайомця, що майже щодня божеволіє без неї, без її слів, дотиків, поглядів, посмішок.
Боже мій! – думав Андрій. Невже вона саме така, як я її вимріяв? Така ж неприступна Богиня, для якої чужі почуття, лише пустий звук, камінець гальки на морському узбережжі. Не може ж вона не помічати, що я занадто часто заходжу в їх крамницю? У неї немає серця? Чи вона вважає недостойним мене? Але ж вона мене і не знає – заспокоював сам себе і самому ж собі дорікав за те, що боявся підійти до неї на роботі, чи зайти додому. Яке знайти виправдання своєму візиту? Придумати байку про якусь технічну службу? А як вона розкусить його обман? Видати себе за рекламного агента? Він і сам не любив розмовляти з ними, коли їх приносила нечиста. А може листи не дійшли? Та в поштовому відділенні його переконали нещодавно, що тепер листи точно доставлені кому потрібно. А як вона не повірить, що то саме він писав їй? Так він же зможе процитувати будь-який рядок з любого послання. Він боявся, що накличе на себе її гнів і немилість. А саме головне – у нього не було досвіду спілкування з жінками. Тільки родичі. Та колеги по роботі, а щоб просто тако, з кимось…. він не міг. Усі вважали його дивним, а вона була першою, кого він покохав, і тому вирішив написати знову, але уже звертаючись до конкретної особи:
«Здрастуйте, чарівна незнайомко!
Ваше ім\'я і адреса – ось усе, що мені про Вас відомо. Я Бачив Вас лише декілька разів, і то по декілька хвилин. Але їх мені вистачило, щоб зрозуміти – я до нестями закоханий у Вас. Ті листи, що Ви отримали – присвячені Вам. Спочатку вони були написані не для конкретної особи, а для моєї мрії. Я Вас вимріяв у своїх снах. Я кохав і не знав кого, допоки не побачив Ваш погляд. Він перевернув усе моє життя і розставив всі крапки над Ї. Одразу ж зрозумів, що Ви, Ви моя мрія, та єдина жінка, заради якої не шкода життя віддати. Якби Ви дозволили, я б до ніг прихилив небо. Це все звучить дивно, я розумію, але зрозумійте і Ви мене: я Вас кохаю більше за життя, понад усе на світі. Євгеніє – ваше ім\'я звучить для мене, як музика ніжної флейти; я його шепочу щохвилини. Я хочу Вас зустріти, поговорити з Вами. Від одного погляду я збожеволію, від одного дотику я спалахну і згорю до тла, від мелодійності голосу я оглухну, від Вашої краси я осліпну…
Я хочу цього!
Врятуйте мене! Благаю…
Навіки Ваш покірний слуга Андрій
P.S.: Напишіть, де і коли ми зможемо зустрітися. Я не буду жити, поки не отримаю відповіді.»
Цей відрізнявся від попередніх обсягом, бо ті сягали до п\'яти листків, і у цьому уже він уже не просто вихваляв красу любимої і просив про взаємність, а просто наважився запросити її на побачення. Він тут повністю відкрився.
Через два дня у скриньці Андрій знайшов відповідь. Він не кинувся тремтячими руками розривати конверт, а довго сидів і дивився на нього. Округлі літери почерку Євгенії зачаровували його, немов мелодія факіра кобру – уявляв, що там написані слова, що палахкотіли справжнім, яскравим і живим вогнищем. Полум\'ям любові. Йму так хотілося бути коханим, що ні на мить не сумнівався. Що там взаємна відповідь.
В конверт була вкладена записка:
«Шановний, пане Андрію!
Якщо Ви і справді мене кохаєте, то зробіть мені послугу – не смійте більше мені писати. Я одружена, у нас дитина і я щаслива. Не руйнуйте мою сім\'ю і моє життя. Якщо Я Вам таки дійсно не байдужа, то послухайте мене.
З повагою Євгенія.»
…Андрій не одразу прийшов до тями. На дворі уже було видко; в руках тремтів клаптик паперу, розписаний якимись незрозумілими закорючками, місцями розмитих водою. Він цілу ніч отак просидів. В голові було порожньо – що трапилось він не розумів, намагався згадати учорашній день і пригадати події, але всі картинки учорашнього чомусь не збереглися. Його тіло плюхнулось спиною в ліжко, і потрохи почали вимальовуватись останні події: як він чекав повідомлення, потім згадав, що таки отримав його, потім читав… Всередині щось все почало стискатись у одну розпечену кулю, потім жар від неї почав пробиратися до голови, потім знову хвилями почав спускатися вниз, потім здалося, що серце б\'ється поруч з ним на ліжку, тільки якось занадто сильно, що аж в кімнатній тиші було чути тільки його скажене стукотіння. Почав крутити головою, щоб побачити його, та знову погляд зупинився на блідому папері. І, раптом він зірвався і кинувся до столу. Ривками витягував шухляди, вигортав їх, перекидав усе, що там було і ніяк не міг найти того, що шукав.
— Ну де ж вона? – він плакав, скиглив, немов дитинча у розпачі. – Нарешті, знайшлася, - півгодини він шукав ручку, потім папір, конверти, потім знову ручку. Все чомусь виходило не так, валилося з рук, в голові усе переплуталось: він не міг повірити, що вона, навіть ні разу його не бачивши, нічого про нього не чувши – просто так могла відмовитись від усього, що пропонував. Парубок навіть думати не хотів, що у неї черства душа, чи кам\'яне серце.
— Це просто помилка якась! Так не може бути, - переконував сам себе. – Якби мені сказали, що за мною сохне якась дівчина чи жінка – то я б одразу ж пішов до неї і спробував би стати для неї хоча б другом. Був би просто поруч. Невже богині усі однакові і найсамозакоханіші з самозакоханіших?
Він Євгенію богинею вимріяв, а яка вона була в реальному житті – не знав. Такою ж самою? Та, навіть якщо він би це і знав, то все одно кохав би її такою, якою вона була в житті, бо богиню не можливо не покохати…
Андрій уже місяць писав і чекав відповіді. Парубок благав Євгенію про побачення, про взаємини, але відповіді не було. В крамниці на касі сиділи уже інші продавщиці, вулицями, де він тинявся вона йому не траплялася. Її не стало. Лише одного разу прийшов його же лист зі штампом “адресат вибув”, але він не звернув на це ніякої уваги і все писав, писав, писав, а листи все йшли і йшли, і йшли невідомо куди.
Десь в нікуди…
Курашівці 1999. Астрахань 2011.
ID:
301518
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.12.2011 23:25:05
© дата внесення змiн: 21.12.2011 23:25:14
автор: Саня Труш
Вкажіть причину вашої скарги
|
