Безсонною пустелею в безмежжі
Іде до тебе зваблена вона –
Надія,що жила закута в вежі,
Сьогодні безпідставно ожила.
Її кайдани поламали руки,
Немає гідності, чи може й не було?
Вона стирає всі сліди розлуки
І воду п’є, де чисте джерело.
Коли ти йшов, про що ти тільки думав?
Що я завжди лишатимусь одна?
Коли злітав не мріяв і не слухав,
Злетівши ж дуже зависоко став…
Моя безмежність і моя фатальність
Мене поживлюють і убивають знов.
Вести вперед то за маленька даність,
Не встигши зупинитись для основ.
То мій народ розпатлано-роззутий
Веде себе до темряв під розстріл,
Кроти підрили і тунель забутий
Завалиться сховавши груду тіл.
Де ти була, моя нестримна ноше,
Де твої очі, о моя любов,
Де ж моє все – те миле і хороше?!
Не хочу у пітьмі сидіти знов!
Та полуночною стезею
Веде мене в спокусу під вінець,
Закривши тіні наші матір’ю-землею,
Той що чомусь назвав себе отець.
Не відривай мої переконання!
Вони не варті й крихти без мене.
Не підведи мого в тобі пізнання –
Я спробую не загубить тебе.
Хоч дзвони б’ють і чути їх усюди,
Біжать, мов навіжені, звідусіль
Бездушні і простоволосі люди,
Що запросто все зможуть пояснить.
Твори себе – мене ти вже не створиш,
Бо я далеко надто вже зайшла.
І хто ти - Хто ти - Що мені говориш?!
Це Я тебе – не ти мене – знайшла…
Без сенсу жити то чи ж варто врешті?
А в чому сенс, якщо не в пізнанні!
А я відкрию двері до безмежжя,
Подивимось, що принесе мені…
4 грудня 2009
Торунь
