Провінція Пезаро. Серед безлічі будиночків приємно вирізняється дім Еріки. Квітучі клумби оточили його зі всіх сторін. Тут і крокуси, і троянди, і гербери… Кожна радує гостей своїм ніжним барвистим цвітом.
У відчиненому вікні задумано сидить дівчина. Про що вона думає? Можливо – ніпрощо, а просто насолоджується тихим ранком, п’янким ароматом квітів.
Звідкись почулась скрипка. Все ближче і ближче ставало чути її дзвінкий голосок. Еріка вслухалась в мелодію. Це була її улюблена. Вже й скрипаль появився під вікнами її будинку. Добре знайомий хлопець стояв між трояндами у простому, але доволі елегантному костюмі, з модним капелюхом на голові. Маестро так вправно виконував свої композиції, що просто не можливо було залишитись байдужим до цієї музики.
Еріка не очікувала такого початку дня. За хвилину вона вже стояла навпроти хлопця.
– Я вражена. І аж ніяк не сподівалась такого початку дня. Дякую, Енріке, за це задоволення.
– Я щасливий, Еріко, що зумів подарувати тобі радість. – Їхні погляди зустрілись і ніхто з них не зміг промовити і слова.
– Еріко, дитино! – З будинку долинув голос батька. – Ти вже прокинулась? Ходімо снідати, та й справи у нас ще є! – Чоловік не любив Енріке і навіть не намагався це приховувати.
– Я маю йти. – Насилу дівчина усміхнулась маестро і пішла в дім, а Енріке проводжав її поглядом.
Еріка була красивою, життєрадісною дівчиною. Так само, як і мати, Еріка захоплювалась танцями. Жодне свято в Пезаро не проходило без участі дівчини. Саме тут і могли вільно спілкуватись Еріка і Енріке. Бувало, заграє скрипка, зашумлять кастаньєти, а там малеча забарабанить паличками. Затанцює Еріка фламенко в центрі натовпу. Усі бурхливими оплесками нагородять артистів. Один лиш батько Еріки ледь не кипить від гніву.
Був уже вечір. Яскраво світили зорі. Темрява запанувала на вулицях Пезаро. Енріке з подругою непомітно втекли із Свята весни, щоб побути наодинці. Сховавшись за акацією, вони спостерігали, як по камінню біжить струмок, вслухались в його спів. Віття зеленого дерева легко било по голові.
Так просиділи молоді люди до ранку. Це, мабуть, вперше, коли ніхто не нарушив цю солодку мить. Ніжно пестило проміння сонця їхні білі, ще сонні личка. Акація теж не вгавала, все зачіпала своїми тоненькими гілочками. Усміхнувшись один одному, Еріка і Енріке пішли додому.
Еріка була дівчиною на виданні. Багато залицяльників крутились навколо. Але Еріка всім давала відсіч. Одному лиш Енріке раділо серце дівоче.
Якось у Пезаро на деякий час приїхав юнак із знатного роду. Він одразу ж полюбився батькові Еріки. Однак часто зовнішність буває обманливою. Ніхто не міг сказати, що на думці у вродливого Мігеля.
Пройшло трохи часу. Підготовка до весілля йшла повним ходом. Мігель радів. Енріке не знаходив собі місця, адже його кохана скоро буде дружиною іншого. У Еріки також зник рум’янець на обличчі.
І тут виникли непередбачені обставини: важко захворів батько Еріки. Дівчині було не до святкування. Вона наммагалась відмінити весілля, або, принаймі, трішки відкласти. Саме тут Мігель “показав справжнє обличчя”. Ніхто не міг очікувати, що такий милий зовні і завжди стриманий юнак може виявитись справжнім монстром. Батько Еріки теж зглянув на майбутнього зятя по-іншому.
– Дочко! Поклич Енріке. Я хочу з ним поговорити. – Ще одна несподіванка, яка вразила дівчину, але на цей раз – приємна. Не пройшло і п’яти хвилин, як хлопець, який недавно співав серенади Еріці під вікном і завше разом із дівчиною веселив народ на будь-якому святі, уже сидів поряд хворого чоловіка. Зачинившись у кімнаті, вони про щось розмовляли.
Наступної ночі Енріке тихо вивіз Еріку і її батька із Пезаро. Хоч у Мігеля були великі зв’язки, але тут були безсилі.
Енріке і його супутники щасливо оселились в Гваделахарі. Тут знайшовся лікар, який поставив на ноги батька Еріки.
Мігель був позбавлений свого титулу, відцурались від нього навіть друзі, які, як виявилось, були з ним лише через його багатство.
Еріка і Енріке одружились, а батько дівчини радісно бавив онуків.
P.S. “Людина сама відповідає за своє щастя. Вирішальними є її особисті якості, а не багатство чи успадковане становище.” (Данте Аліг’єрі)
