Прокидаючись на даху,
лінтяюги вищої марки
встромлювали цигарки у рота
і травили байки.
Один (мрійливо) про героїзм,
про часи вовка-брата,
другий, випускаючи дим,
згадував м’ясні лавки
(бо в колишньому житті був собакою).
Третій вже щось нерозбірливе,
випльовуючи раз за разом,
сам собі сміявся, сам собі плакав
і згадував…
“Був я і є маляром
з вічномасними плямами,
з різнокольоровими шрамами,
з очима блідо-карими.
Це, певно, кара моя була:
що то за колір очей у людини!
Хто не подивиться – відсахнеться,
мовляв – “погляд Антихриста”.
Отак і жив одинаком,
проте – слава Богові – не жалію.
Ніколи не любив дурнуватих перехожих.
Не полюбив і донині.
Ви й не уявляєте мій дім!
Забули, певно? Я – маляр…
Апельсиново-ядерні східці,
рибно-рожево-мармурові стіни…
А!.. Слів нема, як гарно.
Від мене кіт – і той збіг.
Не витримав кольору, бідолага.
Їх, певно, не можна кормити снігом,
розмальованим під авокадо…
Про що я? А! Папуга був ще.
Покінчив з собою, милий.
Ще б пак – конкурентів тьма.
А він, мов серед яблук лимон незрілий…
Я що за роботу собі відірвав -
простора, щоденна, за спеціалізацією.
Який гонорар? Насолода.
Так, я дурник, маєте рацію.
Але голови підійміть, панове!
Один із моїх шедеврів – світанок!
Мені б зараз пензля -
я б показав, якими бувають хмари…
Отак і живу – розмальовую небо.
І вічність дана у дарунок.
Босс іноді кличе до себе,
але хочеться трошки ще тут побути…
Це вчорашня робота моя.
А от сьогоднішній захід сонця -
вдома лежить, ще вологий.
Ви й не уявляєте, який шлях
від нашої землі до Бога…”
Вони довго варнякали ще,
закидаючи ногу на ногу,
а небо над ними пливло, мов святе,
писане нелюдською любов’ю.
