Матерям, які так і не дочекалися...
Ти ж мені обіцяла дочекатись з дороги…
З тою вірою жив я, поміж терня йдучи.
Не зважав я на інших і на їх застороги,
Йшов уперто до зірки, що світила вночі.
Я ж бо знав: то зоріла не далека планета,
Що в світах загубилась між мільйонів зірок –
Там лунала молитва, завжди тиха й відверта,
Не згасала лампадка, сумував образок.
Ти чекала так щиро, як ніхто не чекає.
Ти щоранку ходила до хреста край села.
Ти одна пам’ятала в день лихий і в розмаю
Про дитину, що в світі не пізнала тепла.
А я все поривався всі покинути справи –
Ще би трішечки-трішки, хай лиш літо мине!
Досягнув я, здавалось, вже пошани і слави…
То, чому ж ти, матусю, не діждалась мене?..
(Відразу зауважу, що це НЕ автобіографічний вірш,
Хоч ні від чого вцьому житті ми не застрховані).
Хвалити Бога, що не автобіографічний.. Але ж він про багатьох ..і про мене ... у тому числі... Саме сьогодні минає 31 рік, як мамині очі не бачать своїх дітей... пятеро своїх дітей.. А наші очі споглядають лишень викарбуване фото на могильній плиті.. Проте пам"ять... вона ніколи не згасне.. Дякую за проникливі слова..
Salvador відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вічна пам"ять!
Перебуваючи далеко від дому ми всі ризикуємо несподівано втратити близьких, не попрощавшись. І це основне, що гнітить душу. Ось товариша спіткала ця доля, що й надихнуло...
тоді і слава, і пошана стають невиправданими...
