Я загублюсь серед самотніх вулиць,
Забуду все - про цілий білий світ.
А вітер чемно листям жовтим крутить,
Але ніхто не чує їхній крик.
Лиш тихий шелест болю і зітхання,
Невтомно роздається навкруги.
Забуте там тепер моє кохання,
Немає в серці більше теплоти.
Осінній день. Хіба він не чудовий?
Та ні! Приснилось мабуть це комусь!
Гаряча кава й ні про що розмови,
Й холодні вулиці якими знову йду.
В обличчя перехожих непривітні,
Вдивляюсь з болем, а їм все одно.
Картини осені такі чомусь розмиті,
Затерті, як в забутому кіно.
Й сльоза непрохана іде до мене в гості,
Стоїть вже на порозі- не впущу!
Нехай в мені вже повна чаша злості,
А я зі сміхом на устах перетерплю.
Не буду плакати - воно того не варте,
А може й варте? Та що з цього тепер,
Не тільки в мене в серці гіркі втрати.
І так невтомно день іде за днем.
І лиш надія, що час усе лікує,
Тримає моє серце у руках.
А образ твій в мені усе руйнує,
Так хочеться злетіти наче птах...
Я б полетіла до самого неба,
І довго би дивилась тобі вслід.
А потім лиш на мить просто завмерла,
І все б забулось - цілий білий світ.
