Інколи в нашому житті відбуваються речі, пояснити які ми не можемо, як би не намагались. Такі явища ми і називаємо дивами. Дехто зараз може мені заперечувати, докоряти, мовляв: «Годі морочити людям голову. Всі вже не маленькі і знають, що чудес насправді немає, отже, годі мріяти! Див ніколи не було і не буде!». Не знаю, як ви, а я часто зустрічала у своєму житті таких от нудних скептиків, що гордо іменують себе «реалістами» і ставлять себе вище за тих, хто ще вірить, бодай у щось. Мені невимовно шкода цих «правильних» дядьків і тіток. Але, навряд чи, їм можна вже допомогти, врятувати. Адже життя без чудес, мрій – це ніщо, непримітна сіра рутина, котра тільки краде сили і не дає замість них нічого, окрім нудьги та постійного поганого настрою. Отож, мріємо, бо ми того варті!
Її звали Ганя. Але у свої прекрасні вісімнадцять років, коли життя повинне вирувати, іскритися, поломеніти, вона була зовсім самотня. Так, у Гані була велика родина, затишок, безліч друзів та знайомих, з якими б вона могла проводити скільки завгодно часу. Та всі ці люди були для неї і близькі, і чужі водночас. У душі Ганя відчувала пустоту, яка чим далі, тим все більше ставала.
Дівчина відчувала себе незахищеною. Їй іноді здавалось, що вона одна воює з цілим світом. І сили нерівні, і цей бій закінчиться не на її користь, бо людина не зможе самотужки нічого.
Був пізній вечір, майже дванадцята. Ганя, як завжди, прочитавши перед сном кілька десятків сторінок цікавої книжки, насилу змусила себе відірватись і, простягнувши руку, вимкнула світло. В кімнаті запала темрява.
Дівчина, не дивлячись на свій вік, все ще боялась темноти. Зовсім недавно Ганя почала сильніше вірити у всіляких привидів, духів, перевертнів, упирів, і тому жахалася від щонайменшого незнайомого звуку. Цей страх ставав дедалі сильнішим і вона нічого не могла зробити.
В кімнаті почулося якесь тихе шарудіння. Ганя ще глибше, майже з головою, залізла під ковдру, її серце колотало так, що, здавалось от-от розірветься на шматки. Згодом, трохи втамувавши страх, дівчина зрозуміла, що то всього лише диванна подушка, яка трохи посунулась. Та неприємне тривожне відчуття залишилося. Промучившись отак десь з годину, Ганя нарешті заснула, та чи надовго.
Тем лежав на спині і розгублено дивився на стелю. Його мучило безсоння. Поруч мирно спала Світлана. Місяць, що кокетливо заглядав у кімнату, синюватим світлом вигравав на її золотистому волоссі, білій оксамитовій шкірі. Тем повернувся на бік і подивився на коханку. Раптом вона посміхнулася – Світлані щось наснилося. Хлопець посміхнувся у відповідь, але відразу ж спохмурнів.
Раптом Тем збагнув, наскільки чужою йому стала оця білявка, що мирно сопіла поряд. Колись, так, почуття були, але не тепер. Все пройшло, залишилась лише буденність. Не було більше в його серці тої шаленої закоханості, що спопеляла хлопця рік тому. Вона все частіше розпочинала сварки, все прискіпливіше ставилась до найменшого його промаху. Відносини їх з кожним днем холоднішали, немов чашка чаю на морозі. А Тем все більше і більше відчував себе самотнім.
Ось так і лежав він до глибокої ночі, думаючи, що ж буде з його життям далі. Давно вже минула дванадцята, а Тем все мучився. Заснув же він дещо пізніше.
Нескінченний лабіринт кімнат, вузькі коридори, обшарпані, інколи майже зірвані з петель двері, навколо безлад, бите скло, поламані меблі і дикий свист вітру, котрий вривається у розбиті шибки і, як той волоцюга, воровито гуляє цим химерним покинутим будинком.
Ганя біжить, серце шалено б’ється, їй страшно. Вона все шукає вихід, але не може його знайти. Сил вже майже не лишилось. Ганя робить поспішний крок, наступає на шматок розбитої вази і падає. Мить вона переводить подих, знову підводиться і біжить. Дівчина знає, що часу в неї немає, треба знайти вихід, а сил вже бракує, дихати нічим. Але вона біжить далі.
Ганя, не зупиняючись, роззирається навкруги, і розуміє, що бачила вже все, що ходить по колу. Дівчина знесилена, розуміє, що не знайти їй вихід. Ніколи! Ніколи? Ніколи! Вона падає на коліна, і в розпачі починає плакати. Гарячі солоні сльози котяться по щокам, падають на складені, немов у молитві, долоні, на коліна. І нема кому заспокоїти, пригорнути до себе, розвіяти той розпач, прийти Гані на допомогу. Навкруги – ні душі. А дівчина плаче все сильніше, сльози стають дедалі гарячиші й…вона прокидається.
Тремтячи від страху, Ганя насилу знайшла на стіні вимикач і запалила світло. Кімната враз виринула з тої тривожної, ніби вщерть наповненої химерами і жахами, темряви. Дівчина озирнулась довкола і дихнула з полегшенням – навкруги все було як завжди. Та тривога і якийсь дивний інстинктивний страх не полишав її. Ганя перехрестила подушку, потім – себе, за сим – поцілувала срібний хрестик і знову вляглася, загорнувшись у ковдру по самі вуха. Про те, щоб знову вимкнути світло і опинитися один на один зі своїми страхами, з невідомістю, навіть думки не було.
Тиша, спокій, невдовзі заспокоїли Ганю. Мрійливо дивлячись на стелю, де м’яко слався промінь світла, дівчина думала: «І чому я так всього боюсь? Можливо тому, що відчуваю себе беззахисною? Нажаль, в мене немає того надійного плеча, кам’яної стіни, аби почувати себе затишно, адже світ навколо такий мінливий і неспокійний. От якби небо послало мені того, хто б міг захистити мене від усього, навіть від самої себе»… Невдовзі вона заснула.
Цікаво, а скільки людей кожного вечора засинають одночасно? От підрахувати, чи, бодай, прикинути, скільки одночасно прокидається вранці набагато легше. А що ж робити з одним з найтаємничіших явищ в житті людини – сном? Це ж, ніби якась окрема реальність, де можливо значно більше, ніж у житті. Виходить, що мрійникам краще живеться уві сні. Що ж, принаймні, це хоч якась втіха. Але не будемо відволікатися від нашої історії. Справа в тому, що одночасно з Ганею на іншому кінці міста Тем, змучений своїми невеселими роздумами про непевне майбуття, занурився у солодкий світ сну, мрій і фантазій. Ой, що з цього вийшло…
Яскрава зелень навкруги милувала око. Лагідне сонце світило в бездонній небесній сині. Десь вдалині невгаваючи співав соловейко.
Ганя неспішно ступала босими ногами по м’якій оксамитовій траві і не вірила своїм очам – навколо неї був справжнісінький рай. І, навіть, одяг, що складався лише з відрізу білої легкої напівпрозорої тканини, нагадував дівчині костюм якогось янголяти, абощо. Раптом вона почула десь поруч плескіт води і зрозуміла, що хоче пити. Ганя пішла на звук і побачила дивної краси струмок, що невеличким фонтанчиком струмів із купки каміння і тік собі далі по низині, дедалі ширшав і став схожим на невеличку річечку. Дівчина радісно підбігла до струмочка і стала пити приємну прохолодну джерельну воду прямо з долоні. Радість і відчуття повного щастя заполонили її душу.
Тем розгублено йшов по цій казковій, райській галявині і не міг збагнути, куди ж це він потрапив. Хлопець тривожно роззирався навкруги. На ньому були просторі білі легкі штани і сорочка з тої ж тканини. Цей дивний одяг, незнайома і якась нереальна обстановка радували і водночас лякали Тема, занадто все було ідеально, і він чекав якоїсь завуальованої небезпеки, все шукав іншої сторони медалі.
Несподівано для себе, Тем помітив дівчину, що сиділа на колінах біля джерельця і замріяно дивилась, як вода падає на каміння. Хлопець ніколи її не зустрічав, але раптом відчув, що вона йому дорога, близька. Ця незнайомка була для нього ніби ідеал, що кожна людина вимріює собі, тільки-но збагне, що на світі є кохання.
Тем попрямував до неї. Він йшов тихо, немов би боявся наполохати якусь райську пташку, і не переставав милуватися тою ненав’язливою природною красою незнайомки. Тонкий стан, огорнутий легкою, немов би невагомою, тканиною, довге каштанове, трохи хвилясте волосся, що м’яко спадає на плечі й спину, і невимовна, неповторна замріяність, яка може причарувати кого завгодно. Вона, ніби випливла з темових найніжніших, найщиріших, найзаповітніших мрій, аби раз і назавжди оселитися в його серці.
Тем підійшов до джерела і сів поряд з дівчиною. Вона, немов прокинувшись од сну, підвела очі і здивовано поглянула на незнайомця. Їх погляди на мить зустрілись. «А в неї й очі неземні. Дивовижна дівчина», - подумав Тем і відвів погляд. Вперше за такий довгий час він знітився, засоромився, що з ним востаннє траплялось аж у школі.
«Господи, який красень», - подумала Ганя і, покраснівши, мов суничка, відвела погляд, та ненадовго. Вона не могла не роздивитися його ретельніше. Красиве і, разом з тим, мужнє обличчя, широкі могутні плечі, міцне тіло притягували дівчину, немов магнітом. Так дівчина й хлопець і сиділи мовчки, поглядаючи один на одного, раз-по-раз їх погляди зустрічались, і вони засоромлено опускали очі.
Першим порушив цю райську, грайливу тишу хлопець:
- Мене звуть Тем. А тебе?
- Ганя, - посміхнувшись відповіла дівчина.
Його голос лунав для неї, немов музика, а хлопець млів від звуку її голосу.
- Де ми?
- Не знаю.
- А як ти тут опинилась?
- Не знаю, - знову відповіла Ганя і посміхнулась.
- Можна напитися?
- Авжеж.
Юнак склав долоні і спробував набрати в них воду та попити, та в нього нічого не виходило – живильна джерельна волога витікала крізь пальці.
- Дозволь, я допоможу, - сказала дівчина і, склавши руки човником, набрала в них води з джерельця і піднесла Тему.
Хлопець жадібно випив воду і, взявши ці крихітні ручки в свої великі затишні долоні, поцілував їх. Тем підвів очі і зустрівся поглядом з Ганею. Тоді він однією рукою торкнувся її щоки, потім запустив її у волосся, а іншою пригорнув до себе і поцілував. Вуста дівчини відповіли йому, і Тем вже не міг від них відірватися. Ганя охопила хлопця своїми ручками і більше не хотіла відпускати. Цілунок все тривав і тривав. Тем знав, що вже не зможе зупинитися і молив небо, аби це тривало вічно.
Раптом, невідомо звідки, налетів вихор. Ганя і Тем чимдуж трималися за руки, намагаючись не втратити один одного. Та все марно. Сили виявилися нерівні. Шалений вітер роз’єднав їх і поніс у різні сторони…
Ганя прокинулась у свої самотній, нудній і такій сиротливій кімнаті, до того ж у відкриту шибку вривався морозний вітер.
- Прокидайся, а то запізнишся, - промовила мати. – Я відкрила вікно, бо ти знову запалювала свої ароматичні палички. Невже тобі приємно спати в цьому диму?
- Так, - тихо відповіла Ганя і з головою загорнулась в ковдру.
«Господи, невже це був сон? Чому тільки сон? Шкода… Я така невдаха. Лише сон…». Ганя заплакала – так гірко було усвідомлювати, що той неземний хлопець, той ідеал, напівбог – лише примара, і його ніколи вже не зустріти. І чому життя іноді буває таке жорстоке? Дівчина ще трохи поплакала, жаліючи себе, потім витерла сльози, зібралась і пішла на навчання.
Був звичайний сірий буденний день, який Ганя провела у мріях. Вона згадувала того хлопця зі сну, ще живі були відчуття тепла його долоней крізь тканину одежі, смак поцілунку на вустах. Дівчина ловила себе на тому, що в кожному перехожому на вулиці, в кожному пасажирі тролейбуса вона шукала Тема, та не знаходила.
- Прокидайся Тем, - почувся голос і хлопець відкрив очі. Йому знадобилося декілька секунд, аби збагнути, що це чуже, на перший погляд, обличчя належить Світлані. Вона посміхнулась, а Тем зрозумів, як же він зараз далеко від неї.
- Тобі щось наснилося? – знову озвалась коханка.
- А що? – злякано спитав хлопець.
- Нічого, просто ти розмовляв уві сні.
- Справді? І що ж я казав?
- Не знаю, щось незрозуміло, жодного слова не розібрала. А чого ти такий наляканий? Щось од мене приховуєш? – грайливо спитала Світлана і поцілувала Тема, той не відповів на цілунок. Просто він згадав сон, і вуста коханки здалися йому якимись холодними, байдужими, чужими, на відміну від тих жаданих, що примарились уві сні.
- Що? Що я знову зробила не так? В чому я перед тобою завинила? Чому ти такий байдужий? Що відбувається?
- Та нічого такого. Просто я спішу. Зараз прийму душ, поснідаю і побіжу на роботу.
- Ні, з нами щось таки відбувається. Останнім часом ти завжди такий. У тебе вже не лишається на мене часу, - не вгавала коханка. Вона схопила за руку Тема, який вже виходив з кімнати: Нам треба поговорити, негайно!
- Вибач, я дійсно вже спізнююсь…
Цілий день Тем все згадував і ту сварку, і все, що сталося між ним та Світланою. Та найбільше йому спадав на думку той чарівний, незабутній сон і дівчина, ніби із казки, - його ідеал, його мрія, його.
Нарешті нескінченний робочий день добіг кінця. Тем навмисно залишився на роботі допізна, аби поменше спілкуватися зі Світланою. Їх відносини вже настільки гнітили хлопця, що він почав уникати коханку.
Коли на годиннику промайнула сьома, Тем мовчки зайшов у квартиру, роззувся і, не знімаючи пальта, пройшов у вітальню і сів на диван. До нього зразу ж підлетіла Світлана:
- Де ти був? Ти знаєш, яка зараз година?
- Не кричи. Ти ж знаєш, що зараз кінець року, багато роботи, доводиться працювати наднормово.
- Міг би і подзвонити!
- Міг би, та якось не склалося. А тепер вибач, я дуже втомився, піду відпочивати.
- А вечеря?
- Не хочу, вибач.
- Але ж я так старалася, готувала. Чекала тебе, аби разом повечеряти.
- Мені шкода, але доведеться тобі сьогодні їсти одній.
- Та що з тобою? Що з нами?
- Знову, - дратівливо озвався Тем. - Слухай, у мене сьогодні було багато справ, я втомився. Мені потрібен спокій та тиша. На добраніч.
- Що відбувається?
- Та нічого!
- Ні, це вже далеко не нічого! Хоча, я, здається, знаю, в чому справа. У тебе є інша, так? А я тобі вже байдужа. Хто вона? Скажи, зраднику, хто вона? Хто вона?! – билася в істериці Світлана.
- Перестань, - грубо озвався Тем. – Іди випий заспокійливого. А краще і снодійного.
Хлопець пішов до кімнати, роздягся, ліг і майже зразу заснув.
Прийшовши додому з навчання Ганя все чекала вечора, коли вона нарешті зможе заснути і, якщо знову пощастить, побачить там того красеня Тема. До восьмої години вона сиділа з розкритою на колінах книгою, а думки її линули далеко-далеко. І ось, насилу дочекавшись слушного моменту, Ганя почала укладатись спати.
- А чи не зарано для тебе? Ти ж завжди колотишся до півночі. Чи не захворіла?
- Ні, просто я втомилася, - лаконічно відповіла дівчина і вимкнула світло. І ледве голова торкнулась подушки, як Ганя заснула.
Вони обидва знову опинились у тому сні, на тій же галявині. Але не зразу побачились, тож деякий час блукали серед райської зелені, і на якусь мить подумали, що вже не буде так, як учора. Та їх страхи швидко розвіялися, коли вони побачили один одного. Хлопець і дівчина поспішили назустріч. Вони, ніби летіли над землею, якась незбагненна сила надавала надзвичайну легкість і природність їх рухам. Обидва бігли так, наче в цій зустрічі був увесь сенс життя, спільного життя.
Нарешті, вони зустрілись. Тем підхопив Ганю на руки, пригорнув до себе, немов дитину і закружив. Потім відпустив на землю і припав до її губ. Гарячий пристрасний поцілунок примусив серце закоханих битися все швидше, і кров, що струміла в жилах ставала дедалі гарячішою. Жага, сильніша за спрагу, за бажання жити, заволоділа обома. Їх тіла линули один до одного.
Ганя і Тем вже не могли спинитися. Закоханих ніби накрила тепла хвиля і понесла з собою. Вони закружилися в одвічному, старому як світ, але завжди такому непізнаному, незбагненному і такому новому танку пристрасті. М’яка оксамитова трава стала для них райським ложем, солов’їний спів – музикою, а сонце в блакитній висі – янголом-охоронцем, єдиним і мовчазним свідком їх щастя.
Гарячі цілунки обпікали, кров несамовито струміла по жилах, серце, наче готове було вистрибнути з грудей. Хлопець і дівчина молили всі сили небесні, аби цей сон не розвіявся, ні, тільки не зараз, не тоді, коли вони знайшли одне одного.
Танок став дедалі шаленішим. І ось галявина, ніби засяяла ще яскравіше, засвітилась якимось неземним світлом. Неначе вихор підхопив їх обох і поніс, невідомо куди. Ні на мить не рознімаючи обіймів, мов боячись загубитися, вони падали в прірву, падали все нижче і нижче, але ця прірва була для них істинним, солодким раєм.
Дикий шал тепер змінився на умиротворіння та спокій. Ця галявина стала ще затишнішою, ніж була раніше, пташки, ніби ще гарніше співали, а сонце – ще лагідніше світило. Та найголовніше, що Тем і Ганя стали рідніші. Так, вони знали лише імена, і нічого більше. Та цього було достатньо. Їх душі знайшли одна одну. Все інше не мало ніякого значення у цьому царстві мрій, марень, фантазій та кохання.
Тем і Ганя лежали на м’якій траві, туго сплетені тілами, і слухали, немов найчарівнішу в світі музику, дихання свого кохання, своєї другої половинки. Вони мовчали, та й чи треба було щось казати? А їх серця бились в єдиному, спільному ритмі.
Десь здалеку долинула приємна музика і красивий чоловічий голос заспівав: «Laisse brûler ta vie, et vis comme un soleil…»
- Це мій будильник, - промовила дівчина. – Мені вже час.
- Ні, не йди, ні, - молив Тем і все сильніше притискав до себе Ганю.
- Але я не можу лишитись.
- Ганю, кохання моє, не йди, Ганю!
- Ми ще зустрінемось, - прошепотіла дівчина і поцілувала Тема. - Я кохаю тебе, - сказала вона наостанок і розчинилась у повітрі, ніби її і не було.
- Ганю, я теж тебе кохаю, - прошепотів Тем, і раптом відчув, що щоку його ніби обпалило вогнем. Від цього відчуття хлопець прокинувся.
- Покидьок, підлий зрадник, - голосила Світлана, і щосили била Тема по щоках.
- Ти що, несповна розуму? Перестань, божевільна! Чуєш? – хлопець, як міг, рятувався від ударів, та марно. Тоді він жбурнув у коханку подушку: Ти що, збожеволіла?
- Я? Ах ти ж бісів син! Зрадник! Хто така Ганя?
- Яка ще Ганя? – спитав Тем як можна спокійніше, бо всередині в нього все похололо.
- Мабуть коханка твоя. Ти звав її уві сні, казав, що кохаєш. Ну, і як вона тобі, краще, ніж я, так? Зрадник! Я тобі, покидьку, довіряла. І скільки у тебе таких Ганей було? Га? Я ненавиджу тебе! Всі ви такі! Ненавиджу! Я йду, назавжди. Як же ти мені огидний! Чого мовчиш, Юдо?
- А я маю щось казати? Вирішила піти – то йди. Я не тримаю тебе.
- Жалюгідний невдаха, - кинула зло Світлана і мовчки почала збирати речі. Через пів години вона пішла назавжди, грюкнувши дверима, так і не зронивши більше ані слова.
Тем, звісно ж, не відчував жалю за своєю колишньою коханкою. Навпаки він радів з того, що нарешті цей тягар спав з його душі, і до нього повернулася нарешті свобода. Всі думки Тема були спрямовані тільки до Гані – чарівної дівчини з мрій. Він швидко зібрався і пішов на роботу.
Нарешті випав сніг, і тепер сонце вигравало всіма кольорами веселки на сліпучо-білому килимі. Тем йшов і аж пританцьовував від радості. На серці було так легко, хороше, і світ здавався таким прекрасним, щасливим, а життя – легким і безтурботним. Його очі світилися неймовірним вогнем і в них застиг лише один образ – образ Гані. Раптом Тем побачив поперед себе дівчину з довгим каштановим волоссям. Його серце шалено забилося «Невже це вона?», - промайнуло в голові, і він не роздумуючи покликав:
- Ганю! Ганю! – Але дівчина не обернулась. Хлопець побіг за нею, наздогнав і схопив за руку. Незнайомка здивовано подивилася на Тема. Погляд її холодних сірих очей виявився зовсім чужим – це була не Ганя.
- Вибачте, пані, - промовив присоромлений Тем і подався геть. Він злився на себе за свій нерозсудливий вчинок. «Ідіот! – картав він себе. – Нащо ти сподівався? Невже думаєш, що колись зустрінеш ту мрію, що являється уві сні. Ти вже дорослий. Годі вірити у казки. Такого дива точно не трапиться, принаймні з тобою».
Та недовго Тем переймався через свій промах. Дуже швидко він забув про це і знову віддався мріям про Ганю і про те, що може колись-таки і зустріне її ось так, десь на вулиці, коли зовсім цього не чекатиме.
- Ти такий веселий, аж світишся, - примітив колега. – Зізнавайся, що сталося? Мабуть, Світланка постаралася?
- Типу того, - відповів замріяно Тем. – Вона пішла.
- Отакої, - присвиснув співрозмовник. – Тоді ти повинен був плакати гіркими сльозами. Невже, встиг знайти її гідну заміну.
- О, так.
- І хто вона?
- Мрія.
- Божевільний! – приснув від сміху колега.
- Закоханий.
- Це одне й теж. То Світланка тепер вільна?
- Як пташка.
- Дурень, пришалепкуватий!
- Який є.
Неймовірний заряд енергії підхопив дівчину з постелі. Ще ніколи Ганя не почувалася так добре зранку. Раніше прокидатися зрання для неї було нетерпимою мукою. Сьогодні ж, навіть підлога не здавалася такою крижаною, мати – не такою прискіпливою, кава – не такою штучною, яєчня – не такою набридлою, а життя – не таким нудним і безвихідним.
Сніг, що випав, милував око, і вона, навіть починала любити зиму, котру ненавиділа через холоди і часту відсутність такого незамінного для неї сонця.
Цілий день для Гані пройшов в мріяннях і мареннях. Які там лекції!
- Ганю. Ганю! – покликала подруга, а коли це не спрацювало – штовхнула в бік.
- Що? – ніби прокинулась од сну дівчина.
- Знову кудись полетіла?
- Так.
- Далеко?
- Дуже. Я ж в тебе потім конспект перепишу, так?
- Добре, - посміхнувшись відповіла подружка. – А тепер – лети вже, тільки хоча б роби вигляд, що пишеш, бо гримза знову на тебе вз’їсться.
- Намагатимусь, - відповіла Ганя і знову поринула у світ своїх мрій. Їй знову ввижався Тем, з його шалено палаючими карими очима, пригадувався дотик його затишних долонь, ніжний шепіт…
І знову настала ніч, знову вони поснули в одну і ту ж мить. Це вже стало якимось приємним обрядом, ритуалом, їх спільною таємницею.
Ганя ходила галявиною, збирала квіти: білосніжні ромашки, небесно-сині волошки та червоні, немов кров, маки, і співала якусь мелодичну, ніжну пісню. Тем, який сьогодні вийшов чомусь з гущавини лісу, ще здаля почав милуватися дівчиною: її тонким станом, легкою, плавною ходою, довгим каштановим волоссям, що розвівалося від кожного подиху легенького вітерцю.
- Привіт, мріє, - озвався Тем, коли підійшов поближче.
- Привіт, красеню зі сну.
Тем обійняв дівчину, і довго-довго цілував, аж поки у обох не перехопило дихання.
- Я тебе кохаю, ти для мене єдина.
- Я теж тебе кохаю, - відповіла Ганя і почала збирати з землі квіти, що була зронила. - Шкода, що це лише сон.
- Так, - засмучено відповів Тем. – Ти збирала квіти. Нащо?
- Хочу сплести вінки з них, давно цього не робила. Востаннє – ще колись в дитинстві.
Вони посідали у траву, і дівчина почала сплітати стебла квітів докупи:
- Можна й мені сплести?
- Так, авжеж.
- Розкажи мені про себе, - попрохав Тем, - бо я про тебе не знаю майже нічого.
- Що саме?
- Що хочеш.
- Добре. Мене, як ти вже знаєш, звуть Ганя. Мені вісімнадцять років. Полюбляю читати, слухати гарну музику і, звісно ж, мріяти. У мене є родина, друзі. Ось, начебто і все.
- Навчаєшся?
- Так, але не хочу.
- Чому?
- У мене свій шлях і свої цілі.
- Які? Може я?
- Ще не знаю. Тепер твоя черга.
- Я – Тем. Двадцять шість років. Нежонатий. З цього ранку самотній і вільний. Працюю у нудній державній установі. І, тільки не смійся, теж обожнюю мріяти. А ще мені подобається малювати. Я навіть прагнув стати художником.
- То, чому ж не став?
- Забракло мужності, треба було все покинути, навчання, освіту, а тепер і стабільну роботу, піти проти волі батьків, які не вважають творчість серйозною справою. Тепер малюю у свій вільний час, щоб хоч якось відвести душу, та нікому вже про це не розповідаю.
- Чому?
- Боюся, що мене не зрозуміють. Тоді в мене не повірили, тому навряд чи повірять тепер.
- Я в тебе вірю.
- Справді?
- Так.
- Та ти ж не бачила жодної моєї картини.
- То нічого. Я знаю, що ти талановитий, бо ж ти вірив у це, і зараз віриш. І мені для цього зовсім не обов’язково бачити твої роботи. Я відчуваю, що ти можеш, а це головне. Я пишаюся тобою.
- Ганнусю, ти – диво. Моя радість, моє щастя. Як добре, що небо, подарувало нам цю зустріч, бодай уві сні.
- Нажаль, доведеться колись прокидатися, а я не хочу, - промовила Ганя, і прихилилась до Тема.
- Не сумуй, кохання моє, ми колись-таки зустрінемося у реальності.
- Ти так думаєш?
- Я відчуваю. Інакше, навіщо ж були оці наші сни? Я вірю, я дуже сподіваюся. Бо для мене тоді і життя не миле буде, якщо без тебе. Ти єдина людина, що в мене повірила. Ти - єдина, хто мене розуміє.
- А ти єдиний, хто мене радує. Тем, ти мені, наче рідний, ніби у знаю тебе вже багато років, ніби знала завжди. Ми ще зустрінемося, може тільки уві сні, але обов’язково, без сумнівів, - сказала Ганя і вдягла вінка на Тема: Це тобі, на згадку.
- Тоді мій буде тобі.
- Згода, - відповіла дівчина, дозволивши коханому надіти на неї вінок., потім поглянула на Тема і посміхнулась.
- Що?
- Ти такий смішний у цьому вінку. Ні, не знімай. Тобі дуже личить. Ти такий гарненький. Коханий… - вона обняла Тема своїми маленькими ручками і поцілувала.
Десь здалеку знову почулася вже знайома мелодія.
- Це знову твій будильник?
- Так. Нажаль, - сумно відповіла дівчина і сильніше притиснулася до хлопця. – Я так не хочу тебе полишати. Та мені вже час.
- Пообіцяй, що ми ще зустрінемося.
- Обіцяю.
- Я кохаю тебе.
- І я…
Вихор підхопив обох і переніс у реальність.
Тем прокинувся повністю щасливим, таким, яким ще не був ніколи. Він відчував, що кохає Ганю, як ще нікого не кохав, він був певен. Та, нехай то був лише сон, у хлопця промайнула думка, що він просто повинен справдитися.
Повернувшись на бік, Тем аж застиг від здивування – поруч із ним лежав вінок, сплетений коханою.
- Ганя, - прошепотів хлопець і притис до серця квіти, що були такі ж реальні, як і ваза на столі, або стілець поряд з ліжком, або фінікова пальма у кутку. Тем ще пам’ятав смак її поцілунків, звук її голосу, ніжність її шкіри, і все млів від цих спогадів.
Ранок був казковий. Ганя довго не могла вилізти з-під ковдри і все ніжилась у теплі гнаної яскравим сонцем ночі. Цей третій сон був для неї, ніби провидіння. Вона відчула, що нарешті знайшла близьку собі людину, і чи має якесь значення, що то був лише сон? Раптом дівчина помітила на підлозі, поруч зі своїм ліжком, вінок, який їй подарував Тем.
- Ти вже прокинулась? - почувся голос матері.
- Так, - як можна голосніше відповіла Ганя і швиденько сховала вінок під ковдру, аби мати не помітила.
- Добре, - знову озвалася мама, - сніданок на столі.
Ганя напрочуд швидко поїла і зібралась. Таке з нею траплялося ой як не часто. Та сьогодні якась сила гнала її все вперед. Вона дуже рано прийшла на зупинку, сіла вже в досить наповнений тролейбус, не розуміючи, навіщо таке робить, адже до лекцій ще багато часу і можна було б почекати.
Тем пропустив вже котру маршрутку. І не тому, що не вліз, він просто не хотів туди сідати. Серце все чекало на щось, от тільки на що?
До зупинки під’їхав тролейбус, в якому було вже повно народу. Якась сила змусила Тема їхати саме на ньому. «Що я роблю?», - запитав у себе хлопець, та було вже пізно: дверцята за ним зі скрипом зачинилися, і чотириколісна рогата бляшанка поповзла по засніженій дорозі зі швидкістю виноградного слимака.
Тем почав розглядати пасажирів. Він пробіг очима весь салон і раптом зустрівся з якимось, до болю знайомим поглядом. Хлопець не повірив собі, але то була Ганя!
Дівчина дивилася на хлопця своїми карими очами і боялася поворухнутися, аби не зникло це чарівне видіння. Вона не могла повірити в побачене, невже то був він – її мрія, примара зі сну.
- Ганя! – покликав щосили хлопець.
- Тем! –озвалась дівчина.
І вони ринулись назустріч одне одному через дощенту забитий салон. Хлопець і дівчина перечіплялись через якісь мішки, кошики, що пасажири поставили на підлогу, розштовхували людей і, не відриваючи погляду від коханих очей, все поспішали назустріч. А цій тисняві, здавалося не буде кінця. У салоні раз-по-раз лунали їх «Вибачте», «Пробачте», «Дозвольте пройти», на що у відповідь чулося невдоволення, іноді, навіть, груба лайка. Та Гані й Тему було байдуже. Це стовпотворіння, ніби було їх останньою перешкодою на шляху до щастя, подолавши яку вони злилися в довгому гарячому поцілунку. І вже нічого більше не існувало для них – ані тисняви, ані занадто зацікавлених у тому всьому пасажирів, що із заздрістю тепер спостерігали за закоханими. Тепер у їх світі існували лише вони – Тем і Ганя, а все інше не мало значення.
Вони вийшли на наступній же зупинці під крики: «Браво!», «Срамота, розпуста!». Тем і Ганя пішли далі по засніженій вулиці. Куди? Вони не знали. Та й чи важливо це?
Ось так, завдяки мрії, два самотніх серця зустрілися, аби стати щасливими. Чому б і не помріяти, адже дива трапляються лише з тими, хто в них вірить.
Це ж так просто – вірити!
5 січня 2009 року
ID:
195061
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.06.2010 12:04:12
© дата внесення змiн: 11.06.2010 12:04:12
автор: O`Hanna
Вкажіть причину вашої скарги
|
