Це було у тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмому році. Мій батько, науковець, їхав у наукову експедицію досліджувати Північний полюс – такий невідомий для людей. Татусь взяв мене, свою улюблену донечку, із собою. Дорога була довга, проте час швидко летів. Поряд із нами сиділи веселі люди. Вони ні на мить не переставали дивувати нас своєю цікавою мовою. Ми подружились із цими життєрадісними Моронвалями.
Ось уже минули Шпіцберген. Чим ближче ми наближались до Північного полюсу, тим холодніше ставало. Та нам холодно не було: щоб не змерзнути, ми підтанцьовували під звук акордеона, пили гарячий чай.
Нарешті Північний полюс. Експедиція «розбила» табір. Зручніше влаштувавшись, кожен займався чимось своїм. Я ж, любителька пригод, «згоряла» від бажання скоріше дослідити незнайому мені територію.
Намети і люди, з якими я сюди приїхала, з кожним кроком все більше віддалялись. Навколо багато снігу. По спокійних і доволі холодних хвилях океану плавали айсберги. На великих льодових брилах ніжились на сонці полярні тюлені, мокра шкіра яких виблискувала, наче дорогоцінні камені.
Тюлені – дружелюбні, грайливі тварини. Побачивши людину, одразу наблизились, вивчали. Я теж уважно розглядала цих представників фауни, адже раніше тюленів я бачила лише по телевізору.
Я у кишені знайшла червону кульку, надула її і ми почали гратись. Весело було. Кожного дня ми бачились. Я їх дуже полюбила і вони звикли до мене.
Пройшов час. Експедиції уже потрібно було повертатись додому.
– Донечко, нам пора. Нас уже зачекались. – Якось сказав мені батько.
– Одну хвилинку, тату. Я лише попрощаюсь із своїми друзями, - відповіла я і помчала до тюленів.
Важко було розлучатись із тваринами…
Сутеніло. Корабель відчалював. Тюлені зробили мені приємний сюрприз: вони трішки проплили поряд нашого судна. Пізніше, вилізши на льодову брилу, помахали нам «рукою». Усі були здивовані таким прощанням.
Ми, експедиція, у полоні незабутніх вражень повернулись додому.
