Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Ярослав: Коло зрадника - ВІРШ


Ярослав: Коло зрадника - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 40
Персональный ЧАТ Blackberry_poems
Персональный ЧАТ Genyk
Персональный ЧАТ Georg Sozdan
Персональный ЧАТ Laura1
Персональный ЧАТ Lumen74
Персональный ЧАТ Nikolay Voronov
Персональный ЧАТ Polemokrateia
Персональный ЧАТ Rutzt
Персональный ЧАТ Svitlana_Belyakova
Персональный ЧАТ Sweet bitterness
Персональный ЧАТ Ірина Кохан
Персональный ЧАТ Ірина Шипа
Персональный ЧАТ Анатолій В.
Персональный ЧАТ Анатолій Меланін
Персональный ЧАТ Андрій Толіч
Персональный ЧАТ Бабич
Персональный ЧАТ Бриз
Персональный ЧАТ Валентина Ланевич
Персональный ЧАТ Валерій
Персональный ЧАТ Веселенька Дачниця
Персональный ЧАТ Володимир Кепич
Персональный ЧАТ Ганна Верес
Персональный ЧАТ Голоси
Персональный ЧАТ Дружня рука
Персональный ЧАТ Женьшень
Персональный ЧАТ Зоя Журавка
Персональный ЧАТ Лінивий Євген
Персональный ЧАТ Людмила Грицай
Персональный ЧАТ Мандрівник
Персональный ЧАТ Мартинюк Надвірнянський
Персональный ЧАТ Мирослав Вересюк
Персональный ЧАТ Митра
Персональный ЧАТ НАСИПАНИЙ ВІКТОР
Персональный ЧАТ Неизвестный Я
Персональный ЧАТ Олександр Шевченко
Персональный ЧАТ Пётр Корнейчук
Персональный ЧАТ Руслана Лукаш
Персональный ЧАТ Сокол
Персональный ЧАТ Чайківчанка
Персональный ЧАТ яся

Пошук


Перевірка розміру




Коло зрадника

Дивно цей світ побудований, чи то дивно побудували його люди… Втомлено сиджу в затінку з враженнями у руках, ховаюся від пекучого сонячного проміння, яке пронизує вздовж і впоперек усю площину фізичних поверхонь що навкруги. Жара спопеляє останні краплини живого досі розуму. Думки відпочивають, сплять і чекають… Чекають на вельми бажану дозу свіжості та нового досвіду творця. Ці одноманітні дні, сірі та прості як жара, що надокучливо набридає, навіть найменшим організмам, помаленьку, але все ж впевнено, по каплині, наповнюють відро огиди. І зараз у нім відбувається перенасичення цієї цікавої речовини, що неможливо пекуча та клейка наче надокучливе потове виділення шкіри. Усе… Набридло все… Набридла нудьга, що наївно переслідує і йде шнурочком за ногами, набридли оті побажання: «Хай вам щастить і будьте здорові»; чи переконання: «У природи немає поганої погоди». Набридли усі банальні слова і переживання, які можуть виникнути під час буденного життя (хоча святкове теж уже давно перетворилося в ту сиву субстанцію), та прості сценарії стосерійних (у кращому випадку) мексиканських, а останнім часом і пострадянських серіалів – мильниць, про які я зараз найменш хочу згадувати… Вся ця огида дивно, але збирається, фільтрується, і осідає десь глибоко у душі. Щодня все більшим шаром піднімається до горлянки, що уже не раз розривалася від експериментально-екстримального крику (рику (гроулу)) розчарування та безнадійності. Давить своїм нетерплячим архівом проблематики прямо на дихальну трубку - трахею, перекриваючи цим доступ нової порції повітря – суміші різноманітних газів і залишків (відходів) сучасної індустрії. Як же важко втягувати цю пекучу спекоту, як же важко стримувати сльозу болю, не сліпу розрадливу, а саме гірку, неможливо жорстку сльозу, що роздирає своєю важкістю усю шкіряну поверхню лиця… Шлях втоми… Нарешті думаю (історію жари)…. "Так завжди не було. Спочатку дощова погода радувала селян своїми дарами з неба – зливою та градом (це занадто та все ж), на кінець свіжістю, якої зараз так бракує. Хотілось радіти одним лише каплинам прозорої, життєдайної небесної рідини, бігати під цією невимовно красою як дитина і вловлювати тонкий запах озону та очищеного від пилу повітря. Кидати погляд і невидимо пролітати поміж блискучих сліз природи… Сліз не горя, не суму, не болю, не скорботи, а життя, його відродження, вивільнення негативу, точніше його усунення, та по-особливо радісного відчуття – відчуття продовження відродження… Хотілося просто зупинити час, щоб уся та маса води застигла миттю навкруги, і розглянути кожну завмерлу блискітку окремо на відстані в декілька міліметрів. Детальніше, детальніше, щоб відчути усю історію подорожування навколо світу цих кульок. Кожна унікальна, у кожної своя, кожна самодостатня і насичена своєю містичною спокусою, що манить і притягує до себе як живий магніт... Зачаровує… Але дуже скоро люди спротивилися прохолоді і волозі, яка не давала змоги працювати, та доглядати за городніми насадженнями. Більше того, молодий урожай почав загнивати від надмірного водоспоживання, а бур’яни тим часом – процвітати, заважаючи чим, подальшому розвитку культурних насаджень. Це надавало природній примсі (погоді) руйнівного характеру (для урожаю), що аж ніяк не входило у плани трудяг. Так, внаслідок не довготривалих роздумів, люди (селяни) розпочали грандіозну акцію боротьби з атмосферними опадами… Всі подалися до народних методів, знаних ще за давніх предків, тоді ж і вироблених. Хоча вони і не перевірені, та всі сліпо надіялись на правдивість прадідівської мудрості, та досвіду століть. Дружно, усією громадою люди почали молитися за припинення атмосферних опадів. Одразу ж стали всі добрими та жертовними, останні суми немічних золотих монет віддавали у церкву, аби та, у вигляді «батюшки», зализала усі їхні гріхи та провини, вони ж бо думали, що дощі – кара їхня (вимога каяття). Були і хитріші, а точніше більш схильні до язичницьких обрядів. Ті в свою чергу збиралися у окрему групу і разом збирали різне зілля, для місцевої гадалки (відьми), яка у свою чергу робила якийсь відвар і разом із пожертвами, що їй приносили просила у різних язичницьких богів помилування. Богині родючості – Ладі, щоби та урятувала урожай, приносили різні плоди та вироби з плодів рослин: зерно, овес, хліб, бублики, вино, горохові грудки, каші, журавлину, навіть квіти та траву. Даждьбогу – богу сонця, щоби той змилувався над смертними і все ж надав світилу силу побороти хмари, приносили символічні дари: млинці, світле полотно, коровай, яйця, ячмінь, візерунчасті хліби. Особливу увагу вони приділили Додолі – богині грози, блискавиці, дощу, просили у неї помилування, та зменшення гніву, приносячи їй окремі особливі дари: кашу, цінне полотно, курятину, сіль, хліб, мак, часник, освячені трави, і навіть гроші… Інших богів не так почесно задобрювали, але все ж теж віддавали свою данину… Так, спільними зусиллями двох не дуже дружніх способів, люди спекались дощу… Ну що ж, добилися бідні люди сонця, спекотливої жари. Почала вона сушити всю землю навкруги, за декілька днів вся волога, що випала за довготривалий період «непогоди» – випарувалась. І це відбулося настільки скоро, що ґрунт не впорався з тією засухою і розтріскався як та блискавиця з неба. І це ще було б не настільки погано, якби оті порізані сліди сухості пропускали повітря, але ж не все так, як би це хотілося селянам. Тріщини були надто розконцентрованими, щоб забезпечити повноцінне проходження кисню в кореневище землі, а полущені шкурки на поверхні – надто міцні, щоб розпастися під дією вітру (нагадували цементоване покриття, тільки відшліфоване). Додаткова робота людям. Нудна, важка праця, ще й під палючим промінням «Даждьбога». Тягучий час у такі моменти ще більше втомлював, як фізично, так і розумово… Люди знову почали збиратися, щоб поплакатися богам, Богу, «батюшці», «відьмі», і взагалі самі собі… Були готові на все, аби хоч якось врятувати себе від (тепер уже) жари і посухи, а також отримати гідний їхній праці урожай… Це багато-кільцеве замкнуте коло продовжується і продовжується, його можна порівняти лиш з безмежністю таємниці космосу, чи то нескінченністю лінії часу. А все через оту нашу примху – людську жадність, егоїзм… І все ж, як би ми не розуміли, бачили чи сміялися з того – дивно побудований він… Він – цей світ… Сьогодні ми кохаємо (дощ), завтра ненавидимо (дощ), потім знову возвеличуємо (дощ), а після цураємось наче останні падлюки – зрадники (дощ)… Ні все таки його таким зробили люди…" На закінченій думці, після інтерпретації наче спогаду історії, мене до реальності повертає різкий порив переддощової стихії – вітру… Я знову опиняюся у тому ж затінку, але уже з новими враженнями і новими, свіжими думками. Дивно, я занурився у себе настільки, що здається історія – була сном, селяни – мій прототип, боги – зміна погоди, а точніше оті хмари, які принесли потік вітру, і які я не помітив, як підкрались і заполонили небо… Ось і перші краплини на лиці… Нарешті жара здала свої позиції…

ID: 137777
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.07.2009 12:01:21
© дата внесення змiн: 17.07.2009 12:01:21
автор: Ярослав

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали: Сонячний Янгол
Прочитаний усіма відвідувачами (623)
В тому числі авторами сайту (13) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 0
Додати коментар можна тільки після реєстрації
Зареєструватися може будь-який відвідувач сайта.




КОМЕНТАРІ

Сонячний Янгол, 18.07.2009 - 13:42
Оценка поэта: 5
Я знову вражена твоїм твором give_rose Дякую!
 
Ярослав відповів на коментар Сонячний Янгол, 01.01.1970 - 03:00
apple дякую... 23
 

Нові твори