« І день іде, і ніч іде,
і голову узявши в руки...»
Кобзар
І
Ідуть одні за одними літа
у пошуку апостола науки,
який узяв би голову у руки,
і не боявся, що вона пуста.
Уже і друга сотня проминає,
а Вашинґтона у людей немає,
а як і є, то і його, таки,
із бойового головного краю
послали... майже-що, на Соловки.
ІІ
Ну, а кому ще є до того діло,
як діють паразити-шахраї
і спадкоємці яника-дебіла
зелені нині, а учора білі –
борімося, щоб викурити їх.
Але не чують цього лоботряси,
яким нема чого іти у бій
ані за край осиротілий свій,
ані за себе, бо... немає часу
або немає іншої мети
як від війни подалі утекти.
У владі окопалися пірати,
у офісі зарилися кроти,
у рясах – біси ряжені, кати,
лакеї, вірні слуги окупанта,
щоб армію на фронті грабувати
і змитися із палуби у тил.
ІІІ
Караюся і мучусь, та не каюсь, –
але навіщо, не гадав Тарас.
У неосяжне небо плине час,
а відтіля видніша доля краю
і заповіт, який не забуваю,
аби останній промінь не погас.
Аби в ярмі кацапа не ходити
і не боятися його вночі,
коли перекликаються сичі...
...............................................
пора уже усім обух сталити,
тай знову заходитися будити
ту волю, що приспали паничі.
