Рання весна… по обіч дороги деінде лежить рудий, трухлявий сніг. Привітне яскраве сонце поступово здіймалося вище і наче у змові з теплим вітром намагалося пробудити землю від зимового сну.
По вапняковій дорозі мчав малий міжміський автобус (ПАЗ). Як завжди, у базарні дні, з містечка до села салон автобуса вщент забитий. Хтось повертався з пустими сумками, відрами, а хтось, все ж придбавши деякі продукти, чи речі, віз додому. В салоні автобуса гул подібний рою бджіл, то гучніше, то вже ніби здалеку, тихіше.
Дід Дмитро, задоволено всівся на задньому сидінні автобуса. Він такий собі, непримітний дідок, невеличкий на зріст, худенький, в селі його дехто називає »стручком». Таку кличку замав від людей, бо знали, що дуже любить їсти горохову кашу, пиріжки з горохом та й сам молоденький горох. Не лисий, хоч ріденька сивина та йому пасує до лиця, хоч і вуса сиві та зате козацькі, пишні. Він їх за звичкою, часто підкручує, особливо коли з ким- небудь спілкується. Вже минуло майже двадцять років, як дружини не стало, так і живе один. Та йому не сумно, поруч мешкає однокласник Михайло. Породичалися, то ж випала нагода стати його синові( Миколі ) хрещеним батьком. Все життя дід до нього відносився, як до рідного сина. Тепер має повагу і, як кажуть, віддачу, якщо є потреба в допомозі, Микола тут, як тут.
Під ногами в діда, доволі немаленький мішок, в ньому лежала незадоволена свинка, яка час від часу хрюкала. Він же радо витирав від поту чоло, тихо бурчав,
-Нарешті втихомирилася, ну слава Богу. Звикнеш до мене, звикнеш.
Дивлячись у вікно, поринув у думки - Звичайно, якби меншу купив, то було б ліпше. А тут та за такі ж самі гроші й така гарненька, потримаю кілька місяців, можна й на сальце пустити. А то вже навіть немає чим сто грам заїсти, дожився, так сказать, сором та й годі. Вдома стара бараболька є, крупа, висівки, добре підгодую. О, іще в сусіда молочка розживуся, ото буде смачне сальце, не відтягнути й за вуха.
Хоч дорога недалека та свинка знову закопошилася, мішок почав двигатися вперед, з нього лунало хрюкання. Хтось з пасажирів вигукнув,
-Та відчиніть хто небуть вікно, дихати немає чим і ще ця свиня, вона, ще довго тут буде хрюкати, смердіти?!
Звичайно дід мовчав, він розумів, якби маленьку віз,то куди б не йшло, а таку треба було би на автівці привезти.
-Ви вже мене вибачайте, я через одну зупинку виходжу,- двома руками тримав мішок, продовжив тихо до свині,
-Хрюшенька, моя маленька дівчинко, заспокойся. Ти моя хороша, скоро будемо вдома, нагодую, напою, почухаю спинку.
У салоні хтось із жінок засміявся й сказав,
-Ото любов, позаздрити можна, я таких слів навіть від чоловіка ніколи не чула.
Жінка, що сиділа попереду діда підтримала розмову,
- Напевно він одинак, тому й говорить так.
Дід не дуже прислухався, погано чув, тому розмовам й не придавав значення. Через кілька хвилин готувався до виходу.
Нарешті зупинка, дід виволік мішок до землі…. автобус набрав швидкість, зник з виду.
Кажуть своя ноша не важка, але важкувата - подумки клопотався дід. Присівши біля мішка, розв’язав його, на свині поправив упряжку,
-Ну от тепер тебе можна сміливо випустити, підемо додому. Але знай я тебе назвав Хрюшою, хочу щоби ти мене слухалася. Ми маємо знайти згоду, щоби не бісилася, як на тому автовокзалі, геть зганьбила мене.
Хрюша двигалася вперед, іноді діду нагадувала швидкість танка. А то так рвоне, як той пес, що на ланцюговому прив’язі, дід ледве встигав за нею. Воно ж , якби йти по сухому, то нічого,а це ж така пора, під ногами мокро. Свиня, як сильніше потягне так дід і ледь не втрачає рівновагу, трохи підслизнеться по старому споришеві, який, хоч і рудий та все ж спромігся пережити зиму. До обійстя залишилося метрів двадцять, як свиня вздріла невеличку калабаню, різко потягнулася до неї. Дід упав, вона протягнула його до самої калабані, задоволена хлюпнулася в неї. Все обличчя діда покрилося холодною водою, обличчя у краплях, на вусах висіло багно,
-Хрюшо - Хрюшенько змилуйся, ми ж уже майже вдома, що ж ти коїш. У мене на обійсті велике корито, захочеш щодня будеш купатися.
Хоч рука діда, якою тримав упряжку, захолола, але він її не відпускав.
Свиня ніби почула благання діда, вже лягла на бік, раз - у - раз позирала, то на діда, то вбік. Мабуть хвилин двадцять дід умовляв її піднятися,тягнув за упряжку та свиня тільки більше в протистоянні впиралася лапами в багно, незадоволено хрюкала.
-Ти ж моя Хрюша, ти ж моя свинка, мені ж, як дитинка. В мене ж більше нікого немає, от побачиш. Правда є песик Дружок та й той розміром менший за тебе і кицька Мура та вони ж тебе не образять, підіймайся, пішли додому.
Нарешті свиня, змилувалася над дідом, кілька раз махнула головою, рилом торкнулася води, вийшла з калабані. І вони, як ні би й нічого не сталося пішли додому. Дід тримав її за упряжку, вихваляв її до самої хвіртки, вона косо, недовірливо позирала на нього, але не виривалася. Відчинивши хвіртку Дмитро сказав голосно,
-Дружок не гавкай, познайомся, це тепер наша Хрюша.
І зачинивши хвіртку, знімав з неї упряжку,
-Ну от, паркан височенький, звідси ти нікуди не подінешся, то ж можеш погуляти, розім’ятися.
Обома руками почухав їй спину і на ходу до хати, сказав,
-Зараз вмиюся та принесу тобі їсти, треба трохи почекати.
Дід умився та й не встиг відро в руки взяти, як почув крик півня, курей.
-Ой, лихо,чи в загорожу залізла та як? Треба курей спасати, от халепа, ще яйця поїсть, а я ж їх і вчора з гнізд не забирав.
В діда мов пропелер за плечима, вибіг, від побаченого, ледь очі на лоб не вилізли. Свиня бігала по загорожі, на спині ледь тримався півень. А півень то з породи велетнів, не так легко їй було його з себе скинути. Вид у півня войовничий, він то пригинався, о розправляв крила, в черговий раз намагався клюнути свиню в голову. На обійсті здійнявся іще гучніший ґвалт, кури кричали, як сказилися, тут і Дружок на ланцюгові почав сіпасися, визгливо гавкати.
- Що за крик?- крикнув Микола, зачиняючи за собою хвіртку. Підійшов ближче,
-Привіт діду! Крик на все село… що сталося?
-Тож свинку купив, а вона бачиш, що витворяє!
Свиню з курника виганяли всі троє; дід, півень і Микола. Микола казав куди гнати, дід махав руками, виганяв із загорожі. А півень, хоч уже й злетів з свині, розправивши крила, намагався вкотре догнати, клюнути її в особливо м’яке місце, це все таки йому кілька раз вдалося зробити. Із загорожі курей Хрюшу вдалося вигнати, тепер завдання було важчим, в сарай так просто вона не хотіла зайти. Дід під рило тицяв шматок хліба, вона ж, як шило, то враз між ногами проскакувала, то оминала, бігла ніби мала ціль добігти до фінішу,але його не бачила. Вже Микола знервувався, кричить до діда,
-Що ти стоїш, як той дід на воротах у чоботах. Ану дай мені якусь товстеньку патику, може, як побачить у мене її в руках, то злякається, зайде в сарай. Усі ж кажуть, що свині розумні.
- Ні-ні! Чекай, хлопче ні! Де ти бачив, щоб я коли тварину вдарив. Вона пам’ятатиме, мене не полюбить і з якими очима я на неї буду дивитися. Давай краще трохи посидимо,заспокоїмося, відхекаємося.
Вони присіли на лавку. Микола все ж поклав біля себе довгеньку тоненьку патику. Свиня напевно помітила, розгадала намір чоловіка. Не дуже близько, але все ж підійшла до діда, хрюкнула кілька раз. Він до неї,
-І тобі не соромно таке витворяти, пожаліла б мене старого. Я ж до тебе всією душею, он кашку з молочком приготував, ех ти!
Хрюша ніби засоромилася, може й справді розуміла його слова, догори підняла голову, хрюкнула й зайшла в сарай. Дід поспішив за нею.
Микола слухав дідові слова, посміхався. Думки підпливли, як хмарини в чистому небі - Шото старість, добрячий дід, не свариться.
Дмитро вийшов з сараю,
-Щоб я без тебе й робив. І, як вона штахету зірвала, не уявляю. Нічого, хай в сараї полеже, звикне. У мене влітку ювілей, вісімдесят років стукне, тому й купив, без свіжини не обійтися. Підгодую її та й матимемо сальце, м’ясце, холодець, ковбаску.
-Добре діду, я пішов. Хай зо три дні закрита побуде, а то знову сказиться. А скільки їй місяців від роду?
-Та казав чи шість, чи сім, я уже й не пам’ятаю.
-Як зрівняти з нашими свиньми, то на вид малувата. Може вона, з яких інших порід?
-Та я про це навіть і не подумав. Слухай, Микольцю, ти ж мені, як тільки сонечко підсушить землю, підрихли тракторцем.
-Що знову будеш горох сіяти?
-Аякже! Люблю кашу горохову- його обличчя розпливлося в усмішці, підморгнув, продовжив,
-На ніч поїм каші, тепліше спати.
-Ну ти діду, без жартів не можеш.
-Та які тут жарти, це природньо, в ліжку всі хочуть тепла.
Минуло три дні …Хрюша й справді трохи заспокоїлася. Дід зранку відчиняв сарай, свиня сама, при бажанні, виходила з-за своєї загорожі, йшла надвір. А шукаючи від сонця прохолоду, заходила в сарай, падала на солому, яку підстеляв їй дід, задоволено хрюкала. Дід біля неї, як біля дитини, розмовляв до неї,
-Ну, думаю тепер концерту такого, як був не буде. Добре, не хрюкай, не виправдовуйся, я все розумію, чуже обійстя, але треба звикати.
У свині і справді комфортне життя, обійстя не маленьке, є де погуляти, їсти вдосталь, ще й з молочком, смачніше. І велике корито з водою є, купайся скільки захочеш. Біля нього ж можна своє бажання задовольнити, поритися в землі, чи полежати та подрімати в цьому ж багні. Але інколи вона ніби зривалася, кругами бігала по обійсті, а потім занурювалася в купу соломи, що стояла під самим парканом, намагаючись її розкидати в різні боки.Тоді починав гавкати Дружок, з хати виходив дід, вона відразу ховалася в сарай.
Одного дня, дід трохи прихворів, напившись чаю з малиною, не зачинивши сараю, міцно заснув. Проснувшись серед ночі, закутався пледом, зачинив двері курника та сараю, спокійно проспав до самого ранку.
На ранок, відчинив двері курника, серед двору кинув курям зерна й мимохідь, відчинив двері сараю. Через кілька хвилин приніс відро з запареними висівками, добре перемішуючи добавляв молоко. Раптом , позаду себе почув хрюкання.
-Тю,а ти, як вийшла Хрюшенька? Чи ти уже й клямку гідна відкривати. -Добре, що я вдома, бачу від тебе всього можна чекати.
Від тої пори Хрюшу ніби підмінили. Вона була спокійна, куди дід туди й вона. Правда любила полежати в кориті з водою, особливо тоді коли дід, сидячи в кріслі дрімав на сонці.
Минуло більш,як три місяці. Дивлячись на Хрюшу Дмитро тішився,
-Ой і гарненька ж ти у мене, бачу добре поправилася, вже й скоро моє свято.
Не раз витирав сльози,
-Звик до тебе, жалко та що поробиш така твоя доля. Десь за тиждень настане твій судний день.
Хрюша ніби передчувала той день, почала зовсім погано їсти. Навіть перестала виходити з сараю. Дід принесе їй їсти, вона лизне пару раз і вже відверниться до стіни, тихо- тихо прохрюкає й замовкне. Дід в розчаруванні, що ж це робити? Ще цілий тиждень можна було підгодувати, а вона перестала їсти, ще схудне.Треба з Миколою поговорити, що він скаже. Вони молоді, зараз розумніші за нас. А може їй якісь ліки треба? Та хіба то вже буде нормальне сало, якщо з ліками.
В цей вечір, дід вдома Миколу не застав, той був на чергуванні (він працює у містечку охоронцем).
Наступного дня Микола появився, аж під вечір,зайшов до діда на хвилину,
-Я завтра зранку зайду подивлюся, що там з вашою Хрюшою. Ви ж казали вона стала спокійна.
-Та оце ж мене тепер більше всього й лякає, що занадто спокійна. Може ми її завтра того…
Побачимо діду, до ювілею скільки днів залишилося.
-Та вже чотири,чи може п'ять, треба подивитися.
-То вже треба того. М’ясо ж треба замаринувати, сало якесь у банки закриєш, а якесь закоптиш. Якраз все встигнеш до свого ювілею.
З самого ранку літнє сонце добре припікало… Дмитро відчинив двері курятника, розсипав зерно,
-Тю-тю-тю-тю..
Дружок виліз з буди, махав хвостом, позирав на хвіртку, її уже відчиняв Микола,
-Доброго ранку!
-О, ти сьогодні рано. А я, ще й не встиг свині свіженького ідла
наколотити. Ти йди, подивися до неї, а я зараз прийду.
Микола зайшов у сарай, зазирнув у загорожу, побачивши свиню, зайшовся сміхом. Біля неї копошилося з десяток маленьких поросят.
У дверях, з відром у руці з’явився дід . Микола крізь сміх, забираючи в нього відро,
-Оце так подарунок на твій ювілей! Тобі мабуть і не снилося. Не лякайся, все нормально, я допоможу.
В діда округлилися очі, -То пускай, хай пройду, побачу що там, що ти якимись загадками кажеш, що допоможеш?
В діда справжній шок, на якийсь час онімів, не міг і слова сказати. Микола вивів його з сараю, посадив на лавку. Той двома руками схопився за голову, ледь тремтячим голосом,
-І що я з ними буду робити? І, як я на ювілей без свіжини?
Микола серйозно,
-Це діло поправне, дам тобі грошей, поїдеш в містечко на базар, що треба купиш, матимеш гроші віддаси. Поросята підростуть, продамо, свиноматку я відкуплю, не панікуй, все буде добре. Ти мені одне скажи, як ти зміг допустити, щоб вона з кнуром відгуляла. Вона ж у тебе вже майже чотири місяці, це вже тільки тут сталося.
-Та, я … знаєш, я з жінками вже років двадцять справи не маю, тому про це й не подумав. А вона бач, яка спритна виявилася до цього діла.
Невловима посмішка просковзнула на устах Миколи,
-Нічого діду, не журися, як кажуть, що відбувається - все на краще. Твоя Хрюша молодець, а й справді до ювілею гарний подарунок тобі зробила. Я завтра збирався на базар, поїдеш зі мною, скупишся.
-А, що на ходу твоя Нива?
-Дістав запчастини, провозився з нею три дні. Тепер на ходу, тішся діду, тобі і тут повезло! Тож погуляємо, як годиться!
Ідея 2021р.
30.01.2024р
ID:
1005757
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 14.02.2024 10:27:29
© дата внесення змiн: 15.02.2024 10:47:42
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Сподобалася мені! Написано цікаво і гарно! 
Мені подобається Ваша проза. 
Чудове оповідання, пані Ніно, 
