- Це Ваше нове помешкання, думаю Вам тут сподобається – проговорила веселим тоном жінка років шістдесяти, одягнена в важкий коричневий костюм та невисокий каблук на пухлі ніжки. Вона мило усміхалась і напевно чекала зворотної усмішки, як це часто буває – віддзеркалення. Потреба у посмішці, у радості, у теплі. Посмішка приносить і те і інше, тому вони і посміхаються один-одному, нехтуючи її чарівністю. Любов до своїх прогнилих думок змушує їх посміхатись, думка про те, що посміхаючись вони стають милішими і наче це додасть кілька хвилин життя. Існування змушує їх іти на перекір розуму і стояти разом, дивитись на один і той же предмет – однаково, якщо все ж хтось побачив щось інше, перше, що може прийти в голову - ця жінка років шістдесяти, одягнена у важкий коричневий костюм та невисокий каблук на пухлі ніжки, її ніколи ні на що подібне не потягне і вона відчуває себе щасливою, усміхненою, люблячою мамою, дружиною. – Міс?! – Жінка підійшла ближче, намагаючись подивитись в очі – Міс?! Щось не так?
- Ні все гаразд. Мене влаштовує.
- Але ви ще не бачили кухні, та інших деталей квартири?!
- Дякую, не варто, мене все влаштовує. – Інколи здається, що таким чином, жінка намагається увірватись в твою свідомість, думки, мислення і перевернути там все на свій лад. Вона ніколи не зрозуміє, що призводить людину в такий стан - «стан нещастя», так вона називає це. Вперше за все життя, хтось руйнує її систему, хтось робить не так, як звикла вона. Жінка лишається в обуренні, і намагається перебираючи тими ж пухлими ніжками увійти у твою «зону комфорту». Питання «навіщо?» її також обурює.
«- Ти не маєш права так думати», сказала якось вчитель формування особистості на уроці маленькій дівчинці, котра сказала, що не може бути нічого, про що вона говорить, все про що вона думає – абсурдне. Вчителька не зрозумівши, чи це було питання, чи ствердження, лишалась в легкому здивуванні. «- Ніхто не може заперечити того, що існує вічно, того що проноситься через століття війнами, голодоморами, новими правителями. Ніхто не може заперечити, що існує Бог, що час постійний і не міниться, що у людини є душа», «А чому тоді, війни, хіба не тому, що хтось заперечував?», «Люди б’ються за владу над цими істинами, щоб показати світові, що тільки вони мають право носити в своїх серцях любов до цих істин», «Але все ж були люди, які заперечували ці істини і говорили про свої, хіба не так?!», «Їх можна назвати божевільними» - тоді дитина зрозуміла, що вона народилась в той час, і тоді де потрібно «Я заперечу все в що ви вірите» - подумала дівчинка, дивлячись на розгублені очі своєї виховательки віри та пізнання істини.
- Можете йти, дякую. Ключі лишіть на столі.
- Але міс?! Добре міс. Ваші речі завезуть завтра, чи сьогодні? – Відповіді жінка не отримала.
Це був восьмий поверх, восьмиповерхового будинку, вікна спрямовані на закинутий старий склад, де тільки інколи проходив представник охоронної служби з собакою, намагаючись знайти, чи то підлітків, чи то наркоманів. Через не приємний вигляд з вікна, квартира лишалась не заселеною.
Потрібен був останній поверх, щоб сидячи на унітазі, не побачити краплю падаючу зі стелі «Мене хтось хоче затопити», в такому випадку, ти знаєш, що ти не в самоті, що з тобою, хтось живе, хтось турбує, влазить, чи просто випадковим перехожим, викидає стакан з під кави, а він потрапляє до твоїх дверей. Потрібна була самотність і балкон навстіж, люблячи свіже повітря одними вікнами не обійтись.
Переїжджаючи в інше місто, на іншу квартиру, ти не змінюєшся, не змінюється твоє ставлення до речей, але ті хто лишився там, всі меблі, люди, дороги змінились в значенні – їх ніколи не буде в твоєму житті. Жінка в важкому коричневому костюмі назвала б це втечею і нехай буде втеча. Приймаючи цей бій, вони не розуміють, а ти розумієш, що відступати доводиться, для того щоб набратись сил, коли вони висмоктують п’явками твою кров.
«Ти страждаєш безсонням? З тобою все в порядку? Може б ти сходила до лікаря?!» питає жінка, вона хвилюється що може втратитись через це не тільки сон. Вечори передують ночам постійно, незалежно від релігій та уподобань – ніч, лишається ніччю. З ніччю приходить і тиша, все що могло б не хвилювати в день бадьору людину, буде хвилювати в ночі, коли зникає сон, і тоді починає хвилюватись жінка в важкому коричневому костюмі. Ніч і тиша дає дорогу мисленню, думкам – забороненим.
Залишається тільки чекати поки хтось постукає у двері, інколи це сусід, якого послали жителі будинку, довідатись про нового поселенця. Тому я обираю останній поверх.
|
|
