То в чому ж, люди, знайдемо розради?
( В обіймах смерти ) Звісно, що в собі.
Спокійно, хло! Я геній автостради,
Проте не знаєте, як боляче губі!
Мені здається, що якби я був карась,
Було б мені так саме. Це не смішно!
Ох, ця історія так ловко почалась –
А закінчитись має втішно, безуспішно.

Є міст один ( наснивсь цієї ночі,
І не виходить з голови ) через Трубіж –
Його ми теж не викинемо з книжки,
Моя машино! Плач – і в тебе круглі очі:
О, жижки, дрижки, кишки, віжки, пішки!
Куди летиш?

Чи знаєш ти, який до мене ключ? –
Такий, який до всякого небого-чоловіка.
Тож муч мене, хоч в сумніві – та муч,
Бо аще й буде нам поразка – то велика.
Не сумнівайся! Скільки хочеш муч.

А як зламаюся – то знатимеш і ти,
Якою мукою: обидві любі й рідні,
Мого життя і смерти рівно гідні,
Щоб вас боявся й прагнув, 
Як льончик висоти!
Так, льончик. це вона дурне щось підказала:
Раденька, що ти знов сьогодні не прийшла,
Така ж бо й ти жорстока та зухвала,
Коли словами "грієшся". 
Не знай добра і зла, –
Однаково, котрій з моїх знеміг
Вділяю більше сили і несили.
Я хочу, щоб ви знали й розуміли:
Лиш з обома я цілий, яко біг!

Нову я починаю
Співати пісню. Скільки їх старих
Волають, щоб я зглянувся на них,
Довів до пообіцяного краю!
Не плачте, діти: батько обіцяв –
Він, отже, вас нікого не покине.
Як навіть смерть спіймає за рукав –
Не доведе його до домовини,
Бо він тоді, як перед братом Яків,
Благатиме за вас, сопливих небораків
Та й відблагається, – і дивно буде всім,
Що згодом, як від праці відпочину
Задля кохання – цілу Україну
Під бунчуком посядете моїм!

Чого боюся, що пори жовтневих свят
Зі мною станеться щось підле й кучеряве?
Бо то вже буде місяць листопад,
Коли дубіє дерево уяви.

Лиш те, що я догадувати можу,
В своїх піснях уроче віддаю.
А в тім, що темне – покладаюсь на твою,
Великий Господе, байдужу ласку божу.

Велика Імовірносте! У нас
В цій Баришівці мало хто щасливий –
Хай будемм ми, у кому ще не згас
Вогонь життя! О дай покаже час
Хто підлий ворог і безбожник нечестивий,
А хто, хоч ворог – та хоч справедливий.

Сиве часмо, тихе. Хто там плине?
Чи добрий, чи недобрий чоловік.
А чи дитя то мертве безневинне,
Чи просто так мандрує жартівник,
Що тихо плине він, мов ідол дерев'яний,
Про порятунок не вола?
"Бо вже набридло. Звідусюди гнаний,
Зазнав я кривд без міри й без числа".
Ти хто – Василій Тьоркін?
"Ні, це той,
Хто зве себе напівлюдською гнидою".
Ти ба! А може ти й якийсь напівгерой,
Що я тебе сьогодні переслідую
Як хорт і хор? То що ж, напівсобако?
Чи ми брати з тобою, щоб хтось когось убив?
"Він потопелик. Плине, й за ознаку
Має на плечах сімдесят голів".

Котра година? А хвилина? Третій хилих
Зламав нам кригу: зараз листопад,
І у полоні мрій минулих милих
Я озираю свій осінній сад:
Осінній сум! Немає де напитись,
Якби схотілося, любови до життя!
Ніде не хоче серце зупинитись
Для правди і святого співчуття. 
Ох, зупинилося! Минай мене, мій світе,
Бо я не твій: не можу, як вона,
Тремтіти, як струна, вдавати брехуна
Й просити чи простити, чи просто зрозуміти.
Дивлюсь на небо: дзеркало розбите!
На землю: така сама невмивана, скляна.

Маю бороду й вуса, самостійно складаю вірші,
З людьми спілкуюсь як з товаришами, –
Лише не можу допитатися в душі
Чого їй, любій з бісової мами,
Бракує! Любови? Вже знаємо, що то за річ.
А дружби – он вона на місячному боці.
Добру ненависть, проте, заховай як колоду ув оці, –
Так і блукай, каліко, в сонмищі днів без облич.

А як гадаєте ви з дзеркалом удвох,
Що жодне почуття тобі не личить,
Живи, як звір або самотній бог,
Котрий як-небудь сам себе звеличить.
Скажу сміливо: люди ще не знають,
Яким богам складаємо хвалу;
Дізнаються – напевне  ж проміняють
Всі сили всесвіту на істину плохеньку та малу,
Що бог – один, безгрішний, і крім нього
Нема на світі доброго нічого.

І знову. Гей, бики! Чи ви поснули?
А я прокинувся. Не думайте, бики,
Ні про майбутнє – ні тим паче про минуле
Коли вже й ми, кубанські козаки,
На ваших спинах сидючи, гуляли
Війну з Кавказом. Що то за Кавказ?
Племен збіговисько зухвале та відстале,
Тому сьогодні знову з нами проти нас –
За минуле своє там, де кров'ю вмиває 
Обличчя й руки вільний Прометей –
Прокинувся, мовляв, – і вимагає
Бодай невдячности від всіх оцих людей:
Вони згадали, що про нього забувати
Не слід би їм – инакше де взяти автомати,
Й ракети, й літаки, і атомні гармати?

Левко – Зевесів син, що свій залізний вік
Провадить – як сказати? Чи в неволі,
Чи добровільно у тіснім родиннім колі, –
Однаково, бо він до цього звик.
Адже й родина теж до нього звикла
Нас Сердюків, могутніх хазяїв.
І хвалить за його залізні ікла,
Й за те, що на чужих непроханих котів
Щоночі темною ненавистю палає.
Не плач, диваку. Бо немає вже, немає
Твоєї Рози кучерявої! Німа,
Покірна й гарна ідучи на жертву,
Шию під ніж підставила сама,
Заповіла оплакувати мертву.
Ти їв також: жорстоке наше врем'я
Залізне, й останнє, як кажуть співці.
Тож не шкодуй: не лиш собаче плем'я,
А й ми скорилися могутнішій руці.

Я вже дорослий. Можу покладатись
На власні сили й вірити в покликання співця.
Чому, скажи, я маю без кінця
До тебе, мов до суду позиватись?
Не буду я. Жалій, як ти є мати –
Твій жаль мені ще важчий від хреста
Тягти через життя – та годі підкидати
Нових, дарма що ти по-людському проста,
Нібито й любиш ніби християнка. 
Це важко зрозуміти: я твій син,
Без сумніву, – але моя коханка –
Чия вона, як я християнин?
Тяжкі мені ті святощі родинні –
Невже ми їм вклонятися повинні?

– Ви кликали мене – і я прийшов,
Як корабель на всіх своїх вітрилах.
Але тепер, як скажете, щоб геть я забирався –
Вітрила всі згорну, і погребу назад
Супроти вітру власного бажання
Зусиллям духа лицарського. Втім
Не говорити я прийшов, а слухати й чинити
Прекрасних паній волю.
– Він говорить,				
Як справжній лицар, котрому за вроду
Його поштивість, а вояцька мужня доблесть –
За внутрішній кістяк його єства.
Чи вправний ти в бою?
– Так.
Регулярно,
Отак щоденно ти мене доводиш
До білої гарячки! Не співай:
Маєш тепер і кістяк вояка,
І обладунки. Зможеш воювати?
Душа ж його – й плоть ніякова м'яка –
Пропадайте в цих сутінках
Чи винної, чи ванної кімнати.

Вже знаю ці жіноцькі регулярні
Жалі, як рани-руни вічної війни –
Їх не загою, не збагну – ото вони
Ведуть мене – куди? – 
Невже до перукарні?

О музо, що на лівому коліні
Перед тобою стою! – віддавай
В своїх піснях пошану пані Інні
В раю земному. Що то був за рай?
Тепер сумління руки витирає
Цим аркушем вишиваним: на цьому
Й завершую: а вам чи не пора?
Бо ясно без блискавки й чутно без грому:
Маю достатні, несподівані причини
На те, щоб зупинити біг свого пера
І навіть хід державної машини.

Цю повість мою дочитавши чималу
Ганити навряд чи посмієте ви:
Гарна вона, і не винна в тім, що не має фіналу,
Лиш винен її автор, що без голови.
Нехай же – чесно оповідана, правдива –
Плекає дерево числа своїх чеснот,
І в космосі літаючи, як Діва,
Готує свій на землю поворот!

Як я в воду холодну дивився:
– Що?
– Ти не знаєш. Листя кленове
Ніби вкарбоване в скло;
Тиша кругом, видно як плаває риба дозвільна
Як ото люди в спеку по обіді.
Навскісне золото м'яке, щаслива самота
( Я в сад пішов ) сліпих, затерплих, сонних
Дерев глухонімих: худі та пишні,
Забули всі минулі та колишні
Свої тривоги. "Що? Забулися дерева,
Хто їх плекав? То й їхній рай минув,
І всього людства, що не почалося
Від пари грішної, поганої, нечистої. 

Лютую – то звичка від самого ранку:
Не спав? Що то за сон, що він без снів?
Якби ви бачили її, мою коханку,
Як вона казиться й кляне триклятих "мужиків"!
Вона сидить у мене в голові,
Рве свої сиві коси,
А лається! Не лайтеся, матроси!
Тікайте-но ліпше, доки живі.
Ти, моя майже совість! Ти знаєш, як я п'ю?
Так, я п'ю: пропиваю, запиваю недолю твою.

Якщо існує гістерезис і Карно,
І всі ці дивні чуда техніки й науки,
То може бути й істинне зерно
У твердженні, що люди – чорти, тхори й падлюки.
Ось так і я: "Не вірю! Й ти, Василю?" 
"Чиню своє покликання". Авжеж,
Це добре дбаєш! Чути аж за милю,
Коли, бува, ликуючи, несеш
Гріха здобутого Ісусові Христові
Мов качку чи куріпку: "А може, він їх їсть?"
Сиди ото в печері та порпайся у Слові,
Або хоч розшифруй 666,
Як я – тоді вже й дасть тобі Господь
Всієї мудрости від Карнекгі до Ніцше!
Шукай за правдою – й щодня її знаходь,
Щоб говорити з богом тим не рідше.

З усіх боків – ласкава пані тиша
Звабливо шелестить: вгадай, де я тепер?
Та я втомився гратися: дедалі складніша,
Дедалі швидшає ця гра небесних сфер!
Дзвін тихшає, оглушливий колись
І якось так лунає поминально,
Неначе всі події відбулись,
І мертві всі боги, й – евентуально –
Безповоротно, як і я собі сказав
Одного дня: щасливий, хто не має
Надії, бо він п'є собі, гуляє,
По всіх шинках "як нині є втрачав"
Правдоподібно казку розкидає,
Про себе ж – як про ме – або нічого,
Або лиш те, що має ще й дечого святого:
Повірте, і сусіди всі, й ти, мертва мишо, 
Пробач: я вбив тебе, – і ви, що вас не вб'ю:
Бо й я, либонь, порушив чиюсь священну тишу, 
Тепер ось відвойовую свою. –
Втомилось благочестя! Починаю
Шикувати думки про веселі жінки:
( Вже гра не та ) Дівчата! Гайда з раю
Куди завгодно геть з-під божої руки.

Хірург забув свойого інструмента
У животі в котрогось пацієнта.
І що я собі думав? Звісно, про жінок,
Про тих сестер брехливість і зрадливість,
Бо в голові у них одна несправедливість. –
О горе! Так зганьбитися лиш може новачок.
А муж досвідчений – плекає добрі звички.
Казалося ж: не впевнений – не пий
І не дивись на ті надуті щічки.

Але й дивуюся: він досі ще живий,
Мій бідний пацієнт. Ото дивак!
Принаймні, знов побачить зоряну гетеру;
Мені ж цей прикрий випадок – мов запитальний знак
На добру карму й бісову кар'єру.
  
Рецепта жертви очисної
Мені повідавши Господь,
Сказав отак: "Отак виходь
З халепи навіть не такої".

І я подумав:"Боже мій!
Чому загадуєш криваве?
Душі обтяжливі моїй
Подібні речі та відправи"

Господь сказав: "Ти божевільний,
Ніякий з біса не сердюк.
Забудь той припадок недільний,
Прийми спасіння з божих рук"

Я відповів: "Ніхто не може
На посміх ставити мене.
Тобі я звірився, о Боже –
А ти загадуєш дурне".

"Дурне" – він перестав сміятись
І каже: "Добре, я дозволю,
Щоб міг з малого вдовольнятись
І не сміявся з мого болю,

А мій той біль – йому складаю
Таку, як сам, велику жертву:
Свою будучину, ще мертву,
Ховати в серці обіцяю".

Не треба жертви очисної,
Не бійся впасти. Я – Господь!
Зі стежки власної, кривої
Ні сном, ні думкою не сходь.

Я не боюсь – та, Боже мій!
Як я ходив шляхами слави,
То був щасливий лицедій
На вакханаліях уяви. 

Це ти сказав? Ти божевільний?
Ні, ти – пересічний сердюк.
Забудь мій жарт у день недільний,
Прийми спасіння з Божих рук.

Ні, я хотів лише, о Боже! –
Та ти й не слухаєш мене?
Це вже таке на диво схоже –
Вона такого не встругне.

Опівночі на рейках залізниці
Виблискував місяць де нема і де кров.
Я гладив трупа чорної телиці
І згадував, чого сюди прийшов.
І думав: легко це віддати на письмі,
А у житті все обертається на ізле.
Колись ти думала, що ми лишень самі
Цеглину марного життя таємно гризли,
Як двоє мишенят: без слів і без слідів,
Окрім чорної тіні й хуткої інизли
На дзеркалі якомусь. Я сидів
І притискав люстерко до сторінки,
Там де відбилися твої уста,
І так мені було, немов до коханої жінки
Складаю запізнілого листа
І, як три ока вічности – так я сидів і згадував:
Чи може це бути? Й побачив самого себе
Зовсім чужого, не такого: то ось яка віддача
І темна у світі інизна,
Що її не побачиш ніяк. Ось тут, де пів сторінки з'їла миша –
Було їх три насправді, щось люди в пітьмі там кричать,
Аби згадав. Це ти в мішку любила
Тікати з того світу?
Ото, було, небіжчиків підвода
Підвозила тебе до першого життя. –
А я б сказав: твоя посмертна врода!
Бо це ж я з неї часто милувався,
Притиснувши люстерце, й сподівався
Як-небудь там проскочити, чи вискочити в люди?
Ото ж вона була – перепустка до всюди,
Й довіку править за невидимий взірець.

Тепер, як нас є небо, коли будь-яку річ
Лише помноживши на безліч маємм цілу,
Ніхто не має прагнення навчати:
Поділено-бо вічність на день і вічну ніч
Чорно-білу й однакову. То що ж мені треба сказати?
Так! Але й сам би я завжди хотів
Бути такою двічі написаною книгою,
Двічі прочитаною. Слово мертвих слів:
Блаженна думка, що не втілена! Чи мертвих?
Було колись, гуртом ловили гав,
Нічого не боялися, робили що завгодно –
Аж доки світ майбутній не діткав
Ніби телиця та парою ратиць.
І я згадав, що я сам винуватець
Отого всього, що як скій нічого звемм.

Тут зупинімось! Позрімм на сільський краєвид:
Гарно, їй-бо! Он городи й доглянуті луки,
Річенька юна аж ген потягусі на схід,
Лиш природа розсипає барви, запахи і звуки,
Нема ніяких польових робіт. 
І сонце лиш з вітром лагідно віють в обличчя.
А там оно – якась руїна мальовнича
На пагорбі отам. Ще риси величі колишньої
Подекуди з'являючи й краси,
Панує мудро над місцевістю цією
Довго – та недалеко, поплічники! 
То ж та руїна, хлопці – то моє
Життя, життя занедбане! Не вірите, то й не питайте
Де дівсь мій творчий дух і трій отих пісень
Квітучих, розмаїтих, як завтрашнє свято чудесних.
Бувають моторошні ночі. Все проспав
У моторошнім сні: все-то я зраджував, стріляв і рятував,
Дитину п'яний впустив під колеса,
Щоб реготала з пекла: знайди мою маму.
Хіба ж не шукав? А ось і дощик. До себе звертаючись
Не інакше, як до гурту невеселих поросят,
Буває, виявлю жорстокість: гей ви, свині!
Бодай повиздихали. Чом такі бентежні?
Тремтять вони тоді, й навколішках белькочуть
Про свої сумніви й страхи дитячі, недаремні!
Аж закипить у грудях: невже такі розумні?
А все кругом квітує! Боги танцюють десь,
І грає Аполлон на барабані
Оргаїстичному. Нехай ви уп'єтесь
Та з'явитесь мені лихі та заздрі п'яні!
Сам п'яно заздрий – їм за адвоката
Служитиму, й схилятиму на те,
Щоб завтра – сподіваюсь, поросята –
Покаялись, а ви їм все сало продасте.

Сестра моя каже, що опустився,
Мати, що схуд. А насправді? Відтак
Статистика покаже, чи буду втопився,
А чи згорів, мов той на сонці мак,
В своїй горілці. Я її жену
Як жнець, бо сотворив собі жону,
А споживаю – як час, що й мене пожира,
Й своїх дітей, коли вони голодні.
Чи може, скажете, ніколи не пора
Розкидати каміння? Так, ще не пізно сьогодні.
 
Щовечора, коли
Вино дозвілля звичай людям споживати,
І хатніх клопотів гарячий білий хліб,
Тоді й боги в своїй хоромині небесній
Сідають за столи, щоб свою творчу втому,
Котра по ревній праці у мізках
Клубочиться туманом, звеселяти
Нектар лигаючи: до десяти вже разів
Золоті чаші ми перехилили –
Погомонімо ж про життя: про землі й їхні справи!
І ось, доки язик спроможний вимовляти
Глузливі часто вживані слова,
Ловімо день, та нумо кепкувати
З отого! Де твоя, здавалось, невід'ємна,
Душа солов'їна? Хіба не жива?
Чом не озветься? Хіба що нечемна!
Чом ні про що не співа?

Богове безсоромнії! Кажу ж вам чи не вп'яте:
Вона співає про загибель тарганів.
Був їм сьогодні день заглади і відплати,
Бо я, сказати просто, їх всіх перепустив
Через уявні жорна гніву.

Хто ворог мені – хай не буде йому
Від зла ні спочинку, ні схову.
Нап'юся я зараз, бо знаю чому,
До смерти волатиму знову.
Де ти, облудна? Дивись, як вирує життя!
Скільки під сонцем жагучим краси і роботи!
А ти все йдеш та йдеш аж геть до забуття,
Все рідшають твої до серця повороти.
Зараз почуєш мене: прочитав я, що ти
Наче б попихачка богова стала –
Насилає тебе й на людейна, собак і на цілі світи,
Аби лишень без діла не гуляла.
То нехай же тепер на похилену голову того,
Хто чекає кепкуючи, п'яну грозу нацькує –
Побачимо – хоча, здається, він не п'є
Ні крови, ні молитви, ні білого міцного.

Коли аж так, сердешна, ти на силі підупала,
То не обманеш і захмарного ума:
Любе життя мені! Хочу, щоб знов покохала
Й ходила знов до мене. О так! Прийди сама.

Хіба не знаєш? Бога я прокляв
Своїм неперевершеним прокльоном.
Все, що його – і честь, і славу – взяв
На випробу коханням, як нині самогоном.

Хай він тебе, мов курку, обскубе,
На посміх викине без пам'яти і голу, 
А я, кохана, – ні, не вилізу з-під столу –
Ні, ти не богова! Обожнюю тебе,
Що ти за ним твереза а чи п'яна
Так побиваєшся! Яка ж ти безталанна!

Сидів, отак міркуючи про смерть, –
Прийшла сестра, що буде мити посуд.
В її очах такий смертельний осуд,
Що хоч тепер з балкону шкереберть.

Який мій вік – я доживатиму його,
Як п'ю горілку: доки не втомлюся,
Й хоча вас двоє, котрих зву "дітуся",
А серця не поділите мого.
Отож-бо я, хто сперечатися не вміє,
Лиш так і виявлю вогонь свого єства:
Все пропадай! Лиш ти, моя надіє,
Живи так саме, як була жива,
А як надумаєш, бува, як перше, помирати –
Вигониш всіх – лиш не попа – з своєї хати.

Читай моїх віршів, о той, кого не знаю,
Хто любить їх, як я! Ти чув про мою смерть?
Вона мене благала, а я тебе благаю:
Для кого ж їх пишу? Не вірте, що байдуже
Розбите серце, й бреше, як Ередія.
Читай – чи й сам пиши, й дай біг тобі, мій друже,
Не стати ще безсмертнішим, ніж я!

Важко розчулити богове серце,
А легше – серце жінки, як на мене.
Нехай це хоч що-небудь означає
Крім того, що сьогодні я щасливий.

Чи повірив, наївний? Гай-гай! Поетична брехня!
Так і вони обманюють – шкода, що не щодня.
Ти скривишся: як дешево! Не знаєш, чи я плачу,
Чи регочу – а все ж таки заплач і ти, читачу.

О, як я сподіваюся, що хтось,
Чиє сумління не таке скажене,
З презирством переступить через мене
Та скаже: "Он моє майбутнє розляглось".

Я скажу: не бреши, бо майбутнє – розлоге,
А я, що тут валяюся, того лише й хотів,
Тут відпочити в поросі життєвої дороги
Та когось підбадьорити з вірних,
Богоданих моїх читачів.

Чи довго ще? Терпи, мій пане,
Бо й я, негідний, все сную
Це павутиння препогане
Про зірку мало вже мою.
А може, ще. – Чи вже й надію
Занапастив? Скажи: обрид.
Так, правда! Жити я не вмію,
А вмерти гріх мені, та й стид.
Їй, Боже! Як перед тобою –
Так перед світом світовим
Нагий і плачу, що не встою
І не схилюсь ні перед ким.

А вже як падати – то просто
І солодко, скажи, до ніг:
Лизати порох і коросту
Всіх несповіданих доріг.

Ти – не такий. Стоїш над люди,
Щоб увійшли під твою тінь, –
Сам поздираєш всі облуди
З отих не розуму створінь,
А сну його! Порадо! Не відкинь
Мого благання! Все моє негідне.
Негоден навіть тіні, сам як тінь,
Відкинути: ніщо мені не рідне
Крім цього серця, рідного мого,
Також її, – і всіх! Хіба лише твого.

Змінився світ! Його кутів
Я пильнував – де ж стіни, хлопці?
Однак лежу, як зуб в коробці,
Десь тут. Ви лиш погляньте, що я наробив!

В космічно-зовнішньому внутрішньому гіпсі:
Шукаю правди і підказки в кожнім чипсі,
Та все кручу, уважний, tell me gypsy 
І зірки, й квітки, і магнетофона.

Зі всього видно: це моя Горпина.
Ні, це планида, раз я так сказав, –
А йшов до неї десь від бабуїна, 
І ось тепер все правильно вгадав.

Проте, коли це смішно – нуте в регіт:
Моє життя було як скрегіт
Зубів у пеклі. Вас, чортів,
Я не забув, бо жив на світі,
Що сам як мить, заради миті,
Коли скажу: я сам хотів.

Я повернувся! Знову з вами
На плід, що й досіль не доспів,
Кую крамолу: божий гнів
Ущух, друзяки, за горами!
Отож, як чести здобули
На кілька літ перепочинку –
Ті дні забудемо, коли
Складали голову за жінку.
Радіймо, пиймо! Хай нікчемні
Всі наші радощі й від'ємні
Прийдешнім навіть землякам –
Багато ще нестерпнощів завдам
Тому Все Вищому, Все Дужчому, на совість:
 Хай зміцнюється Ваша Винятковість!

Люципере, ти знаєш мою муку,
Мої жалі – чи не від тебе всі вони?
Хай я слабкий – а ти змирися й простягни
Аж до небес умиту праву руку.
А ні – відкинь копита й роги
Заради спокою й достатку,
Як я оце, простягши ноги,
Ганьбі та Стидові тобі
Віддав – чи зламану печатку,
Чи вкрадену, чи дану? Далебі,
( чи лиш обіцяну ) катуй як хоч, але не знаю
І не скажу, допоки не сконаю.

Зеленосинє й величезне, хоч не море,
Воно було, як море й океан:
Це – на життя розбуркане і хворе,
Кричало на затурканих прочан:
"На площі завтрашньої спроби
Пече мені спожитий вранці світ!
Мрете і ви, не знаючи як слід
Прибрати невпізнанної подоби.
Чому ж то дбатиму самлисий про нелисих,
Що й вам також ні в долах ані в висех
Немає спасу від нудьги?
Погляньте, хто ви є: вже й час вам висих,
А ви все пієте, приречені боги,
Які його простори навкруги.

Лунали зойки стислого часу,
Вони сиділи й правили нараду:
Все думали, чи лихо принесу,
Коли над ними скинутими сяду.

Перестаньте ви мучити світ,
Одна одній потуги лихії!
Вже на ранок він пишно здуріє,
А ви спатимете до обід. –
Щоб тоді не відтрученим сміхом
Роздирати його майбуття,
А постати самим перед лихом,
Що ґвалтує це бідне дитя.

Не маю сліз, не маю дива! –
Лиш те, що всім воно смішне.
Моя розпука нечестива –
І та вже зраджує мене.

"Чому ти молишся, коли мене немає?"
Але ж молюся, Господе! Відкрий
Щоб бачив розум мій сліпий
Яким шляхом він битим шкандибає
Курним, запльованим! Ніяк не добере
Твоїх знаків: від'ємні чи додатні,
Чи вже й нема їх там. Все важиться, старе,
На буйні літа й гульки марнотратні.

Минуле обернулося наперед.
Йому верзеться: дійсності наверед
Читає там написане своє,
Читає – і вогні Єрусалима
Ясніють перед згаслими очима:
Там море крви, й ніхто її не п'є!

Яка була! – Та впала тая лава!
Впаде ж і ця, що в ній численно йду. 
Нехай! Може, й дірява наша слава –
Наша зате, і власну молоду,
А не чужу ллємо за неї крівцю,
Й дурний той буде, хто її не пив.
Благаю, боже! Дай ми силу слів
Тебе розчулити: не будь нам за убивцю.

Я сам був віддав свою душу,
Та хто б мені розум забрав?
Сьогодні хтось трусить, як грушу,
Щоб це ще, останнє, віддав.
Кому? Не віддам! Будьте свідки
Всі ті, хто у пеклі й чорти!
Пошкодуй мене, боже, й життям освяти
Кохання ганебного збитки:
Я ж – віддати назад дуже прошу
Хай би сам собі руку відгриз,
Пошкодуй мене, як гріхоношу, –
Ти, шмаркачко для крови та сліз!

І ці погані сльози горілчані
Ллє через силу, вже в розчаруванні.

Тепер, коли знаємо, хто я такий,
Назад повертатися довга й
Нудна дорога! Що ж? Вперед уперто човгай:
Завтра знову поновимо битву надій і нездій. –
Там он віяло волі надибало слід
Літописця життя, що вбирається в числа.
"Не соромно!" – Усмішка рве йому вид,
Загадана зопалу й кисла,
І немов той собака, що іноді гавка
Він на морок, волає втришосте:
"Рятуйте, хто може! Я п'яний, як п'явка
Тут на тілі гріха але може й святости.

Ні, хіба то не правда, що в нас на столі
Не хліб-вино, а три ганебні шістки?
Воістину, ще не бувало землі
Такої жахливої звістки!

Хоч як би шукали ту істину ми –
Не будемо з нею ніколи.
Це правда як те, що це дерево голе
Ще не спить, протестуючи проти зими.
Яка ж це є правда? Жорстока вона,
Пригнічує розум і волю.
Я кривду любитиму: перехідна,
Ачей, не доконує болю.
Авжеж не доконує, душі поган
Розглядає, мов аркуші, збоку –
Чи славної смерти зелений бовван –
Чи вічнозеленого Року.
Чи не правда? Неправда – бо є ще оте,
Подібне до себе самого:
Ні слово не горнеться жодне до нього
Крім того, що в власному серці росте:
До сонця, до певности аж до небес,
До того, щоб слів не боятись.
Бо вже я, мов річка навесні, воскрес
В думці своїй – і воскресну
Вкупі зі світом за Бога змагатись,
За нашу надію чудесну.

Ось правда: хіба ж випадає мені
Боятися власної мови,
Де в певного так і в непевного ні
Є дві двоєдині основи:
Воскресну, побачите  – буду як дуб
Пишатися в мідному листі,
Аж доки почую, святий життєлюб,
Весни радостайної вісті.

Був дощ невеселий учора,
Завтра надійдуть морози.
Боже, вселаня простора!
Є нам де сіяти сльози.
А тут серед мертвого моря народу
Я скеля хистецтва й вінець
"Вічної Правди". Ось древо без плоду:
Оце ж я останній, хто піде по воду, – 
А ти скажеш сердито: " Ет, нехай йому грець!
Не витримав я спроби, урвавсь мені терпець!"

Нащо ж нам сльози? Непотрібні вони,
Хоч і з метою благою
Господе, Боже! Бодай наді мною
Хмари свойого жалю розгорни.
А мої ж тії – сонце угледить крізь шпарку,
Висушить, мов ту білизну:
Пісню тоді проспіваю залізну,
Викурю, може, цигарку,
Про минуле згадаю: "А був, як гора,
Сидіти любив на вершині,
Дививсь на людей, як їх час пожира
Й сміявся, які вони свині".

Оце – той пісок, що на ньому стоїть
Моє горезвісне майбутнє.
Доле пропаща! З'явись хоч на мить
Як щось непересічно-путнє!
А ти? Мене чуєш? Я думати звик,
Що ласка твоя невичерпна.
Отче, скажи мені як чоловік:
Чи то добре, як мука – нестерпна?

Оце мій стіл святий святковий,
Оце на ньому хліб-вино –
Я, одиноко-винятковий,
Не вірю в тебе все одно.

Не хочу!
Коли шлях мій такий, і коли вже готовий –
Скасуй свою волю співочу!
Або – хоч би й знав, то і в безлічі слів
Негоден сказати чого б я хотів.

Я п'ю. Це погано, що я поганин.
А ти надсвітня правда й справедливість.
Чи ж я рівнятимусь до тебе? Ти Один,
Хто дасть мені безприкладну можливість
І в цьому світі бруду, і в твоєму
Кохатись як коханий вереда,
Що в пеклі був би за непотріб і нікчему.
Ця жінка – це є кров і пара і руда!
Перед тобою кров її провини:
Як правда смертна – хай вона загине,
Як цілий світ, твоє зачарування –
Та не моє! Я, гірший від тварини,
Благаю ласки: хліба і кохання
Лишень її, лишень до мене! А Вселання
Відновимо вже з нею ми удвох:
Коли вся правда в тебе – вмри як бог!

Хай очі, розплющені широко,
Посвідчать за наше майбутнє
І богове серце трикутнє
Пом'якшать для доброго вироку –
Нехай тії очі не знають
Навіщо ці думи й про віщо,
Та, буде, йому нагадають
Про тугу, до серця найближчу.

Убивча загадка! Чи правда, що немає
Для неї мудрости у нашому багні?
Лиш ти єдиний, Господе, хто знає,
Яка покута випала мені.
Великий, всемогутній! Піднеси, 
Що сам створив – а я нехай, потвора,
Свого стараюся: не для краси,
А для душі: не винна, що є хвора.
Не покидай – бо й я оцю невісту
Там, де твоїх улюблених синів,
Як у саду гнилого падолисту, –
Шукатиму. І раптом так смішно зрозумів:
Даремне все, й не стане мені хисту
На всемогутнє слово без невимовних слів.

Коли б я був помер заздалегідь,
Не стояв цілу зиму на морозі,
То був би я запевнений у Бозі,
Що й він, про мене дбаючи, не спить.
Але ніхто не зна свойого кону,
Доки життя не вихлепче до дна.
Не сплю, молю за долю, а вона
Дикунського лиш гідна забобону!
Стомлюся врешті. Славлячи весну,
Потоки завирують каламутні,
Тоді побачу, як сподіванку брудну:
Мої жалі і радощі покутні
Здійснилися, як спогади майбутні
Про ту будучину, що вже її кляну.

І цілий світ, як ти, моя продажна,
Брехлива музо – плутаний кошмар.
А правда в нім – як гра великопляжна,
Де я – сліпий, осліплений кобзар –
Чи за суддю? За п'яного м'яча
Давно, давно! О правдо недосяжна!
Не є! не є! Не я тобі свіча,
Котра б самій собі тебе світила.
Не перейди, не пропади для мене, мила!

Аж ось воно, небо: близьке й величезне,
Ласкаве численністю зір!
Я вилив свій сум на байдужий папір
Як  те, що згорить – та не щезне.
Гріха мого дітуньки! Підете босі
Научати сусідні світи,
А батьківський наш – без майбутнього досі
Навіки замріяний раб марноти.
Ходіте, позріте, мої сподівання:
Яке розмаїте Вселання!
І в тії брязчала вдаряючи мідні,
Що я – ваш отець і дитя,
Повідайте скрізь, де є серце буття
Й джерела часів заповідні.

Не піється нічого вже. Гаразд,
Це добре навіть – бо хіба ж співати
Про те, що той – безумець і фантаст,
Хто бачив світ на рилі в поросяти?
Панове! Маємо розбіжність у ціні
Між поцілунком, знайденим на ринку 
І тим, щоб торгуватися три дні,
Та не купити – викупити і відпустити жінку.
"Нехай царівна, може й чарівна –
Та ж у багні валяється вона".
Гадала, що впаду і поцілую.
Поцілував! А може, ще й не раз –
Та вже я не Сізіф і не Мідас,
А як сказати? Просто свинопас,
Бо закипів у серці на отую,
Що їй не по гріхи її готую.  

Я золота шукав – а вирив трупа.
Люблю тебе, мій трупе золотий!
Як не повішуся на дереві надій, 
Мого життя ти будеш серце й шкаралупа, –
Ніхто не знатиме про знахідку мою,
Ніхто не скаже, що всередині у неї:
Нікому – або заступом заб'ю –
Нікому не віддам моєї Галатеї!
І вже ж, тим паче, заздрісних богів
Дуритиму, допоки стане хисту.
Авжеж! Я знаю: буду їх дурив
Благаннями без форми і без змісту.
Інакше – начувайтеся, богове:
Вшаную вас, як мертвий звичай мови!

"Ну, як там наш коханий неборак?"
"Нічого, відбуває сказ і нежить". 
"А ти не думала, що криючись отак
Не виконає, що йому належить?" 
Це всього на всього моя заздалегадка.
Пояснювати буду, як помреш.
Дивись, як крутяться Фортуни коліщатка
Й дурними снами серця не бентеж.

Колись я був – тепер не є.
Колись радів, сміявся геть зі всього –
Тепер із дзеркала кривого
Те все межи очі плює.
За сонця, й місяця, і зір
Народні загадки дешеві
Тепер ніхто – колись сатир –
Співаю славу Господеві.
А він, Господь той, все шукає
І не знаходить – бо немає
Мойого імени в віках.
"А де оте твоє, таїновите?"
"Вже й ненародженії діти
Сміються з батьківських звитяг"

Ще, може, знов забуду хто я,
Згадаю, звідки я прийшов:
Піду – і з виглядом героя
Знов полюватиму любов.
Коли ж візьму собі на шию
Цей ( животрепетний ) тягар –
Тоді Америку відкрию,
І буду в ній як цар-вівчар.
І сто разів чолом ударю
Об стіл своєї марноти:
Не зможу всидіти, мій царю,
На троні милости, як Ти! 

Коли душа – як темна пустка,
То в ній вирує творчий сум.
Життя чийогось он пелюстка
Горить у пеклі моїх дум.
Тому той сум, тому жалію,
Що не шкодуючи жалю
Цю найкоштовнішу олію
Мов маніяк все ллю та ллю
До пекла спогадів. Казала "я сама", 
Душе! Гадала, жартома
Тебе саму вбирав у хрії,
Й застерігав, що є стихії,
В котрих без хрій тобі нема
Нічого вартого і жодної надії. 

Здається, череп скоро лусне
Від творчо-совісних тортур:
Письмове слово любить усне,
А те – лиш витівки бандур.
Біда! Якби, горілки пляшко,
Отут стояла ти була,
То знала б, як без тебе важко
Втирати піт поезії з чола!
Зате отам в бандур брязчанні –
І піт, і сльози, й кров життя.
Вдаряй же, думо на вигнані,
В струну тупого забуття!
Хай в тиші зал бібліотечних
Заверещать і пустять сік
Слова такі, що в мові ґречних
Вони як смажений часник.
 
Дикун, закутавшися в шкури,
Співав про мамонта в печері,
Про майбуття літератури
Й йому присвячені вечері.
Святі вечері! Дух Стецька
Теж за майбутнє свідчив з радіоли,
Яка дорога плутана й слизька
До там, де він, казкового "ніколи".

Я вчора ввечері підгледів,
Як моя мова йде назад
Від мови гумових ведмедів
До мови гумових дівчат.

"Коняка з торбою на морді"
Яка брехня! Яке брехло!
А в мене ж навіть і в погорді
Зерна неправди не було.

Надходять скоро дні відповідальні,
Як оранка, сівба й гіркі жнива,
І ти, моя любове тіньова,
Зітхаєш, мов зозуля у копальні.
То все пусте! Ще декілька століть
Куватимеш правдиві мемуари
Про те, як дух тривожиться й кричить,
Тікаючи від тебе аж за хмари. –
І ще не раз тікатиме. Поглянь
На майбуття й його метаморфози:
Там в пеленах облудних сподівань
Є радощі, побачені крізь сльози.
Тож не старайся в розумі своїм,
До місяця подібнім серед неба,
Шукати правди – й рішенцем швидким
Розрубувати те, чого не треба.

Будучину з трояндами в руках
Зустрінеш, наче родичку далеку. –
Чомусь відчула невгамовний страх,
Приїхала гасити небезпеку.
По-нашому згукнеться цілий світ,
І з поцілунками своїми, доти вперті,
Злетяться посестри численні звідусід
Заради чоловікової смерті;
Й світила неба виступлять як свідки
Своєї одностайної брехні,
Коли мовчали і замовчували, звідки
Беруться гроші, квіти й неофітки,
А загалом – досада: "В наші дні
Людські стосунки стали тривалі і міцні".
А кам'яні –
Обличчя, монументи, серця і поцілунки. –
Що ж? Усміхайся, розпаковуй подарунки.

Я, бидло
Богів, що у мені і наді мною,
Кажу собі немов перед війною:
Орудувати душами набридло.
Ненавиджу я гру! Війна – це гра
Брудніша, ніж сорочка в запорожця.
А перемога, сорому сестра,
Перемагає розум переможця.

Моя замурзана дитино! 
Не бійся, я тепер не п'ю –
Лиш фотографію твою
На вітер з реготом підкину:
У паперовій заметілі
Живе також там творчий дух – 
Він кучугури творить білі
З тропічних квітів і папуг.
А я вже бачу ту відлигу,
Коли це тіло неживе
Надвечір вилізе з-під снігу
Й гнилою крівцею спливе.

Або вберу тебе у пір'я:
Нехай летиш, мов альбатрос.
А сам, на палубі матрос
Хиткого вельми перемир'я,
Сим провізую: ти диви,
Яка сьогодні хитавиця!
Або ж признаюсь, як п'яниця,
Про инший клопіт голови.
Ото ж – не стій, не матюкайся
Вночі на палубі подвір'я:
Впади додолу, й обкачайся
Як не в багно, то хоч би в пір'я.

Коли я знов зібрав себе докупи,
То роззирнувся і побачив цілий світ
І вигукнув: "Плюю на ваші трупи,
Але й голодний, наче троглодит".
А ще побачив, що не маю ворогів, –
Все більший клопіт богові складаю,
Що у піснях собі щоденно відпускаю
Гріх над гріхами: відпуску гріхів.
Ти, гріху мій! Залізний дивний щите!
На трупах ворогів розпукнулися квіти –
Є, отже, правда і в козацькому житті:
В поході оборона за плечима   
Й свічадо світу! Будь перед очима,
Коли відпочиваю на путі.

Запаливши себе як пожежу
Тут в лісі вже козацького життя,
Я здогадався: ось як я обмежу
Ненависть, лють і всяке негідне почуття: 
Дам волю всім. Штормища, бурі та вітри!
Сказав співець: шматуйте йому груди. – 
Полум'я, бурхаючи догори,
Саме себе стримало буде".
А ви,  мої любі пташата й звірята,
Тікайте й летіть доки змога:
Душа розлютилася й буде завзята,
Дамо собі ради й без бога.
Гнуться дуби! Гарно, серце, гори, –
Й догориш до наступного тисячоліття:
З цілого світу до мене вітри
Тягнуть сміття й філософське лахміття.
 
– Сьогодні піднесу тебе, мов келих,
По філософському, по вінця повний зла.
Навіщо ти, втікаючи від добрих та веселих,
Під стріху мого дуба заповзла?
– Ах, ні! Не розумієш ти нічого,
Хоч і філософ – може й через те.
То келих – зло, мене ж улито в нього,
Як щось, можливо, й непросте:
Моя душа, що з золота рідкого,
В цій мірці зла ніколи не зросте.
– То будь, як море: лийся через край!
Не жаль і світу, як затопиться тобою –
Лишень розчаруватися не дай,
Не розлучай з невинністю святою.
– Не бійся, не святою. Диви, яка вона
На дні тисячоліть і кілометрів:
Люблю дітей заводити до нетрів
І залишати. Ще по одній до дна!
Сказились нагло. Зграйся, моя зграє,
Стягнися у струну і в тятиву.
Це, я вже чую, звідкіля лунає
Смертельна музика! Не страшно! Хай порву
На поклик тих, побачимо чиїх,
Та безумовно чарівних пекельних скрипок:
Однаково! Мій розум переміг!
Вже годі нам полохати куріпок!

Кажу вам: зло – це те, що буде.
В минулому – саме добро
Бо смерть лиха, лихий і шлях до неї.
Навіщо нам до неї? О якби,
Якби віддати смерті свої очі,
Тоді себе побачив я сліпого,
Що крутиться, немов шакал той боязкий,
Довкола свого вже вготованого трупа!
І сам собі сказав: це добре дбаєш,
Так обачаючись! Гляди не перекинься
На самогубцю, що від голоду здурівши,
Вже годен жерти несмачне своє майбутнє,
Коли багато є чужого. Їж його!
Підлотою падлюк живися й далі,
Не пропадеш під проводом моїм.

Нехай я їм під проводом твоїм!
Спочатку буде несмачне,
А згодом стане добре.
Хай оприлюднюють мене
Хто погибоша аки обре!

Оце такі слова моєї смерті.
Сказати, хто вона? Лиш знаю, що дурна:
Рядки майбутнього тоді вже були стерті,
Коли в минулім об'явилася вона.
Сказати ще? Кажу: Я сам на світі.
Чи добре, чи недобре – ось я сам
Кажу собі, як Трита Амфітриті:
Все, що надбав – собі лиш передам.

Ми юні мерці, нещодавні
Зачаровані служки життя.
А тут – ватажки ми і вершники славні
Абощо: кораблі, мости, взуття,
І навіть трупи, щоб ніхто не з'їв, спалили –
Так, бажані ми гості для могили!

Чи їстиму цю обпльовану страву?
Як майбутнє – сучасности,
Я даю собі виключне право
Володіння та влади без власности.

"Жовта мавпа!" Ось жовтки
Моїх дум яєчні!
Навіть її матюки ( авжеж! ) нетутешні; 
Манівці – як простяки,
Мавпаки – як навпаки,
А гріхи – прийдешні..

Чи знову ти здихати приповзла?
"Казав же ж сам, щоб з'їла мухомора".
SS! Невже на світі зла
Лишень на язику у мене вчора?
Тобі, блідій поганці
Боятися отрути?
Кляну тебе і ввечері і вранці,
В обіди теж. А уночі –
Молю й благаю! Як тебе забути?
Жаль за тобою – море калакути,
Думки на ньому – руна шукачі,
Золотого руна!
Ні, ти не мавпа! Балабайка семиструнна!

Ні, це не п'яний, а спокійний і рішучий,
Мов немовля перед народженням на світ.
Ані шляхетних намірів не ймучий,
Ні обачаючись на виразку й гастрит –
Тим паче на скорботу, що дітей
Приймає з рук любови-повитухи, –
А ні на духи злі, що з тисячі свиней
Буває, лізуть до людини-рукавички.
До мене, як до стерва і до свічки
Злітаються метелики та мухи.
Вдивлятимусь в майбутнє незабутнє!
Хто робить так – той бачить мов через темне скло
Не все, що там присутнє й неприсутнє,
А лиш ясної вічности чоло.

У каламутну воду Хуанхе
Я вгородився поглядом троїстим:
Божистим змагом волі перехристимм
Недосить зле і надміру лихе!
Як те, що ти свята й невинна –
Так саме й я тебе люблю.
Одне є наслідок, а їнше є причина.
Та що є що? Божевільна брехня! Божевілля!
Я думав уві сні: "Я мислю – отже сплю"
А зранку думаю: "Я мислю – бо похмілля"

А з вами що робитиму, з піснями?
З них деякі – просто маївки ганьби.
Відповідаю: Я Сердюк! Прийми до тями!
Вони твої. Що хочеш – те й роби.
Так, я Сердюк! Ніхто не має права
Мій несвітенний досвід мавпувати.
Ні для мій шлях людини – ні звіряти,
А ні для бога моя недосвячена страва.

Я маю право прагнути такого,
Чого не має прагнути ніхто.
Мегеро! Тісіфоно! Й ти там, Алекто!
Ви знаєте, хто взяв мене в облогу?
У ста особах чорт! Нехай на нього 
Впаде він сам, помножений на сто!

На смітнику отам, коло лікарні.
О небеса ясні, безхмарні!
Ні, то не я зробив!
Ні, я б такого не зробив!
Були думки непарні,
Сказав журбі первинній і вторинній:
"Не плач, душе! Загинуть тії сили,
Що нам таку наругу учинили.
Хай з лона дійсності їх пазурі Ериній
Воднораз висмикнуть на вічне забуття:
Я присвятив їх Леті тихоплинній"

Я ще одну запилив білу квітку. 
Зелену зав'язь обриватиму улітку
Життя чи смерті? Грай, моя надіє!
За давнім звичаєм – вже скільки тому літ? –
Ховайтеся! Котресь, бува, й доспіє,
А що моє – того є цілий світ.
Але, що не моє – того немає.
Я бачу все, що марно пропаде.
А те, що око зневажає –
Вже й так воно ніколи і ніде.

Коли мій сон в життя перейде
Або у смерть – я позіхну
І, взявши людство замість крейди,
Що-небудь креслити почну.
Тоді подумаю: це смішно
І, повернувшись до богів,
Скажу те саме: й навіть грішно!
Довіку б спати я хотів.

Як самотність у юрбі, моя радість у журбі:
Я самотній у журбі: моя радість у юрбі
Моя радість у юрбі – як самотність у журбі
Хоч журюся я самотній – а радію, далебі:
Всі жахливі парадокси я присвячую тобі.

Думати не можу про високе.
Думатиму про низьке.
Чи вже я вивчив правило гнучке
Відшкодування зла й його пороки?
Ось принагідне: "*".
Ні, це дурниця. Це вже не годиться.
Але колись, можливо, знадобиться.

Не дуже й самотньо самому!
Як радість я радий сама:
За декілька днів закінчиться зима,
Наважуся й я касувати ніщому.

Нехай і в мені ще є трохи ніщоми
Десь там в закапелку на дні –
Не дуже й збіднію, як зникне зникоме
Й розвіються думи брудні.

Там, де я був випадковий заброда –
Від мене там теж є, напевне, сліди. 
Сміятися б з цього? Піди та гляди:
Не дуже воно й насолода.

Не стало слів! Не може того бути!
Хіба не я – славетний багатій,
Котрий пів світу визволив зі скрути,
Невтомний в щедрості своїй?
Згадай мою розвагу всіх розваг:
Спожити новознайденого трою
Й шукати лік йому, соромлячи невдах,
Що вже біжать і скиглять: "О герою!
Дозволь і нам ходити за тобою
Твоїм шляхом поразок та звитяг!"
Та йдіть ви геть усі, що вас як ряски
У косах того, хто вилазить зі ставка:
Як я від Сердюка зазнав поразки –
То й переміг самого Сердюка!

Я вже втомився назавжди,
Мережа снів порвалась.
"О татку! Я вже накупалась,
Не можу вилізти з води!"

Що вище угору – то менше нам тисне
Сумління оте горезвісне, –
Та є людориба і людоптахи,
Бувають, як я, собілюди –
Хай їхнє блюзнірство покарано буде,
Але ж не самі! Хай посвідчать гріхи:
Вони є сліди лиш за межами долі,
А мені панувати призначено скрізь,
Де кожен, як може, на власному полі
Живе й животіє. Це буде колись.

Хто сонечко з'їв? Хай знедолене людство,
Як моя-таки власна без розуму тінь,
Відповість – і пожне моє власне банкрутство
Як причину – уявну! – його очамрінь.

Пустеля, пустеля кругом аравійська,
І як же я тут зубожів!
То повідай нам, музо нова, безнадійська,
Як співати про те, що не маємо слів!
Отож-бо: ні слів – а ні на видноколі
Пообіцяних див! Обдурили араби.
Ви, думки передсмертні, чом танцюєте голі?
Нема в вас ніякої зваби.

Та ні! Пробач. Які сьогодні друзі?
Мені б де схованку знайти.
Як змій, як пес я повз на пузі
Своїм століттям самоти.
Хто бачив – знає. Як на звіра,
Що від самого себе втік,
Не дуже й зла собача віра –
Та зле, що розум скаче вбік,
Як з неба падає заслужена сокира!
Тепер – ганьба мені, що зрікся
Тієї першої ганьби.
Мій коржик був би там допікся,
Та пізно вже: мов з печі голуби,
Всі повтікали недопечені "якби",
Аби ще довшою ганьбою я волікся.

Ні млин життя, ні часу плин –
Ніщо нас не цікавить.
Не чути сонячних машин,
Свиня молебень править.

Так, я байдужий, і різник
Підломанітної різноти.
Хай верещить: мій нестям звик
До нескінченної суботи.
В суботу свинячої крови нап'юсь
За звичаєм рідного краю.
Гадаючи добре це добре гадаю:
Свинячої крови! Нап'юсь.

Добре ж, голово! Пливи.
Мені ти непотрібна.
Людина лиш без голови
Цілком богоподібна:
Немає правди на землі,
На морі див багато.
Тебе спіймають рибалі,
Учинять собі свято.

Повідай їм все чисто, як Магабгарату,
Котигорошком ставши на столі.
А я – лиш знаю, що тебе відтято,
І більш нічого. Вірте, рибалі!

З самотніх сердець почепив я на груди
Важке, тріпотливе намисто.
Нехай в моїм серці нікого не буде!
Довіку там холодно й чисто.

Ото, приносила болото! Так, так щоразу було!
Не переносне, а пряме, просте болото!
А переносне – то вже не болить.
Ходила в чоботях, сиділа в своїй шубі,
Дивилася на меблі, книжки й родинні фото.
Гадала: розкішне зміїне кубло
І, мабуть, всі брудні шкарпетки в грубі.
  
Робочі бджоли в голові,
А в серці – самі трутні.
І там, і там є вартові
Жорстокі, прямокутні:
Болючі спогади живі
І кривди незабутні.

"Прибився берега, сердешний, щоб померти
Серед людей".
"Напевно, корабель його торкнув
Своїм гвинтом, чи що.
Чи той оно, чи инший,
Що їх багато тут снує туди й сюди".
"А затягнімм його до рідної води,
Де товариство стурбовано плигає:
Може, оклигає".
"Ні, не оклигає: це видно. Добрий вечір".
"Хто ж забере його?"
"Не знаю. Це ж дельфін".
"Ма, це дельфін? – Так.
А він живий? – Ні.
Мертвий?
Ні, дитя – але невдовзі буде.
Мамо, ходімм додому.
Ходімо".

На небі хмари купчились холодні.
"Мені, безпритульному, це не до шмиги:
Такі, що й сніг, диви, ще посиплеться з них.
Але собі признатися не гріх:
Чимало доточу увечері сьогодні
До своєї нескінченної книги,
Вночі засну, і в шелесті дощу
Не чув нічого, окрім тиші й супокою.
Завершу, як свиня: заверещу,
Побачу: моя смерть схилилась наді мною,
Кримським Нероном.
Своїм допотопним законом
Неправда виправдала світ,
А світ – її, сказавши: "Відтепер
Оце моя вам допотопненька правда,
А иншої не буде!" Поснули всі турботи;
Майбутнє спить як мертве десь біля воріт,
Нам з випадковостей пожертви
Складає море нерочит, –
А ми не мусимо, не маємо нічого
Окрім життя свого й чужого,
Й водичку лляли в дихало йому.
Це все не сонні вигадки: це випадки в Криму.

Лиш мертвим живиться мій розум:
Живого не їмо.
Мій кум робив молоковозом,
Крутив його кермо.
Чи так, чи ні, чи навпаки –
Допишемо пізніше:
Знову ці кляті мороки,
Душа на ладан дише.

Колись я знав і втому, й перевтому,
Вбиралася біда як молода.
Тепер не так, і навіть по-новому,
Скоса мій розум на всі речі погляда!
Сердюк я, Віктор! Долі візерунки
Дух самогубства, помираючи, прокляв.
З усіх своїх поразок постирав
Твої, життя, нестерпні поцілунки 
Дух самогубства, помираючи, прокляв
Сердюк я, Віктор! Долі візерунки.

Не мав же я долі, не маю ще й досі!
Та знаю, яка вона є:
Побачу – то зразу впізнаю.
О щастя моє! Чи ти гнида в волоссі? –
Музо, пробач! –
Мене ошукано – а я тебе шукаю.
А к бісовій мамі!
Диви! Невже в програмі
Телепередач?

Згорів мій хист, мій дар! Не знаю
Коли це буде – так воно вже й є,
Отож, поки живий, повідомляю:
Невтішне є горе моє:
Убивче! Це вже не хистецтвом
Втішаюся – ганьбою всіх віків.
Я теж брехав: своїм публічним жрецтвом
Занедбане життя обгородив.

Поети – діти проти мене.
Сьогодні я брешу.
Коли морок промовляє моїми устами,
Підбадьорюючи своїх непевних,
Вони йому прожогом зводять храми
І офірують кревних.
А ти, несвітське зло у клітці!
Я годував тебе кров'ю богів.
Не спи сьогодні, будь напоготів,
Бо я в майбутнє вистрілю з рушниці,
Зло моє вірне. Чи є там добро?
Гадаю, що й себе я там поцілю
Якраз тоді, коли ( з'ясуємо за хвилю )
Якраз тоді, коли промовлю "Про" –
І втяте слово затріпоче на устах
Крилате, нібито й не втяте.
Он крижана гора. Щоб не брехати,
Признаюся: це я її привів,
Сю гору крижану своєї правди –
І далі, й далі: бачите? Щодня
Своє ім'я на ній вирізьблював славетне,
І тим уславився; а слава – як Дніпро
Й довкола нього зібрана Вкраїна.
Тож хай гримить це слово правди про,
Як в келиху порожньому перлина!

Лихий же ти, бридкий. Я знаю лихо.
Пекельне лихо! Виправдай мене,
Щоб замість плакати і каятися тихо
Та вилаятись якось: ти брудне,
Отруйне ти! Благайте мене, діти,
Аби я втік і безвісти пропав,
Доки малі. Не можете ви батька зрозуміти,
Не знаєте, що він і плакав, і страждав.

Хай ні про що не мріє той,
Хто скаламутив мою мрію!
По солов'їному вже тьохкати не вмію.
Або ненавиджу, й лютую, й навіснію –
Або мовчу, як бронзовий герой.
Ні, не мовчатиму. Як схоче – то одужа
Душа й повірить: є такий Грааль –
Не марний він, а марна сліз калюжа,
Хоч і велика, й висохне – не жаль.

Бешкетники! Це я вам, а не ви мені
Кажу – і то від свого імені,
А не від вашого, кажу вам: я Сердюк!
Ось я тут сам – а ось мій розум:
Мій, та й годі.
Кажу: вас переховано морозом.
Я тут ні до чого, а доки не забув,
Розповім – та не вам – про бабу снігову
Без рук, без ніг на нашому городі:
Її зліпив, коли малий ще був.
Я з нею розмовляв, і це не побрехенька –
Відерце їй на голову поставив золоте,
От вона мені й каже: не кажи, що біленька –
Дай таке щось, як ( щастя й кохання?) просте?

Це ви, гадюки! Дайте спокій!
Чи хочете щоб виніс на вулицю й продав?
До пекла вас не посилав –
То чом же переслідуєте? Гадюки не жорстокі
Й не можуть не кусатися – то я казав про себе,
Бо щодо вас –
Обійдемося без коментарів!
Хіба що ви – шакали боязкі, котрі не знають
Чи вірити у мою смерть, чи ні –
І от, як марновіри, не вірите мені!
Самі здихають, лиш зітхають, на неї уповають;
То що ж! Коли не вірите – погляньте їй у вічі,
Як ото й я неправді світовій:
Вже згасли там багаття войовничі,
Негідна й вас, бридка собі самій.

Замовкли. Чи пішли? Нагрітися не можна!
Піду та запалю хоч газову плиту:
А ну ж, як мавпа чи блощиця кожна-кожна
Навчиться так, як я, хапати простоту?
Навчити б їх – нехай собі хапають
Тих, кому їхні клопоти найбільше дошкуляють, –
Ба ні: розтринькають і знову прибіжать,
Як мавпи знов проситимуться жовті,
Щоб кинув їм якусь останню сіножать
У світовій кривавій калабовті.

А нащо їм воно? Хто знає мову,
Той скаже сам: он на вікнах мороз,
А ти, душе? Замріяна ти знову,
Готуєш нам кричущий опорос.

Любов до себе має мужню вдачу,
Любов до ближнього – жіночу.
Цим утішаюсь, коли плачу
За мертвим "буду" й траурним  "не хочу".

Це я вже чув. Якщо це те,
Чого боюся – що ж, це добре.
Нехай ви солодко спите
Та погибоста аки обре!

"Мінливого правила гри на життя –
Я знав його правило змін"
Промовивши так, я замислився: дійсно!
Оце ж воно, те правило, гнітить мене сьогодні:
З рук випадає все, що б'ється, та й

Розбивається! Те правило я знав був,
А воно ж полягає в однісінькім, гострім,
Твердім мов діамант здивованому слові, –
Його я знаю. Що там, небеса?
Не тисніть так стурбовано, благаю!
Хіба не смішно: скільки розумів
Ще кращих за оцей перевелося,
Не знаючи його – А ви? Нікому не відкрию,
Короную своє честолюбство так саме
Як свою пам'ять: кривосвідчить проти себе,
Благає, аби покарав.

Тьху! Не каратиму. Хіба що я верблюд.
Відомо й так, що я у словозмісах
Ще й не таких знайшов собі знання.

А скільки думав з вечора до рання!
Нічого святого у тім:
Почнімм свята святого розвінчання,
Плюватись припинімм.

Всі – вороги. Та хіба ворогам
Оце співаю, слів чистіших добираю
З-поміж залапаних, як навіть сам на сам:
Дивлюся – а вже, імовірно, шукаю
Десять розбіжностей базових у півдесятку осіб.
Оце, наприклад, що? А це? А тут немає вуха,
А тут ось – глину з витримкою духа
Розжовую, випльовую – й намазую на хліб!

Просто як плюнути, й намазати на хліб –
Або ( щось ніби сало шкварчить на язику )
Прогнати втому, цю порадницю слизьку.

Осяяла потворне, а гарне, – уночі
Закопала вночі між рядками картоплі.
Котра година, любі читачі?
Ні, ще не час розмазувати соплі!

Отож – ви лежите собі в лікарні.
Там пурхають медсестри дуже гарні,
Та вам невесело, бо щойно вип'єш ліки –
Побачиш світ як є, а він такий страшний!
Всюди бруд і мікроби; а люди, виявляється, – мертві каліки,
Що живуть у надіях там, де ти вже не бачиш надій:
Глухі, без'язикі, потворні й сліпі.
Ти! Сядь отут! Навчу тебе співати.
– Не будеш, як дитя старе, підсліпувате,
Вальсувати з ляльками. Ваші ліки – тупі.

За давнім звичаєм проколювання віч
Повчати я людей вряди-годився,
А сам, буває, сумніваюсь цілу ніч,
На ранок проголошую: дожився.
До чого? Відійдіть хто мені друзі,
Сховайте очі всі, крім ворогів,
Бо знову хочу я сповідатись Медузі
Й три місяці за світло не платив.

Муза покинула! Геть поетичні слова!
Ви ще, сказати ще вище, ніби себе й не впізнали, –
А вона вже, я бачу, ревнива богиня твойого єства
І встановлює тута, як меблі, свої ідеали.
Хто це верзе? Ти послухай: багато підлоти
В розчуленні ми освятили були,
Себе занедбали. Тепер ось полоти –
А я вже й брешу, що немає коли:
Душа, бачиш, хвора. А дух той нездара:
Не зна де бур'ян, де буряк.
Він полем бреде, мов уярмлена хмара,
Каже обурено: "Як!
Та хіба ж я повинен? О ні, не проси:
Це поле вже гідне хіба що коси".

Яка мені припала до хвороби
Печерна думка ( був би й радий захворів ):
Ми, люди – лиш мікроби,
Корисні та шкідливі. Для кого? – Для богів.

Так біг сказав, і сповнившись презирства,
До себе сам, недолю проклинав:
Чи мушу бути збудником блюзнірства?
Чей, ліпше вже обожнювати гав,
Аніж не знати: треба чи не треба
Підноситись у мріях аж до неба.
І сам же відповів: Тобі – конечне!
Бо – я вже знаю. Жорстокий ти біг!
То ж був ти об'явився, та ще й застеріг,
Що йти з тобою – діло небезпечне.

Це правда. Нехай вам боронить сам чорт
Мені позаздрити! Ось бачите – я сивий,
Вже й вороги не заздрять, лиш кепкують,
Кажучи: "Боже, ти був такий самий нещасний, як ми,
Шкода тебе". О ви гриби опеньки!
Якби ж то так! Я викреслив вам долю,
А ви, неймовірні, не впізнаєте!"

Обачний крок, найменший порух
Здіймає хмари цінних відкриттів.
Мої пісні – то порох. Ось де я винайшов порох!
Оце що я собі довірившись відкрив!
Чи обдурив? Це ж вірш, а не життя!
Що нам, алхімікам, до тіні?
Не будьмо нещирі, не будьмо сумлінні,
Не сумніваймось, оприлюднімм відкриття,
Та злетімо, орли, над пусті сподівання,
Бо дійсне вище за уявне. Зокрема
Ніхто не скаже, що в пітьмі розчарування
Нічого пізнавального нема.

( З діамантовими намірами ) Ойле!
А звідси не так воно все, як знадвору!
Авжеж, не так. Мені вже треба йти.
А ти, як хочеш, тут розглянься, ознайомся,
Будь як у себе, – щось продеренчав ще, 
Та я й не слухав: Ось вона яка,
Підземна опера! Під стелею й на стінах
Кипіла ще робота. Шахтарі,
Маврійським риштуванням походжаючи,
Робили, як один, і кожен – ніби сам він,
В морі часу й роботи заблукавши,
Подібний до відсутнього сумління так тинявся:
Деїнде зупинявся і звірявся
З великим кресленням в повітрі вогняним;
Потому, вирубавши кусень антрациту
Своїм відбійним молотком, звірявся знову.
Пригледівшись, я раптом зрозумів,
Що креслення оте, хоч спершу видавалось
Доконане воно моєму оку,
Помалу міниться – й звернув на те увагу
Провідника, що саме повернувся,
Готовий до пояснень. "В голові
Такого креслення чутливого, живого
Ніхто б не втримав. Навіть понадлюдська,
Найгрубша пам'ять ним би обпеклася
Жарину цю з долоні на долоню
Перекидати. Люди, не плекайте у собі
Терплячки-нетерплячки – то невдячна річ;
А всім, хто кволий, невдоволений і гордий
На те, щоб прагнути й жадати нагород,
Я радив би стогнати й страждати: це останнє,
Що до снаги безсилим. Отже ж, тут
Ми творимо водночас і взірець,
І те, що за взірцем. Лише внизу,
Як бачиш, поки що розкішна цяя зала
Сама до себе дорівнявшися, прибрала
Довершеності вишуканих рис –
Та то було найлегше. Нетерплячим
Тим, що в долоні плещуть он, здається,
Що ми з тобою правимо виставу
То це вони? – Я гнівно перебив –
Настирні закоханці красного співу?
Для них співаємо? Стривайте, не плещіте
Ні язиками. Що це? Оце я зрозумів!
Я зрозумів, з якого антрациту
Складаю собі славу нагорі!
Темна вона, незбагненна для світу.
Тому такі похмурі
Й скупі на жарти всі ці шахтарі,
Тому так рідко переможна регіт-слава
Лунає під склепінням, увінчуючи наспіх –
Та слава, що освітлює нам шлях –
На крок вперед, на рік, чи на хвилину –
Однаково.

Непосидючий совався на кріслі.
Його я впізнав – чи вдав, що впізнав:
А скажи пане брате, що маєш на мислі
Вкрасти сьогодні? Ще нічого не вкрав?
Що ж, як нічого – то посидь собі подумай,
А я, напевно, думатиму теж:
Мо, ще якимсь паскудством доведеш,
Що ти є повноважний їйпосол їйсвоєї некасти –
Рук не вмивай, підробок не підсовуй,
Собі не супереч, слідів не залишай,
Прадавніх інституцій не скасовуй,
І взагалі нічого не чіпай. –
Ще, може, й напишу на вишитій сторінці
Освідчення в коханні твоїй жінці!
Не напишу, проте: не дуже вже й суворий
Той, хто сміється, – нині ж я такий,
Що й гладіатор перед виходом на бій
Не так, бува, шкодує, що не душевно хворий.
По щирості, чи ні – тебе розважу
Співаючи про все, що з ока випада:
Оце – на думці, мов на сковороді, смажу
Забувся що, замріявся про инше.
Тоді отямлюся в чаду: саме вугілля
Ясніє золотом, горить по-золотому
І перемінює осердя на довкілля,
А гнів на ласку, й прославляє втому,
Та чи шкодує? – Ні, він втоми не шукає,
І знову, не шкодуючи зусиль,
Мов золото вугілля підкидає
Чи не до неба: Ойле! Скільки хвиль
Спричинить сонце, вкинуте у воду?
Число за обрієм, спалахує вода!
Заплющіть очі: зараз розплющить насолоду,
Повна шаленства золота сковорода!
Втома тим часом править панахиду,
Але мовчить: однаково помреш.
Знаємо, як помирав Енкіду,
Не знаємо, як Гільгамеш.
То що ж ти надумав? Енкіду помер,
А я про людське око помолюся,
Скажу вам так: не знала та бабуся,
Що кому підкидала, хай же знає тепер!
Чому тепер? Бо всі однакові в Христі,
Граймо тепер в вибивного:
Який я в грі – такий же ж і в житті,
Не вдієш тут нічого. 

Волошки в житі, сонце в небі
І сині лебеді казок:
Маю низку потреб як намиста разок
Позичити одній своїй потребі.

Перелічити їх, і дати імена,
Шляхетні родоводи, й істинні дороги
Такі, що всі немов одна
Провадять все моє до перемоги.

Так, ніби одна вона кожна;
Полеглі буде можна
Навіки визволити з вічної пітьми.
Потвердити, що я такий самий як ми;
Та не сумуй, коли мов Шіва Каму
Спалю її: вона в монастирі
Мистецтва скнітиме – і стежку все ту саму
Щоранку прокладатиме до храму,
Щоб подивитися на смерть на олтарі
Недурно запросив тебе на свято,
Терплю терплячих, вдячних слухачів;
Співав би ще бодай солодкувато, 
Адже й солодкий спів – то все-таки є спів
І можна його зрозуміти по-людському:
Можна по-своєму, а можна по-падлюцькому –
Та, як кажуть селяни, роботи й роботи,
Нема коли глянути вгору.
Отак і я захекався вже правити всіма
Тими потребами. Так! Потребують самоврядування
І самовизначення, кожне в центрі світу
Сидітиме у мене на руках,
Щоб за бороду смикати: а ось де я одна,
Крім мене тут немає інших шахтарів –
Бачиш? Спів не готовий – а вже приспів доспів;
Ну а коли завершимо це діло
( не плутати з гарматою ) – то буде вже гарно й прекрасно,
І дуже тихо стане! Тільки гармаші
Достоту знають як то любо й мило,
Коли спокійно й тиша у душі.
Нібито й справді сьогодні неділя, –
Озвався провідник, – чи й це вугілля
Доточиш до слави?

Ні, напевне ні. Розвіємо на вітрі,
Як оце ти мені щойно розвіяв
Цього привида з опери.

"Чи привида?"
Ми знов спостерігали
Як рухається справа: далеко до кінця!
Я жартував: для того й гартували,
Щоб не радіти з успіхів, і мізки, і серця.

"Хто знає кривду – той за правдою ніколи не шукає".
Хіба це виправдання? Той, хто на горі
Сидить замислений – він иноді сміється
Так страшно, що й пташки, й селяни безтурботні
Нараз зупиняться, тривогу предковічну
Вичитуючи в безлічі нез'явлених об'яв:
Чи перебільшую? "Обітницю даю
Ще непорушнішу; стару оту касую,
Тим часом сміючись: такий-то я горішній,
Себе самого перевершивий! Недармо
Над цим питанням довго міркував."

"Повір, це не брехня. От і допіру на ловах
Здибали знов твого лютого брата, що він
Ще аж відтоді – смерть, спустошення і смерть,
Горе та злидні, й чуму, і всі лиха землі
Собою заступивши, хазяйнує
У цілім краю. Так! Ніхто про те в словах
Не сміє говорити, але князь
Мій сивий батько князем лиш зоветься
На шану до вінця його, й з любови
До золотих часів минулої доби:
Щасливі ми були, коли не знали
Нещастя більшого, ніж знайдена в траві
І знов загублена улюблена цяцянка. –
"Князює – та не княже". Так от нині
Народна думка бідкається. Плачуть і втікають
Світ за очі ганебно уночі:
Як стій покидаємо діти в колисці,
І борщ недоїдений в мисці,
І недопечений хліб у печі".

Так мій живіт віщував. Наглитаюсь каміння!
І гуркоче в мені вже віддалений грім:
Будь мужній, жерцю: не одна вже святиня
Мов несподівана блискавка синя
Згасла, згоряючи в серці твоїм!
Хіба я не знаю? Мій розум – як хмара,
Має багато своїх розумів,
Ще й більше матиме, як схоче.  
Ти скажи нам, о хмаро буремної ночи
Що ж я наспраді тобі учинив?
У порох плюнувши, буває зволікаю,
Сумніваюся в серці, бути мужнім боюсь,
Тому – заздалегідь, мов Ной, собі збираю
Всього потроху.
Страх старих бабусь!
Погляньмо: ось морок. Прокинувся Гніва,
Слідом – послідовний Тідей.
Добре, що я, душе моя щаслива,
Довіряю тобі, як і більшість людей!
Щоправда, треба нам поговорити з ним,
З тим невгамовним мороком твоїм.

Тоді мені мудрість моя підказала,
Заходився чинити за нею;
Тоді мені мужність моя підказала –
Заходився чинити за нею!
Тоді свої властивості докупи я зібрав:
А вас, виявляється, менше!
Тоді замислився. Довірюся ще й вам,
Бо довіряю вам, мої небоги:
Чи не було, що ноги допомоги
Зухвало простягали ворогам?
Отож, як кажуть, щоб не було потворно,
Візьмімо й допоможемо повторно?
Тут не розводитимусь широко – до зір
Скажу: творити маємм, повторів не бажаємм.
Блукаю манівцями, шукаю не за раєм, –
Так скаже вам і тхір, і чесний дезертир.
А все ж? З простої щемности ненавидимо спільне.
Плекаємо своє, щоб бути як боги.
Як добре, що життя таке тяжке й повільне! 
Такі вже ж тут привабливі луги та береги!

Чи боляче? Гадаю навпростець:
Байдужість умиває свої руки,
І справедливість умиває свої руки, –
А ти, цікавосте? Таксаме! Хай вам грець!
Всі повмивали свої руки,
А я ж, творець, по-людському хистець,
Волів би ще повчати чи діти,чи онуки
Такі, як я: "Було одного разу,
Що скаламутив море ворогів,
Коли, вмочивши в нього пальця вказівного,
Подумав ненароком: вийшло б з берегів,
Якби я з ним змагання учинив,
Мандруючи там без дороговказу".

Розпукнеться твій дух, що виказав Пораду,
Душа прокинеться, й нараз перецвіте
Немарним квітом каяття, і дасть плоди покути,
А ті плоди – твердий пустий горіх,
І не матимеш втіхи збагнути й забути,
Що то воно ганьба, хвороба й гріх.
Тоді впадеш, як спіймана рибина,
Загубишся в траві. Моєї не шукай:
Сам ти зловиш свою, лови доки дитина:
Покажеш, засмажиш, викинеш котам,
Або як той, хто каже: "Я не п'ю",
Заспиртуєш заради онуків,
Вони ж ото, буває, напудять у штани –
І ходять так, не признаються.
А ти так не роби. Сам знайдеш коли-небудь
Здобуту як освіту голову Ганьби,
А здобуту в бою нелегкому:
Без блиску й гуркоту – лиш  шурхіт боротьби 
І скам'яніла блискавка без грому.

Чи ліпо виписано, Боже? Чи й тепер
Поставиш дзеркало своє переді мною,
Як я був ставляв, щоб майбутнього не жер
З дикунською святою простотою?
Хіба не славне хісном навіть марнославство,
Коли те хісно – ціле майбуття?
Ти – попри смерть, а я – попри лукавство
Вшануймо щире золото життя:
Адже й з минулого туди перекидаю
Все, що там зайве й передчасне:
Все недоторкане й прекрасне
Собі самому берегти заповідаю
Як третє око. По-дитячому жорстоко
У невідоме прозираю чорний шлях
Десь попри смерть і морок і всю людську мороку
І навіть попри страх:
Саме себе чи спале, чи не спале –
А похизується, яке воно зухвале.
Молитва моя не боїться тяжіння.
До неба долинеш, а там до богів:
Життя жадаю попри животіння!
А тую славу – стягнеш поготів.

Але допіру скоїлось таке,
Що й я не стерпів – гнівом осоружним
Зайнявсь мов дерево. Чи бачив коли-небудь,
Як всохлу грушу серед поля одиноку
Вдаряє блискавка? Бачив? Так саме й мене,
Що голову собі аж надто довго
Своєю думою сушив
Про долю Батьківщини – вразила зневага
В селі нам виявлена – й назву його навіть
Спалив у пересерді. О шаленство!
Кляну тебе зневагою всією,
Якщо й найлагідніші здужаєш уми
За мить опанувати, щоб на злочин
Підбурені раптово, обернули
Майбутнє на ганьбу, а на біду минуле:
Мій бідолашний кінь ( ще звістка у дорозі –
А я вже тут )! Сконав він, щойно гримнув
Я, об ворота гримнувши, списом,
І за хвилину, поки заспана сторожа
Ворота відчиняла – засмердівся
Й розсипався на порох. Неможливо
Про це казати, але мушу. Я також!
Давно вже звик я, що за думкою швидкою
Повільно плентаючи, ремствує й хрипить
Життєподібна дійсність вайлувата:
Не поспішай, мовляв. – А дурні мруть, як мухи!
Невже не розумієш? Не знаєш ти зв'язку
Між думкою та словом – ні різниці,
Бо вже розрубано! Мов гарбуза якого,
Мов ту хлібину розрубав на рушнику
Зв'язок між тим, що є
І що було допіру!
Разом з тобою викинув з цієї ось в'язниці –
За те й тремчу, що віру й недовіру
Швидким ударом навпіл розділив
І хочу бачити, чи добре учинив.

Я зрозумів. Відтак застерігаю:
Не бачитимеш. Тут таки й помреш
На цій межі, межа не має меж,
А що за нею там – я й сам не дуже знаю.

Та ти вже кривишся! Ховатися не буду,
Твій клопіт серця на слова перекладу:
Не дуже вже й нове, як на біду,
Вдаватися до бога словоблуду;
Тож не впадай. Чей, не такий дурний,
Що ти його й звільниш – та годі розв'язати!
А як не розумієш – то помри й
Народові не треба докучати.
Але, хто каже: "Я нічого не знаю" –
Хіба не дурний він, хіба не смішний?
Відомо ж бо: мертві нічого не знають,
Або ж: хто знає – того і вбивають,
Тоді вже пограбують, обплюють,
І мертвого у землю закопають:
Мовляв, відпочивай і все забудь.
Що ж! Мертвий все мовчить, нічого він не скаже,
Ніхто його ніколи не розв'яже,
Ніхто не похвалить, що він молодець, –
Лише пошаною німою зобов'яже
Не признаватися у тім, що він є мрець:
Я розв'язав тебе – отож я молодець.
Я знов скрививсь: Хіба ми двоє п'яних?
Подумай сам: навіщо мені знати,
Чи хочу я насправді помирати?
Всі, кажеш, знають? Може й так – та невже ж
Хтось краще за мене самого те знає?
Якщо тебе не годуватимуть – помреш,
Ще я не бачив, як товариш помирає!
А пси, казав? А кінь? Хіба ж не бачив?
Ні!
Присягаюся на біблії брехні.

Я вистрілив туди. Якщо він був –
То вже немає: більше не було де
Ховатися йому!
Кому? – щось там попереду реве.
Знов треба думати, як виправдати кривду.
Нечесно це! Я ж не мала дитина,
Аби слізьми вмиватися, й немає
За мене старшого! Чом правди половина
Неправді слугує? Нехай би сама вона
За себе вчилася як слід відповідати!
Дозволь, неправдо, ще раз відповім:
Відповідати нема перед ким!
Чому? – Оце пів правди й є, як-от пів хати;
Другий пів хати згорів,
Немов сказав: "Хвала тобі, Пілате,
Що не по правді руки свої вмив!"

Не бійсь: лише в уяві світ існує!
А, це ти знов! Не я, й не тебе я боюся.
Ото й не соромся. Скажи як гадаєш:
Чи є вже морок у основі всіх речей –
Чи й досі незбагненного його
Висвячуєш на звичай незалежно від мови і стати,
І статку, й віку, й кольору душі?
Можна й далі вести.
Я знаю: це лише вірші,
Тож дай мені, нарешті, їх писати:
Яка мені різниця? Я гадаю,
Тебе немає, й я тебе не знаю:
Ти ще не знаєш що за рогом чи порогом,
А вже освячуєш його! Чого ж мовчиш?
Заприсягнися яким-небудь богом,
Що це не ти сказав: "Поширивши увиш".
А це ще хто? Підказуєте? Добре!
Що далі – знаю сам: злякався? Уяви ж,
Що так і є, о серце нехоробре:
Сміється хтось? З-за спини чи з за рогу –
Я знаю. Ну, тебе я не боюсь,
Подібний до мелодії узбіччя.
А це? Записано: плювок з середньовіччя
В потилицю. Ну, насмішили, їй-богу:
Себе молодшого старого
В минулому застерігати: "Не освячуй!"
А цей хто напис геть незрозумілий
Залишив по собі, що він тут був?
Зітру його, щоб той не сумнівався,
Чи повертатися, чи ні. Я теж не повернусь.
Я теж не повернусь. Хіба я Лазар?
Тим паче, не сумлінний Еліазар:
Гадаю, не лишилося там унизу людей. 
Ні, це не страшно і не смішно.
Тут несподіванка нова: А це чиї слова?
Невже мої?
"Твої, коли"
Що там коли? Яке це стерво стерло?
"Це ваша святість зволили"
Погомонімм про святість!
"Завжди рада:
Один гончар, котрий сягнув вершини
Мистецтва ліплення"
Гаразд, яка твоя порада?
"Удосконалюйся в освячуванні мороку".

Чи на приплив чекаєш, діду,
Чи на відплив?
Це ти прийшла, моя кохана!
Прийшла, коли я, справді, мов той човен
На березі пустому, сумніви та смерть
Спостерігаючи в усіх своїх серцях. –
Не знаю як з тобою розмовляти. Чи словами?
Я можу говорити лиш про те,
Що й найсвятіші з них – затруєні й нечисті,
Та ще й себе свідомі як боги,
Що я без них не біг:
Розповідають які є на світі
Дива, щоб забрати їх з творів моїх.
Казала ти: ось де мій скін!
Ось де мій скін: немає див.
Мета мого можливого.
Межа? Коли я  людство, як межу, боронив, 
То накоїв багато жахливого.
( може, як вежу)
За мовою не стежу:
Нехай гуляє!
Тепер, коли я дід, кажу коли яскнара:
Оце, – кажу, – моє, і все моє:
І насолода, й нагорода, і покара!
І навіть смерть, коли навколішки стає,
То визнає, що я над нею владний.
Лукавить, правда: той, хто роздає
Пощади всім – той ніби вмерти хоче.
А чи скупий я на покари? Чи нещадний,
Скажімо, щодо себе?
Частенько так повчаю свою челядь:
Хто вміє дбати – той сміливо роздає.
Я дав вам основні святині і потреби,
Більше нічого не дам.

О діти! Ви мудрости парости.
Своє дитинство я віддав старим дідам,
А ви ще жадаєте й старости.
Коли хапаєш першу-ліпшу риму,
Тоді не думай – їй віддайся і корись.
Чи буду ще вмирати, як колись,
Милуючися пагорбами Криму?
Вже тричі я, нажаханий такою
Як нині безпорадною журбою,
Робив таке – нехай же й ця нудьга
З минулого собі що-небудь витне,
Бо ж про минуле – тільки пам'ять дорога,
А не саме воно.
Привіт тобі, привітне
Джанкой містечко! Сонце ще не встигло
Розжаритись на чистім своїм небі –
А вже блискучим сяйвом чепурним
Обдарувало все, на що дивилось:
Оце є Крим! Так саме, як і снилось!
Радіймо всі, радіймо разом з ним!
П'янке-п'янке-п'янке  повітря волі
Й прозору мов сльоза ранкову прохолоду –
Я вигукнув, – п'ємо тепер за те,
Щоб наше прагнення святе
Невизни й простору, і сушеної солі
Було нам янголом цього походу!
Все, що покаже нам, запишемо до книжки
Такої, як Шрі Ланка всіх часів.
На Симферополь! – Я проголосив 
Рушіння Того, що співає пішки.
Сказавши, вирушив щасливою ходою.

Поплину й нині спогадом-водою:
Без соли йшов, до соли не дійшов –
Доїхав на таксі, знесилений герою
Розбитих п'ят і кепських підошов.
 
Галсами, галсами!
Гівна не возимо, горілки не п'ємо.
Це що там мені знов співати сміє? –
Пробурмочу невимушено. – Приятель чи ворог?
А може, будь-який абихто,
Або ніхто, будь-хто з нікого
Неоковирного! А дай-но мені привід
Ще завалящіший розсердитися – я
Його ж ногами я тебе й поб'ю!
Спочатку дам тобі ім'я найперше-ліпше,
Ворог та й годі собі ворог,
Потому покришу й зітру на порох
Без насолоди! Ось який я,
Моряк в цім місті, де багато шинків.
Блукаю тут як власний привид,
Важкий, як брила кам'яна
Не бачу тут жодної певної речі,
Все танцює, все міниться крикливо на виду,
То що? Будинки, ставши одне одному на плечі,
Сміються з мене? Ні, я не впаду.
Самі хитайтеся – а я собі тим часом
Схоплю оцю тубілку за плече:
А ну ж, суча дочко, тубілко вродлива,
Це що за місто? Маєш знати,
Що в кам'яній хлібині ми стояли в серпні,
Я зараз що? Ото ж бо воно й є!
А наші запаси харчів – невичерпні,
Я тверджу: я тут, а крім мене – самі суперечності,
З усіх країв позбирані землі,
Де я бував. Десь там ото, де ліхтарі та квіти
В тумані плавають – там наші кораблі
Стоять прив'язані як коні норовисті.
Ти народилася – й сидітимеш на місці,
А я тут, сказано, моряк, що морем ходить.
Хто я такий, по твоєму – мірошник,
Щоб суперечності розв'язувати? Ні!
Ми возимо очищений мазут.
Незаперечно сказано, розв'язано, зав'язано!
Не люблю суперечок між тим, що я тут,
І тим, що десь мене, мовляв, немає.
Як це немає? А її? Ото, коли сказала,
То вже й подумай, серце не підкаже,
А сон обдурить: десь її немає,
Ой довго щось її немає!
Ну? Ти сама подумай: я моряк!
Багато бачили, ходили щодо чого.
Але оцього ми не розуміємо, не розуміємо ніяк.
Ну хто, скажи, насправді каже,
Скажімо, "десь" як це насправді, й тут!
І я – ось тут. То що ж? Мене немає?
Нехай немає. Де ж мій корабель?
Чи його, імовірно, тут вже й бути не могло?
А завтра в нас, чи в вас, яке число?
Пухнасте, кажеш? В вас тут що:
Вже й випити не можна? Он горить,
Мов скирта серед ночі, якась церква:
Остання, може. Тут мене залиш,
Хто б ти не був – бо хочу помолитись,
А помолитися за те, що на думку тим часом спаде.
Буває, спадає блюзнірство –
А бува ще й страшніше, коли твоя мідна молитва
Не знайде собі здобичі ніде
То облетить кругом  земної кулі
Й тобі на дурну голову впаде!

В потилицю влучить, аж стане занудно,
І бачиш ти: на серці стало брудно,
Якщо не брудніше,
Ніж в цім зачарованім місті.
Думи! Не знаю чиї ви, не знаю! А ну ж не мої?
Чому шарудите, не вміючи сказати?
Аж голова болить. Що ж, скрегочіть зубами:
То ж ви, мої відрубані гадюки
Десь терпите мої пекельні муки.

Чи винна нога, що гадюка вкусила?
А я звідки знаю? Я з нею не розмовляв.
Гаразд, тоді нехай я сам собі могила,
На ній же ж і сиджу, як мудрий Святослав. 
Чи віщий Олег? Не дивіться, колеги:
Я знаю, хто я, що волів би пошитися в Олеги.
 
Згадаю про старі гонитви й битви,
Поразки, дикобрази, і просто образи:
Здається, потребую бритви і молитви
Або хоч би дощу і дешевої грози.

Так, потребую – та не знаєте для чого.
Ось калатає серце світове:
Блажен, хто з мого досвіду живе
За мною назирці на пузі всю дорогу!
Сюди зверну. Як меч, що прагне крови,
Скрадаюся за привидом любови.

Як той, що носить все своє з собою
Потрібне у дорозі – з краєвидів
Милуючися простих, таких самих,
Як київщини рідної десь там –
Там невідчепні клопоти, і труд, і перевтома,
Й прискіплива майбутність невідома
Панують над самотнім почуттям,
Цим дитям в королівській родині,
З вітчизни вигнаній: дозвіллям
І лінощами дихали колгоспні
Сади й лани, пора бо не настала
Ще метушливих жнив, коли природа
Свої плоди, як звіт за рік життя
На суд мірошницький цікавий до подробиць
Повинна виставити, склавши як офіру
Залізній дійсності: існую – та невільна,
До зубожіння сивого близька, 
Лиш на одне спроможна – й навіть схильна –
Винагороджувати труд трудівника.
Отак я йшов, обожнював природу,
Й зворушений ( мовляв, моя душа
Тебе чудово розуміє ) вибачав їй
Наш спільний гріх. "Не працівник ти, не мірошник,–
Звернувся я до себе, – репни, а знайди
Такої величі в собі, щоб виправдати правду;
А кривду й зло – придумай щось таке,
Щоб людство їх навіки розпізнало
І вкинуло до пекла назавжди.

Згодом, ночуючи край поля,
"Чи це не сон?" запитував у ночі.
Серед ночі прокинувшись, дуже я здивувався:
А де це я? В Криму? Останню ланку
Такого сну, як виходи з Египту,
На волю випустив. О ноче!
О ноче ніжна, лагідна коханко!
Ти усміхаєшся і мрієш. Люба, мрій.
А з мене ж нині сон – і той регоче:
"Не забувай, не забувай!"
Не забувай, що я люблю Ніколь,
Котра мене ніколи не полюбить,
Заледве не заплачу просто неба,
Де ті самі сузір'я. Чи я
Завжди буваю? Чи, наприклад, буваю
Завжди не там, де вам треба?
Хіба тобі, о небо, загадаю
Цю прикру загадку, котрої лиш вона зна
Убивчу відповідь: ото, як нерозв'язна –
То чи нічого не варта вона, чи безцінна?
І чи не плакати, якщо мені сумна,
Лишень сумна з'являється просвітлення хвилина,
Як ото зірка, коли падає вона.
А де була раніше, де був сам?
Ех, сум мій синій, чорний як те небо!
В яких же ще словах тебе віддам?

Що ж, небеса! Воно дешеве, звісно,
Й для вашої, й для нашої кишені.
Якби ж ви знали, як ті загадки скажені
Знецінюють моє священне хісно!
Здавалося б, ну що то вже помру –
Потворно віддзеркалюються думи:
Нехай. Вірші – тож не для дам парфуми,
Щоб на любов їх пирскати стару?
Стару! Чому стару? Я думаю, ти старший.
А скільки їй? – Це вже колись було!
Шахруй, не шахруй – все одно ти пошиєшся в дурні,
Бо череп твій прозорий, наче скло.
Прозорий, кажеш? От як розповім,
Що в неї в голові, і з'їдеш з глузду".
Не треба. Я вже й так, здається, знаю
Так, ніби в неї теж голівонька скляна. –
Китайська грамота, однак. Ну все, я не гуляю.

Гаразд я виспався! От зараз напишу
Таку прекрасноповість,  аж заціпить.
Скажімо, грішний я – і через те грішу,
Як грішить і тиран, коли він ліпить
Народи за подобою чи примхою душі,
Бо теж він має душу. Я б зліпив
– Заціпило: багато є вітрів;
Самі не знаємо, як пишуться вірші.

Ніхто не зна – й ніхто не може знати
Що значить смерть, скажімо – і чому
Мені, як покурити після страти,
Так хочеться прокинутись в Криму.
Та ще не час. Попереду рядок –
Різницю припасуємо до нього
Між тим, що в голові нема нічого
І волею до творення казок:
Якщо я ремісник – тоді складу
І чту собі, і славу, й нагороду
Тим, що волатиму до прикладу й ладу,
Як потребую власного народу.
Гаразд же! Та ніхто не потребує –
Й хіба не це є той універсальний гріх,
Що кожен його дурень припасує
До всіх своїх ( нечитощів ) кривих?

Літак військовий наді мною
Скидав на парашутах світачі,
Щедро уточнював: то я чи не я
У ковдру загорнувшися, читаю уночі.
Авжеж, це я! Не соромно було
Як тому, хто не знав, що буде згодом.
Давно покладено мені з моїм народом
До мудрости. Труна й хвороби ложе:
"Не довіряйся другові: а може
То ворог твій? А як не є – то буде".
А узагальнивши: Ні з ким не розмовляй,
Якщо не вмієш плавати й стріляти. – 
Хіба що з равликом он тим святим безглуздим,
Що по стеблині, сопучи і ворог собі сам,
Дереться вгору. Равлик відповів:
"Є правда в тім, що добрий глузд диктує:
Хай з'їде з глузду той, хто правди не шанує!
Та хочу знати я: коли він, хоч сумлінно
Й уважно роззирався – не знаходить
Довіри гідного нічого окрім себе,
Чи то не значить конче, що він сам
Себе самого певен так, як певне
Самодостатнє сонце в порожнечі,
І, цілковите, цілковито довіряє
Собі самому все, що воно знає
І все, що має?" Равлику, помовч!
Хіба не знаєш ти, що кожну річ на світі
Вже виправдано тим, що вона є:
Неслава, нестям, смерть у повнолітті,
І ніч, коли обернеться на жовч
Жертовна кров, – і те минуле, що плює,
Щоб знов присвоїти, на втрачене своє.
Сказавши, справді плюнув. Ми обидва мовчали,
Чекали на відлуння з майбутнього:
Там у майбутньому, бувало, я сидів,
Думав за всіх, біснувався,
Засилав і до бога, і до чорта послів,
З дійсністю пересміхався;
Тепер нудьгую: риб'ячі офіри!
Все, що було – до пекла потече:
Всі повернулися з майбутнього сокири,
Порозбивалися, як стерво, об плече.

Яку про мене тут поширюють брехню!
Якби почув – то з голоду помер би.
Відходять, як чути, від Горажде серби,
Від мене – пристрасті. А що я бороню?
Руїну й згарище. Усміхнений кістяк
Підводиться і руку простягає:
Ти запізнився! Йшов би навпростяк –
Хоч вірив би у те, чого немає.

Вільно тобі жартувати, кістяку!
Хіба ж я знав, що я такий як ти?
Ну ж, нагадай у слові про Ітаку:
Чи варто прагнути, і як її знайти!

О, розчаровання! Якби ж я теє знав –
Хіба, скажи, сидів би та чекав?

"Щуриську, постривай! Я капітан,
Люблю не дивуватися ніколи.
Тому, коли вирує океан,
Не всіх богів стрясаються престоли".

"Мої невдячнії вже геть усі втекли.
Біда мені, що мушу йти за ними,
Бо як не я – то хто за ними йтиме?
Подумати – і то нема коли".

Нема коли? Тоді сиди та слухай,
Що я про тебе думаю:
Щось я придумаю, коли ущухне шторм.
А ми хіба
А ти що думав! Певне, що ні.
Так, але ж ти казав
Авжеж, казав: хіба не бачиш,
Що зв'язано мене!
Не розумію, бігме.
А ти от розв'яжи, тоді побачиш.
Я розв'яжу – але ж мої всі повтікали.
Що я робитиму без них?
А з ними що?
Відомо що: ватажкуватиму знову.
На тому світі – там є ліпші ватажки.
А є той світ?
Оце тобі гаразд!
Куди ж тоді, небоже, ти зібрався?
У море плигнути.
То плигай, та й пливи.
А ти не брешеш? Може, й допливу
До островів, де є щуроподібні?
Не сумнівайся: довго тут живу,
Твої поради непотрібні.

Оце вже й розв'язав: були потрібні.
Розчарували ви мене, щурі!
Пливи тепер, де ящуроподібні,
А я лишаюся, доїм останні сухарі.

Що ж, коли так – прощай і ти, ватажку!
А зараз кинь мене у море, наче пляшку
Випито-випитану з наміром таким
Лихим – я всім про те, дай боже, розповім.

Дай боже! Бачиш – я подбав за тебе.
Тепер, дасть біг, подбаємо за себе.

Якби не цяя чорна дірка –
Далеко вже були б.
А так – за стільки-то й стільки-то діб
Не стане курива й пального,
І вже тоді, як каже ця інформобирка,
Не залишається нічого:
Лише померти з гідністю.
Хоча – шкода мені, братове астронавти,
Що через мене вскочили в таку халепу.
Хоч панахиду за мною відправте
Та спорудіть могилу серед степу.
За мною теж,
І за мною, й за мною. Коли їх не стало,
Озвавсь комп'ютер бортовий:
"Шкода їх все-таки, старий!
Шляхів разом космічних пройдено чимало".
Так. Дякую: принаймні, допоміг
Прощальне каяття сформулювати.
Шкода, не знаєш ти всіх кручених доріг,
Котрими люди мусять мандрувати.
Тепер – обчислюй траєкторію.
"Куди?"
Як то куди? Та звісно ж, не додому.
Туди он, бачиш? Райські там сади
Відкриють нам науку невідому, –
Глитатимеш собі інформаційну сому,
Нічого не робитимеш ніколи назавжди –
Зажди-но: треба глянути. Щось я подібне чув.
Давай нади й наому, Індіє.  Зажди.
Ні, до Египту не повернемось. Там мухи
() клятий вірус!
()
() комп'ютер мовчав:
На ліпше, мовляв, сподівайся.
Де ж то вже ліпше? Звісно, мовчиш:
Не знаєш сам усього достеменне. –
Та ось тобі правда гостріша, ніж ніж:
Ніщо не залежить від мене.
Що може бути ліпше? Ти знаєш, що то: "Вбивця"?
Я знаю що це, бачив уві сні:
Було так страшно, що не міг повірити.

Ти таки псих. Дивлюсь на твою впертість:
Порівнюючи з вірусом моїм
Вона – нікчемна. На твою відвертість
Відвертою брехнею відповім.

Чи жити, чи не жити – ми з тобою
Однаково все знаємо з книжок.
Бо сказано: хто більшою ганьбою
Змиває меншу – той не ватажок.

Яка то є річ мати справу зі словом!
Ти гідна щонайвищої хвали.
Коли я був би навіть зореловом –
Так не радів би нині. Слухайте! Взяли
Мої зірки мене й за руки, і за вуха:
– То хто ж тут бреше?
– Як то хто? Брехуха.

( Були додати? ) Дурень, хто вбачає
Саму лиш кривду в світі, й не святий,
Хто втішних відповідностей шукає
Між тою кривдою та правдою подій.

Хоч би там як – корови не програли –
Крізь сльози дивиться, мов щирий однолюб,
Хитає головою:
В оздобі з квітів ще прекрасніший цей труп,
Хоч то й не квіти, а юнацькі ідеали.
А однолюбство – теж юнацький? Ще й який!
А ви не лізьте. Хто ні жити ні тужити
Не вміє – хай не плаче. Може, й я тюхтій –
Та все ж, гадаю, ідеали – то не квіти. 
  
Ні, квіти! Знаю, бо й вона
Сама була як квітка, чесне слово,
Що прикрашала неодноразово
Напрочуд мертве слово брехуна.
Ось і тепер – святенник паки й паки
Кадильним димом виганятиме сльозу.
Не гріх воно, й хвилюються собаки,
І сам здурів, не знаю що верзу".
Заплакав знов; розпитує людей
Яка тепер пора й якого року –
Немов рибину, каже, вийнявши з грудей,
Я своє серце вкинув до потоку.
Тому й не диво, що зважаючи на дим
Сльоза тепер відгукується кожна
І повідає голосом хрипким,
Як повідати те, чого не можна.
  
Лишень, як ці недопалки у банці,
Свої жалі шкідливі допалю –
Згадаю: так, здається, я люблю
Бадьоро прокидатися уранці.
Ото, співатимуть,  як перше, янголи,
Що їхній спів, як перше, долинає.
О світе! Хто живе – той вибачає,
І навіть я. Пробачте, янголи!
Жартую духом я – та серце відчуває,
Що з нами й вас на пір'я продали.

Невже ж ти, розуме, не вмієш не брехати?
Чи в баговинні – чи як жаба в молоці –
Якби я знав, де борсаюся, брате,
Пошився б я в небесні мудреці.
А так – марную час. Добре, кажу, борюся:
Чекаю сам на себе з туману,
Бо сам же й наганяю. Так, боюся!
Нема нічого дивного: здається, лиш одну
Облудну радість мав – та й тої не верну.
А чи хотів би? Годі, закохався!
Сам, мов повія, совість ґвалтував.
Як збоченець, до серця дослухався,
О сором! Біль освячував, стогнав і плазував!
Хіба я шльондра, Боже? Хто слухав – молодець. 
Невже той збоченець і труп, хто знає слово?
Куди подітися тепер? Насамкінець –
І то ридатиму: "О, дівко!" Що ж, чудово!
Коли це так – ганьба усім співцям
За їхній гріх освячування бруду, –
І їхнім вкраденим у злодіїв слівцям,
І їхньому прихованому блуду.

Мовчатиму я просто. Просто всі
Слова, що знаю, стали невпізнанні.
Не гріх було б згоріти у коханні,
Не гріх  було б втопитися в красі, –
А гріх, що з сорому, обману і ганьби
Ще й досі добуваю насолоду.
Коли ж звернуся просто то народу,
Скажу: "Радіймо просто, просто ми раби".

День пропав. Не з музою – з рослинним
Зеленим світом розмовляв у своїм серці:
Мовляв, дурний ти! Маючи основу,
Які висоти міг би осягти!
Але – не хоче. Знаю дні подібні,
Котрі, нажаханий сумлінням – цим тираном
Єства – людській потребі прикрій	
Присвячую, й не маючи до того
Бажання щирого – потрібних нам плодів
Не пожинаю. "Ось, кажу, сумління!
Ти бачиш цей від'ємний результат!"

Заглибившися в морок до нестями,
Я бачу світ. Осліпленого світлом
Себе самого бачу голого у нім,
Тому й за хмарами. Хіба це не ганебно,
Хіба це можна стерпіти? О сором! Навіть очі
Немає чим прикрити, –  я сказав
У темряву. Немає там страждань –
Самі відлуння, що все голосніші,
Шукають вирватись на волю. Вгамуватись!
Вгамуйтесь ви, хай відпочину в тиші.
І ти знітися, темряво: згорнися десь в кутку –
Ви, щонайменше, здорово обридли.
Шуми та тіні! Не волайте про свободу,
Коли соромитеся рабського тавра.
Як ні – то так: тоді кінець походу,  
А далі що? Пізніше допишу.
   
Відлуння. Не пташка так б'ється об скло,
Й не серце в грудях смертної години –
Подібне до Наркиса, б'ється зло!
Нехай воно, лютуючи, загине
Без слави й з'явлення. Почуйте, матері, 
І пекло, й навіжені, і скажені,
І біснуваті, і в вогні хати,
Де незчисленні люди безіменні
Шукають виходу. Знайти чи не знайти? –
Коли, засліплене безмежною відвертістю
Досі незнаного світла,
Об небо вдариться: "Не можу! Я не можу!"

А може, не з тобою розмовляю?
А ну ж, як з ворогом твоїм?
Як я за щось відповідаю –
Нехай комусь там відповім.

Перед собою? Як? Темна темрява скута!
Що буде, як розгорнеться та вирветься назовні?
Сказилася душа моя забута,
Що їй пісні й дарунки молитовні?
Нехай обернеться в'язниця на безмежність
І все, що в ній – на власну протилежність –
Я буду той самий убивця й крадій;
А ви й не помітите, знову нам "Діво, радій".
Не може вже діва радіти,
І навіть сказати чому.
Тому радійте й слухайтеся, діти,
Шануйте його безнадію німу.

"Коли остогидне клепати пісні –
Тоді душі, котру кохаю,
Остогидне горіти в багні.
Ото вже я тоді симфонію склепаю!"

О господи! Вона такого не писала,
І я їй цього не читав,
Але, якби читав, вона б сказала,
Що це про неї сказано, тобто я списав,
Якби схотіла, що в думках у неї.
Здивована, з просвітленим чолом,
Сидітиме, гаптуючи якісь нові ідеї
Своєї власної таємноепопеї – 
Свої сюжети за моїм зразком!

Та чи далеко? Знову заспіваю, –
Моя весна за мною знову йде.
Знов озирнуся: ні, вона не вийде з раю,
А я не вийду з пекла:
– То де ж вона?
– Ніде.
  
( Вказав на мертву пісню ). Як на пісню –
Цілком додатній. Довго я вагався:
Як це віддати в пісні чи в житті –
Аж враз  – Зі всіх боків, згори та знизу:
Не смій! Не мож! Не руш! Не пожадай!
Розпачливо крім мене проридало, 
Жахом смертельним в серці пролунало, –
Аж я розчулився. Невже таки насправді?
Невже насправді всі боги, всі долі світу
В моїх руках тепер? Еге! Це вже не жарти!
Та я не звір, і зглянувся на вас.

Не буде ніякого знаку!
Не буде ні найменшої підказки!
А я ще хизувався,
Що я такий самий, як світ.
Світе! Богове! Минуле й майбутнє!
Сучасне, уявне та дійсне!
І те, що знаю, й знатиму,
І те, що я забуду!
Подібний жах я вже переживав.
Спокійно, хлопче! Дякую! –
Дякую самому собі.

Кохана! Все я думаю про тебе, все за тебе!
Скоро не думатиму. Подумай сьогодні сама
Сама здогадайся і не помились,
Не переплутай, як бувало, сміючись,
Слова подібні плутала, –
Ото ж заради тебе обминаю
Незнану небезпеку!

Доточую з безпечнішого місця.
Ти, моя дитино,
Зросла під п'яним поглядом. Чиїм? 
Відверті будьмо на годину,
Адже і в житті, і в писанні святім –
О чадо й свічадо – буває, що мудру пораду
Батьки навколішках приймають від дітей.
Я чарував, молився, святив твою помаду,
Казав: багато знаю незнаних орхідей,
А ти одна душа, окраса мого саду! –
І розчаровував. Я й сам розчарувався:
Не вмію вже любити, спаскудився й зламався.

Марив над нею від ночі до ночі,
Вигадував красні слова.
Невічна – немічна неправда, мовляв, світова,
Що кидає морок на очі.

Я був – забув: герой серед богів,
Котрі живуть, як свині й поросята?
Не знатимуть навіщо їх любив,
Забудуть, як сон після свята. 

День, отже, пропав. Он і місяць зійшов –
На нього я поглянув як, буває,
Погляне сонце – і жахнувся знов:
Ось він, близький, що правду заступає!
Далебі,
Я вже казав, кого бачу в тобі,
Заради цього називаю тебе казка,
Примарним видивом і дійсности поразка –
Дитячою поразкою дитячої дійсности.
Воїсте! Мій талан не має кістяка.
А твій – щасливий все-таки без м'язів?

Прийду на поминки від спілки віршомазів,
Пущу сльозу та вип'ю склянку молока.

Хіба десь тут? Під проводом печалі
Добувшися розпуки, темрява нічна 
Призналася: "Тепер мені все ясно".
Так, темряво нічна! Вже, імовірно,
На вічні сутінки тебе я посвятив,
Такі як розпука – незмірно, невзірно
Як небо за хмарами, розпорошив.
Тож і мовчи собі – а я не маю права
Торкатися твоїх священних таємниць
Руками голими. Візьму їх плоскогубцями.

О, не цілуй розумного чола,
Не обпікай сльозою Попелюшки!
Коли любов так саме, так, як нині, йшла –
Я й то не відірвався від подушки.
Чи йме вину той дим, що випускаю
З легенів через ніздрі та уста, –
Хіба знецінюється тим, що повертаю
Зухвало вкрадене в Пілата і в Христа?
Отож, кажу, не знаю чи потворна
Душа твоя обсмалена і чорна,
А чи така, як сонечко ясна, –
А думаю собі, що неповторна
І що ніколи не повернеться вона.
Повітря, для життя нам необхідне,
Так саме випускаємо з грудей:
Таке то в нас прощання своєрідне,
Заступнице "пересічних людей"!

Доки, годиннику, йдеш? –
Доки не стратиш надії?
Друже безмовний, я теж:
Досі душа моя піє;
Досі як ти, коли будиш уранці,
Перепливаю свій кін:
З иншого берега – він чи не він –
Квіти приношу коханці.

І знов до краю вічного ридання
Цей дух вина мене пересила.
О моє серце! Ти – попихачка бджола
Жидівського зі смертю листування!
Не ці мистецькі – а правдиві щирі сльози
Пролив я позавчора. Сьогодні не проллю
А ні краплини: дуже я люблю,
Як ти на холоді літаєш голомозе –

Та ще люблю, воїстину кохаю
Кого? Ти знаєш; знати і мені,
Що скоро вмреш, воїстину з відчаю!
А ті листи – опрісноки пісні:
Даремно в них себе благословляю –
Як і тебе – на подвиги нічні.

Всі духи – там тепер. Та що мені! Й сліпому
Буває іноді сідати за кермо.
Чого ж ми, серце, досі мовчимо?
Хай, як завжди ( вже скільки років тому!)
Вітаючи спустошеність і втому,
Ми в парі через морок летимо –
Хай всесвіт кривиться – на гри зі смертю запах,
Та не на смерть! Скажу у неї в лапах:
Хто, як не я, цей келих диму піднесе?
Ви, духи, там в зефірах і в кацапах,
А я – в коханій! Хай мене пасе
Як барана, а я її як вівцю.
Дай біг нам скаже: радуйся, мисливцю!
Ти виграв, бо кохання – то є все!

О досвітня, надсвітняя зоре!
Я, великий ніколи й ніде,
Не жалів, що як блискавка в море,
Моя велич у тебе впаде –
Лиш тебе, Афродіту й Інанну,
Чия слава землі не сягне,
Доки дітям її не постану,
Як обличчя небес кам'яне.

Тичино! Певне, там, де скнієш нині,
Ніхто тебе не має за співця –
Бо всі там лиш без винятку повинні
Безперебійно славити Творця.
Мене ж отут у нашому селі
Ніхто не має навіть за людину:
Ніхто не вірить, що й тиранів з неба скину,
Коли добуду свої скарги з-під землі –
А ті ростуть і множаться, як діти;
Не знають, що не слід туди ходити,
Звідки назад ридаючи повзеш.
Друзяко мій! Заради хоч би цього
Озвися – і вкажи таку дорогу,
Де не було розбоїв, погромів і пожеж.

Я б на одній струні, як Паганіні
Все грав та грав би, марний марновір:
Нехай ще й це загине в павутинні
Моє волання, звернене до зір.
Нехай ще й ця розірветься остання
Найтоншенька – я відчаю не йму:
Не на людей, а на людське страждання
Собі самому буду скаржитись Йому:
А чи не бачив, прозорливіший  Сердюче,
Моєї зірки? Там десь є вона.
Скажи, аби до свого віщуна
Хутенько повернулася на лучче:
Мов тая річка, що подекуди підземна,
Сховалась моя доля! Справді, темна!

Дай, Боже, сили.
Якби я був схопив себе за шкірку
Та знов шпурнув до рідного кубла!
Не вив би уночі на тую зірку,
Що вже й не знаю, де вона зійшла.
Кохана, люба! Що мені верзеться!
На самоті – і нудно, і паскудно –
Мій бідний розум плаче привселюдно,
Щоб знали люди, як йому ведеться.
А втім, до біса! Відповім перед любов'ю
Як перед богом з Монтесумою Кортес:
Ось – піємм, виємм, шкодимо здоров'ю
Обидва як щенята з погляду небес,
Твої обидва. Гей, горілки з кров'ю!
Допоки місяць з обрію не щез    

Бридке воно! Й життя, і божевілля,
І смерть – і все, що випало мені.
А надто – сам, загрузлий у багні
Пророк свого останнього зусилля:
Такого, щоб доклавши, як цеглину,
Заплакала душа: оце якраз!
Лишень не зараз. Велет на годину,
Ще довго проклинатиму я вас,
Дитячі руки! Бачите, куди
Доправили доручену вам долю?
Нічого вже – а навіть не дозволю
Спалити ці – бридкі ж вони – труди,
Що їх люблю! Любіть і ви їх, люди,
Як все, що імовірне – та не буде.

Мій бідний морок хвалиться, що хоче
Розвіятись. Блаженний, хто до сну
Бреде радіючи: даруєш мені, ноче,
Утіху певну, хай непоказну.
Її, в усьому світі панівну,
Благословляю все, як все дівоче.

Якої ще, дурна, жадаєш влади?
Я дав тобі над світом. Уяви,
Що й він, як я, свої ганебні вади
( й тебе, дитино ) вивів з голови.

Багато є людей, що без душі.
А ти – плекай, солодка щебетухо!
Як виросте – співатиме вірші
Про цю просту осінню завірюху.
А хто за мною, зірко безневинна,
Жалітиме – ти сорому не йми:
Невічне все. Безсмертна ( навіть ми )
Лише оця бездушна писанина.

Байдужа в розмаїтті, цілковита –
Бо все є в ній. Хай цінна буде всім –
І мудрим тим, і бовдурам пустим,
Що думати не вміють – як просвіта
( бодай абияка, хоч передпочаткова )
Краси і сили писаного слова.

Еклезіяст питав: "А чим ми вищі
За ту рогату череду худоби?"
Душею, люба – а обидві наші віщі,
Обидві нині в одягу жалоби.

О сонечку! Журба моя немарна!
Вселання стане чорне і руде,
Пониче все, прокинеться Шляйкарна,
Страшних тварюк з собою приведе,

А ті тварюки – боже! – шакали-клерикали,
Цимбали-музикали! То це твоя любов?
Ото за них ми рясно проливали
Свою, й чужу, і виноградну кров?
Неправда! Я не бачу в цьому списку
Зловтіхи у коханої на писку. 

Співаю вас, пісні мої сумні,
А жаль і туга в серці – невичерпні.
Як отоді ранкове світло в серпні –
Такі ці дні. Які гнітючі дні!
Вгамовуючи спрагу й потойбічну
Я пив був сум, і правда, що без міри –
Вечірнє світло нині, також сіре,
Жену, вмикаючи цю зірку електричну.
І довго, довго думаю про те,
Що все на світі є минуще та пусте,
Лиш повен я минущої потуги.
О люди, люди! Хай мені дасте
Померти смертю забіяки й волоцюги, –
Й я звеселю вас, народившися удруге.

Молися, пастирю, за цю сумнівну душу –
Не за мою, бо знаєш ти мене,
Що ставши на свій шлях, до смерті мушу
Чвалати ним, як пекло мандрівне.
Туди, куди й ціла моя країна,
До панування десь на небесах.
І як вмиратиму – за мій готовий жах
Хай перед нею доля буде винна.
Та ще, друзяко, краще помолись,
Щоб всі були утішені колись –
Також і я за те, що нині плачу:
Хоч мороки в душі моїй звелись
І відаєш мою безбожну вдачу –
Либонь, я світові піснями ще віддячу!

Є, є!
І буде мозкові робота:
Я виліз аж на цю високу гору,
Тепер далеко полечу.
Казав тобі, що високо й далеко,
Далеко й високо ходити! Вже я чую
Страшенний рев трембіт і брязкіт злота,
І лопотіння тисяч прапорів,
Де грона слави і панове гранослови
Гудуть обурено – я буду, як ведмідь
Від них відмахуватись: так, мовляв, це я
Причому сам, хто в серці умістив
І в голові не хутір, не містечко,
А цілий світ: хай, друзі, одне з одним
Спілкуєтеся вільно як брати
І сестри – та за звичаєм природним
Мені десь далі схочеться піти,
Далеко дуже й глибоко. Погляньте
На ці важкі гаптовані роками,
Руками й золотом чудові оксамити:
Хто б ними не пишавсь? Як зброю після бою
Я витирав об них – допишемо пізніше,
Та правда знаю, що ридатиме за мною
Чимало душ – замало їх було, 
Коли я народився, возридало!
А нині – заздріте: як бачите, панове,
Собі я долю в безвісті склепав
Головоломну, як оції візерунки
На оксамитах: вгадуємо в них
( так, є ) всі викривлення світу. Так і є –
Лиш однієї нитки золотої
Цієї не висмикуйте, бо то вже є моє,
Коли побачите – і стане полохливо:
Чиє це диво?
Є!

Не вірте мені, коли я гордовите
Співаю про призначення співця,
Котрий повинен словом відродити
Всі спраглі правди й мудрості серця:
Є одиноке серце – лиш твоє,
Що я беруся вмерти біля нього –
І звеселити. Боже, що ти є!
Не хочу всього! Дай мені оцього.

Каліки думи безнадійні, зовсім хворі –
Як нудно пережовувати їх!
Не відаю що діється надворі,
А що на мислях, серденько, твоїх?
Якби ж то я не знав! Тебе, ледачу
Й зворушливу ( над прірвою дитя )
Не так кохав би. Може, ще й заплачу –
Та лиш тоді, як підеш в небуття.
А що не плачу я ніколи – то не плач:
Моя ти будеш, от побач!

Я постирав всі моторошні рими,
Що крякали допіру у душі.
О як мені це дивно, серафиме! 
Лишень собі присвячую вірші?
Як об'явлюся через себе – щонайперше
Заповідаю, щоб загинув добрий глузд;
А далі – світ і все, що в ньому стерши,
Речу собі: О паро моїх уст!
З тобою пара ми довічна й передвічна,
До блага й зла однаково дотична.

О музо, втілена в праобразі людськім!
Не знаєш ти про себе геть нічого.
Не сердься, як без дозволу твойого
Я світові про тебе розповім.
Він грамотний, і все, що є від мене,
Кохає й любить більше, ніж я сам.
Пожартував. Ні в слові, несвітенне –
Ні в снах тебе нікому не віддам.

Я написав тут пісеньку одну
Про те як, втомо, ти мене гнобила
І змученого ледве не до сну,
Штовхнула на ці збоченицькі діла:
Бо стогін волі й розуму ридання
До вух коханої долинули, й вона
Здригнувшись там, в моє оповідання
Вже потекла, як річка вогняна.
І доки задвигтить мені підлога –
Ще встигну розхвалити пана Бога:
Так, Господе! Допіємо пізніш,
Як будемм живі. Де ж ти?
Чи вже спиш?
Ба навіть музі стерпіти незмога,
Коли сам час – як заспаний Трубіж.

А це – твоя несвідчена святоста.
Хіба не смішно? Аж відтоді, маніяк,
Її ховаю – й то мені недоста
Повірити й збагнути. Як же ж так?
Відтоді визволяємо вселання,
Хитаємо престоли всіх богів, 
Цей контрафакт не їхнього кохання 
До їхніх притискаючи носів, –
Питаємо: чи маємо ховати,
Як пам'ятку про ті походи й рати,
Що їх оплакувати буде цілий світ –
Чи майорітиме, як честь і слава хати
І стяг життя, що рушило в похід?
Дай не поставимо будуччини під спід.
 
Яка холодна, мирна порожнеча!
За дві хвилини постіль постелю,
І буде сон мені, як вихід або втеча
Зі всього, від усього, що люблю.
Не постелив – та постелю. Не можуть очі
На лоба вилізти! Бодай же ви слізьми
Посвідчили, що вмру цієї ночі
Немає вже мене, а все немає ми.
Добраніч, світе – й ти, даремний дню!
Хай завтра поквитаємося я з вами
Як на дорозі ворог з ворогами,
Як буде сон. Відтоді, як не сню
Своє життя справляю як гульню
Відсутніх снів з нагальними піснями.

Коли, Кибальчичу, ти нидів у тюрмі, 
Мій дух був з тебе вельми чудувався,
Бо, доки недів – доти сподівався,
Що долю собі творимо самі.
На світ і я жахливим чином виник –
Чи подвигом зворушений твоїм,
Чи так, з цікавости – і мав би вже, як чинник,
Сказати инщо мертвим і живим,
І ненародженим. Та ба: не маю духу.
Лиш найважливіше подужаю одне:
Проклясти ту жидівку повитуху,
Що до життя приспішила мене.
О майте обачіння, всі охочі
З'явитися на світ святої ночі!

Пречиста мати, й ти, хто увійшов
Через вікно, а вийшов через двері!
І на горі життя, і у печері
Я, скаженіючи, жадав на вашу кров.
Чому? Бо сам, одвіку малокровний,
До неба рвався. В царині гріха,
Гадав, є те, що й трупи надиха
Бодай на подвиг смерти послідовний.

Немає вже ні звірства, ні блюзнірства,
Котрих вже не вітав би в себе в серці.
Тепер, останній пагін марновірства,
Вітаю розчаровання і втому:
Хотів би я сьогодні через дверці,
З яких був вийшов, повернутися додому.

О серце, нажахане привидом Кодні!
Чи ти все живе? А кохання – вже ні.
Розвійтеся, думи як хмари дурні –
Не хочу вмирати сьогодні.
Нехай душа: така її природа,
Що помирає мало не щодня,
Коли з'являється розпатлана свобода:
"Я п'яна і щаслива як свиня".

Це – я все понаписував? О Боже!
Ні, я ж казав: то щось брехловороже.

Скажу тобі, кохана, й щодо нирок:
По серцю хто б за ними шкодував?
По всьому вже, й здається я свій вирок
Вже написав, хоча й не дочитав.
Так швидко! Не подумайте, будь-ласка,
Що впав у суперечність: вам, живим,
Сподобається моторошна казка,
Котрої, може, ще й не розповім.

Сьогодні я настроєний рішуче,
А завтра – ще рішучіше: Помру
Як Геркулес – ні сорому не ймучи,
Ні совісти. Але! Прийди, кохана!
Хай світ не скаже ( знову гра у гру ):
Що ж ти накоїла, дитино безталанна!

Ніхто не зна, яке останнє слово –
Лихе чи зле промовлю до життя.
Його пригадуючи, мався припадково
Як кожен, хто вітає забуття.
Ніхто не зна, чи каятимусь гірко,
Як потопельник у підводнім кораблі,
Чи втішуся. Готуйся, моя зірко,
До поділу й захоплення Землі!
Під знаменами Зла та Злополуччя
Змагатимешся з сонцем днів до трьох;
Тоді впадеш, текуча й неминуча,
Прямісінько в оцей чортополох –
І як запалиш – будемо хвалити
Життя, що є тернистий шлях просвіти.

До рими нам, здається, геть усе.
В такому вигляді не ходять на роботу.
О, "це життя"! Однаково достоту,
Які там радощі нам в кошику несе
Чи прикрощі. Філософи розумні
Сказали б: "так гартується душа".
Он марширують перед нею, що у трумні,
31 і сім барабаша, –
І слухаючи лівим своїм вухом
Веселих барабанів громобій,
Так любо їй лежати молодій,
Неначе зі святим коханим духом
Навіки заручається. За те й
Люблю тебе, сльото моїх очей!  

Душе, душе! Чому ти шум у кухлі?
Хіба я винен, що все правдою стає!
( Колись, жартуючи, її супроти тухлі
Моєї пані був заклав – не був, а є ).
Однак – не все ж. Оце, сп'янів від пива,
А це – вже знову я тверезий і твердий.
Як знаєш – то признайся, прозорлива,
Що забрехалась в хіткості своїй –
Великій хіткості до болю й насолоди;
Відтак – спали звитяжницькі клейноди
Або скажи: "Продай мене, Персею,
З мішком і не шкодуй". А певне ж, я мішок!
Що я роблю? Схиляюся над тухлею цією,
Не плачу – лиш сміюся: любов без домішок!
Ридайте всі: сьогодні моє тіло
Рушає в нелегку триденну путь,
А дух ще в тяжчу. Хай мені складуть
З гілляк і листя, або й з книг почесну скирту:
Вже геть мені затерпло і замріло
Моє життя без оцту, лавру й мирту.
Сказав би хтось: "Хоч побоявся б Бога,
Та й жив би ще" Не хочу, далебі.
Натанцювався вже біля його порога
Голий на холоді, у слинявій юрбі!

Давно чекає зморений вже морок
Щоб я згадав обіцянку стару
Як обіцяв померти у вівторок –
Так у вівторок і помру:
Там в колі синьооких неповторок –
Ще два рядки. Бо жаль мені, що вмру,
Своїх пісень докупи не зберу.

Додержу слова. Що ж? Дитя за ручку
Гарячу й вогку взяв – злякався, відпустив.
Не відпустив, бо вскочив, як муха у шипучку:
Воно ж дитя і спить. То як щодо віршів?

Простіть мені, маленька! Твоя мати
Не винна в тім, що я хотів сказати.

Зухвало твоє християнське ім'я
Вимолюмовляю, зате щиросердо,		
Як щиро я вірю – бо знатиму твердо,
Що ти вже довіку моя,
Як нині я знаю, що тризуб оцей
Є знак української влади,
Що ним пожену я планету людей
Де несвітів двох Симплегади;

Його вимовляючи, з сил підземелля
І з тих, де гойдається зоряна стеля
Глузую однаково: ось де вона!
Смішна мені ваша одвічна крутеля,
Телята на прив'язі, й ваша війна –
Я б'ю собі в бубозабон дикуна.

Чи прийдеш ти? Хай виправдано буде
Мій розпач і піднесення: вчинім
Як перші ті в Саду земному люди –
Та вже свідомі й чисті перед Ним.

Ялина, мов церква поганська:
Зелені її поверхи.
Її марнота християнська –
Її марновірства гріхи.

Велосипед, продажний друг дітей,
У вихорі шаленої гонитви;
Його коліс-суперників молитви,
З погрозами, прокльонами та бризками ідей –
То каламутних, то сяйних, що на всі боки
Правдиво свідчать про глибоке та високе –
Не дуже вже воно й – життя калюж.
Дурні ідеї, кинуті намарне:	
Розтануть як красовисько полярне,
Не вплинуть на природу людських душ.

Як навіть козячу, цигикаючи, ніжку
Абихто скрутить ( знають курії ) –
Не спалить до кінця! – А ні її,
А ні мене, хто цю веселу книжку
Створив стрисмерти. Радуйся, о жінко!
Я відновлю тебе, мов Біблії сторінку. 

О жінко, жінко! Квіточко червона!
Не плач, бо все минулося.
А я?
Я був би звір, що зрікся твого лона.
А звірові – навіщо те ім'я?

Я, другий голова земної кулі,
Не буду зрайця! Сам занапастив –
То сам і порятую. Ви, минулі
Й майбутні дні! Не кров'ю, а любов'ю
Я присягаюся: не мре Подержирак.
Конаю чи живу – а буде так!

Не мре кохання, славна Україно!
Минула ніч, як день у тебе в війську.
А скільки ще? Хіба що й я загину
За твою душу все напівмалоросійську.

Як чує хтось – нехай мене почує:
Чи не однаково, де сонечко ночує?
В короні з діямантових ознак
Ти прийдеш, сонце! Хай живе
Твоя краса! Яснорясне проміння
Осяє світ, і люди скажуть так:
Дурні були – а нині зодіяк
Проголосив життя й порозуміння.

Так, Господе! І віру, і зневіру –
Все бачиш ти в мені, але молю:
Хай лютих слів: "Життя на виру" –
Не чую більше! Годі! Я ж її люблю.

Де ти, кохана? Лівого мізинця
Віддав би лиш за те, що ти жива,
І оживає десь, як бачиш українця,
Моя любов, як привид, і влада тіньова –
Адже й тепер, коли ти ген далеко
І похвалятися обом немає чим,
Все ж похвалюся: бач, яку бібліотеку
Могла спалити, бідна!
Горе молодим,
Біда закоханим. З волошками у житі
Сиджу та марю: знову розум переміг.
Примарилося: десь на тому світі
Свої жалі вплітаєш до моїх.