Пісня вечірня ч.1

Моторні, нажахані вірою в мене,
І обтрусившись від усього, що буденне,
Мурахи
Живою вервою тягли на богомілля.
Ворона з гілки теж дивилась,
Теж вона важила
На тую голову он риб'ячу, смачну,
Що дав їм задля церкви по вечері.
Задушний вечір. Хмар важких мовчанню
Виглядало звільнитись від своїх тягарів –
Так саме й я розгублено сидів,
Міркуючи про те, про що я мрію,
До чого прагну. Сонячну олію
Було й на мене цілий день нещадно лляно,
Тепер багаття тиха скарга обпікає
Жалем нестерпним. Що сонце кричало –
Того я не чув, і промовив: отак
Палкий вогонь сліпучої науки
Нам спалює чуття. Неладні ми сприйняти
Його самого: тим то він і славен,
Що не себе сповідує – а вказує дорогу
Пізнання менших, ближчих нам речей.
Ворона крякнула. Чого тобі, вороно?
Відсунься ти від мене, не знаєш ти людей
Та їхніх звичаїв! А я от таки знаю,
Тому й кажу: не знаєш ти й мене.
Роблю, що хочу, а за наслідки – тобі заповідаю
Відповідати, ясно? Перо он своє срібне
Буває, кинеш знічев'я мов инщо непотрібне –
Тоді для протоколу постеж і зауваж:
Ніхто його прожогом не хапає,
А бійки одне з одним – не вчиняє,
І переможно в капелюха не встромляє,
Ба! Навіть не згадає "Отче наш".
Гримаса красномовства: "А яка ж
Тоді потреба ваша?" Бачиш тую хмару?
Не бачиш. Так і люди, зібравшися гуртом,
Однакові: з цієї точки зору
Зручніше їх судити зневажливим тавром:
Вони ж – лишень до того мають хисти,
До чого людство: сісти, попоїсти –
Хоча б он там, де травлення гірський аеродром:
А бешкетують – як Аякси, й не за твоє перо
Всі з Господом порушують угоди,
Ганьби своєї ставлячи тавро
На святощі тутешньої природи, –
Ще й кривдять мурахів. Малих оцих
Люби їх, золотих у своїм серцю.
Від мене ж – навпаки, тримайся якнайдалі.
Як навіть на людей – думки мої несталі.

То що ж? Похнюплено през підступи нудоти і нудьги
Щодня з гори чвалаємо й на гору:
Всю дійсність обачаємо сувору
Заради лівої та правої ноги.

Залізний вік, закаляні серця!
Подумай: хтось припер сюди стільця,
Вкравши його попередньо в їдальні,
Або, як кажуть ( вечір жарту ) стуло:
Я тут було, їло, пило – і тут таки заснуло,
Людські потреби справивши загальні.

А по тобі, що кряче та ридає,
Це плем'я весело-сумне
Лиш матючище прочитає
Ще й каменюкою жбурне!

Пісня вечірня ч.2

Хай славиться навіки ця Голгота,
Бо тут я не вмираючи ожив:
Тут навіть слина, виплюнута з рота,
Є дар життя й есенція псалмів.
Ви, мурахи! Які гріхи
Можливі в цій спасенній сонцем пущі?
Там, звідки я прийшов, вони як лопухи
Високі й гарні, жирні та плодющі,
Там череди й отари попелиць
На лопухах пасуться й на деревах,
Там карб гріха не ваших королевах
І вавилонська слава цар-самиць.
А тут – спостерігаю ваші треби –
Й цвітуть барвінки й дзвоники в душі,
Воїстину кажу вам сам від себе:
Благословляю вас, численні мураші!
Якби ще й бог побачив сам Господь, як ви
Будуєте церкву собі з голови
Простої, риб'ячої! Істинно воїсте
Сказав Сковорода: "Святе, що легкоїсте,
Й прийнятна треба для потреби живота".

Адже буває й труд, що марно одцвіта,
Не даючи для тіла й духу плоду.
А ваша праця – чесна і свята,
Бо вірите в мою винагороду –
І недаремно – що оце на прощу
Невпинно сунете, мов люд на Пирогощу.

Хмарино, ти! Прийди та вилий
Свою всю воду от сюди.
А ти, котище здичавілий?
Не нявкай, геть собі ходи.
А ти, вороно, зрозумій:
Народ – надіється на мене.
Відкинь свій голод затяжкий
І припини це крякання скажене.

Небо хлипає. Сплю в домовині.
Та ні, це просто поліетилен.
Як мертвий. Сліз нужденний шелест,
Осінній сад, альтанка з виноградом,
Гадюки в падолисті: ходять дерева німі.
Поночі вчитель послав туди,
Треба знайти.
Куди це ти пішов?
Підводжуся раптово:
Людське тіло
Схилилось над моїм дорожнім скарбом!
( Ге, стерво, – проревів немов з могили )
– Жахнулося, присіло
Й так саме вайлувато утекло,
Руками землю загрібаючи.
"Це діло!" –
Оживши гай прогомонів порозуміло;
Місяць просяяв крізь плетиво хмар
Виснажених, подертих.

Бузковий вечір насуває.
Сидить мартин на ліхтарі,
На вітер прикрим голосом зіпає
Мов скаржиться. А їнші злидарі –
На березі лишились його друзі.
Стоять, на море дивляться мовчки як один,
Сумують світло, й світлій своїй тузі
Лиш иноді схопити дозволяють
Подачку від людей-прощальників. А ті,
Вже зморені, збирають свої речі,
І так, немов востаннє у житті,
Стають на шлях об'єднаної втечі:
Давно хвіртки вже позамикано чавунні,
Отож, котрі є досить юні –
Деруться через верх, на матерів-гладух
Спортивно озираючись: крізь шпарку щонайвужчу
Тії течуть-течуть повільним змагом тлущу,
М'якого й повного невивчених потуг. 
Втім, не сумуй ти, берегу морський:
Все, що було – воно ще й завтра буде:
І спека, й сонце, й вариво подій. –
Зітхни тепер: твої камінні груди
Теж потребують холоду, а не лишень тепла.
Страшенну силу спека нам дала –
Мені, наприклад, що? А що вже тії люди!
Лиш далечінь – близька! А чом така сумна?
Ніхто вже не гнітить важенним гнотом,
Не поливає слиною та потом –
Дивись, як гарно: просто, як весна!
Ось видобута з суму насолода:
Чуття самотности – безсиле і хмільне.
П'янить мене повітря! А завтра знов погода
Мільйон людей до моря прижене.
Є свої межі і в людської сили,
А люди – то плавці у морі марноти.
Ото ж і треба їх сюди, щоб відпочили
Й полагодили тут свої плоти.
Ходім. 
Лиш море, своїм маренням тяжким
Мандруючи, навпомацки цілує,
Й зелені лахміточки все дарує
Твоїй весні. Самотности б докласти –
Та як покинути? Вже ж люди не вітри: 
Поодинокі лиш ентузіясти
Он мій сум поділяють і множать на три:
Старий рибалка невгамовний,
Його оздоблена жалем
Марнодіяльність як рутина,
А третій я, також невідшкодовний, –
Та хлопчик он, що камінцем
Не може влучити в мартина.
 
Святі мішки, зав'язані шпагатом!
Сяк-так недбало закосичені шпагатом,
Такі підкреслено блаженні і недбалі, 
Що навіть я відчув себе солдатом
На варті сивої моралі.

Мандрують кудись несподівані діти недолі. 
І, як бува, замислившись чи просто мимоволі
Зриваєш з дерева, минаючи, листок –
Отак вони, минаючи обтічно,
Пляшки зі столиків підхоплюють, і вітер
За ними тягне теж з уривками газет.

Черг за морозивом крутелі!
Я бачу приклади космічного ладу.
Принаймні, явищ атмосфери, як циклон,
Коли його сфотографуєш зверху –
Бо ж зорних стель повільне обертання
Спрямовано в безмежність і в розвій,
А ця тече до точки замерзання
Щоб зникнути навік в собі самій.

Зникати з вічності – то є англійський звичай,
Що його ще ніхто не дослідив.
Якби, наприклад, я з простої ввічливости
За отією дівчиною став
Та, відповідно, про здоров'я
У неї чемно запитав! –
Та похвалив би намисто, що в неї на шийці,
То що б тоді сталося? Ох, ці англійці! 

Моя гора при сконі мріє
( як в церкві перед Господом свічки )
Тому й так любить і жаліє
Свої сухотні діточки
Що долі віч не опускають,
А вгородили в височінь,
Немов хоробрості не мають
Не похвалити свою тінь
І на змордовану так саме
Пекучим сонечком траву.
А я, що з вами тут живу
– Для кого думку грозову
Викохую святими вечорами?

А тут – наче філія райських хоромин! 
Розпещена гульня і вранішній Гольфстрім. 
Лиш сонце наче мавпа через комин
Сюди сягає променем своїм.

Щоб першу-ліпшу вихопити зброю,
Я вигукнув: "На Ланці Гануман!"
Аж так мене викрив – і вкрив з головою
Зеленого дихання п'яний туман.
Тут при мені, живому сажотрусі,
Немов не помічають, потягусі
Білі дерева, потягаючися так,
Провітрювали склеєні долоні;
І килим зілля, істини жебрак,
Розлігся на подертому осонні.

Там, на горі
Невже не житиму ніколи, як тоді?
Там зорі мерехтять;
Там тризубом писали по воді;
Там любе море, любе!
Ти пам'ятаєш, я сказав тобі: "Ти море!"
На лоні в тебе раював як немовля
І бачив, що малесенька земля
Круг неба котиться, а сонце – неозоре! 
А ввечері, втомившись як кобзар
Або козак напідпитку на вежі,
Спостерігав шляхи пісенних мар
Й виплутувався – з чого? – як з мережі
Людської карми.

Отець ідей предметно дотліває, 
Немов звичайне листя. А де його душа?
– Зі мною тут подіям дозволяє
( Летять мартини ) мріяти й складатися в вірша.

А тут людські і грошові потоки
Вирують на порогах крамарської толоки:
Гей дорогеньке! Вельми дешевеньке!
Дівчатка!
Остання шоколадка,
Повна горіхів, ніжна, м'яка від жару сонця!
Від сонця!
Дорогенькі, завтра подорожчає!
Дівчатка! Надурняк! Помада нада?
Лаковані мушлі, шум моря з Одеси!
Мідні перстені, хрестики товаром наузір!

Дик-молодик набирає повітря в легені,
Дме в пищика, спасибі від усього сонця.
Он і справжній жебрак торохтить мідяками в кишені,
Тоді сідає, викладає з них рядочки на поребрику,
Тоді вже зі спокійним серцем відкорковує
Зелену пляшку пива, – кришечку також
Біля монет кладе на відповіднім місці.

Ляп, хляп – у шльопанцях космічних,
Мов проти вітру нахилившися вперед
Качкобички пруть плуга потужної постави,
Між ними – електроном – грація в вигляді гави, 
Обіцяє їм продати пачку сигарет.

Дитина, що їй вже ніщо не зарадить,
До матері своєї ( віск і крига )
То липне то відлипне і крутиться як дзиґа,
Про відео мову тим часом провадить;
За руку тягне й хоче відірвати: 
А Фреді Кругер знаєш який сильний!

З пухирцями каміння для шкрябання п'ят,
Суха лаванда й каберне спокусливі сулії.
Кістки! Мені почулося?
Їй богу торгував би,
Й табличку поставив: лише для дівчат,
Що акцентують, акцептуючи всі ціни,
На неприйнятності карток і шурхоту куп'юр. 

То там, то там у натовпі, мов в голові шухлядка:
Дівчатка!
Гойдається шум,
Дорога вельми засмальцьована
Веде мене далі; дотик свідомих очей
Гарячою горілкою обпік.
То піонери мандрували на купання,
Очей гаряча пара обпекла.
А праворуч від мене море зелене
Блискітками грає, бісики пускає!
Сонце пашить гордовито, сміється:
Бачить воно кожного з людей,
Що вони виконують дозволені шпацери.

"О очарівно! Зваж: пекельна спека".

І знову наче потік для отари:
Помада нада? Красна, красота!
Від сонця до сонця окуляри до пари,
Сонце не вдарить, дівчата,
Помада на уста. 

Біля зв'язку де пальми. Ви на місяць?
Ні, з місяця: астрономічні ціни
На все необхідне

"А в тебе навіть місяця нема".

Бочка з квасом благородним
Сміється сміхом прохолодним,
Що очамрілі гультяї
Лоскочуть поглядом її.
"Оце воно! Аж лоб упрів" –
Мужик резонно зазначає,
І обережно ремигає,
Бо сонце – то сонце південних морів!
І скаче, й гавкає, і плутає розмову:
Розшкомутало хмару випадкову,
На море озирається, – а те?
Слухає музику й вату цукрову*
Запихає до вух:
Я чув, що мороз-воєвода
Обходить Ланкійські гаї –

Чи не обходить? А все ж таки вуха твої
Залляно мовою радянського народа!
Крім цієї халепи ти все ж таки Крим:
Крим, та й усео, нема чого взяти!
Не обслинить свиня тебе – просто нічим –
Лиш може під хвоста себе сама поцілувати.
Ну а ви, мої вуха? Ви теж болите,
Хоч і налиті сіркою та воском.
Не хочу я чути як слово святе
Чаркується з попівським підголоском.

Невже ж то, тітонько Алушто,
Пожаром спалена якби ж то,
Так і залишишся з хохлом?
Згадай минулих літ події
Ще й неабиякі в Росії!
Чей наше плем'я не помиї, –
Доведено Бородіном.

Хоч, правда ( вітер з Прикарпаття: 
Та й вовка з'їсти ) й чув, як соколове браття 
По нашому в пивниці гомоніло, –
Тоді крізь натовп з піснею завзяття
Залізним криголамом проходило.

*Минулих днів, що відпочивачі
Їх не забули – а проте відпочивають:
То в затінку сидять, то дбають за харчі,
То не шукають спокою, то знов його шукають.

Ті колючки, що дряпають в розпуці
Й мене, й повітря, й гору кам'янисту.
І кущиків сухоточнії руці
Лиш де-не-де несуть ознаки листу,
І деревлята ледвесущі
Заледве пишні тінню під собою,
Що вас, бува, й метелики минущі
Ламають необачною рукою.

А я, мов яструб, налетів –
Немов курча, схопив свій спадок:
Буду, як ви! Я батько цих кущів.
Тут буде Космос, Правда і Порядок.
 
Там на горі вечірньої пори,
Коли повітря точить насолоду,
Паную мудро, мешканцям гори
Даруючи закон, вогонь і воду.
Природа вся тоді побожно
Мені вклоняється тривожно,
Хоч я їй шкоди й не роблю;
Лише, як вічності палю –
Тоді хвилюється тотожно.

Та щойно ранок грюкне в двері,
Мої збуваються слова,
Й виходить сонце на жнива
Насправді, а не на папері.
Слова моєї авторучки:
"Забули все, чого їх вчу!
Ворожать, плачуть, слинять пучки,
Чекають смерти і дощу".
Мені ж – не дивляться у вічі;
Тоді до моря йду: "Невже
Лиш мій олтар, рожденний двічі,
Слово просвіти береже?"
А карооке те, у розі
Свою просвіту несучи,
Спіткнеться десь опівдорозі,
Впаде та й скаже: "Не кричи!
Ми, з огляду на всі страждання,
Йдемо на захід поготів:
Ще ліпших там для покарання
Собі придбаємо рабів.
Людей доладньо жаль не впрілих,
А жаль благальників оцих
З тихеньким голосом, змарнілих,
На розум істинно святих
( Якби я знав – то б був не вилих
Аж стільки злигоднів на них ). 
Нехай свою велику тінь
На цілий світ тепер накинуть,
Після виснажливих борінь
Душею й тілом відпочинуть,
І як про повінь та пожежу
Минулий згадуючи день,
Назвуть ту тінь, як снів мережу,
Про мене піснею пісень".

Сидить навпочіпках шахрай
На прузі творчої нестями:
Він править гру "Давай-давай",
Шановану всіма чоловіками.
Оце вам ще один зухвалець
Відходить в савані ганьби,
Його обличчям піт і смалець
Течуть струмочками журби.

О щастя! Чом таке зрадливе? –
Шахрай до натовпу гука,
І знову з пекла виклика
Богів безбожної наживи:
Глядіть: фатальну горошину
Ганяю вперто без упину.
Ганьба народові, що він
Не родить велетнів-героїв
Тих, що підводяться з колін,
Коли й сам біг вже вам потроїв
Винагороду за вияв
Беззастережної віри, –
Коли вже й я вас удостоїв
Звання мужів, що п'ють без міри
І діють так у всьому, про що ніхто й не мріяв.

Як хто, наприклад, повстає –
То осоромиться й заплаче.
А ти приниження своє
Знову на бій веди, козаче!

Боги наживи просурмили
В роги розкошів та достатку.
Народ напружився щосили,
Шукає зрадницю-відгадку.
Танцює циркуль заперечень:
Діялектичний дуже він!
Нема зразків і мудрих речень,
Немає диму без причин!

"Гай-гай! – Шахрай шепоче скрушне, –
Згоріла мужность, як трава,
Й лиш слово чести непорушне
Вогонь з повітря добува".

Відтак, добувши пачку "Ватри",
Глибокодумно закурив –
І знов уяву глядачів
Мордує словом Клеопатри:
"То знайте ж: тут під паранджею
Найвища правда є отут.
Пиріг утіх кусати з нею –
То є утіхи абсолют.
Те, що кажу – лише аванс
Найвіртуальнішого щастя,
Є лиш один на світі шанс,
Що вам його уникнути не вдасться".

Тоді один, як янгол-месник,
Вперед суворо виступа:
Ти справді хитрий перелесник,
Та знай, що правда – не сліпа!"

"Що ж?" – Циган знизує плечима, 
Знов ворожити почина:
"Мені й самому несвітима
Правди й неправди таїна".
І зачаровано дивився
На біганину своїх рук
Як той, що зроду не учився –
На суперечку двох наук;
І його рук швидкі істоти
Перемагали імовірність,
В законів Хаосу безмірність
Здійснюючи свої розвідницькі польоти.

З двох молочних пірамідок
Висмокта всю насолоду,
Регочу, єдиний свідок
Марноти людського роду:
Ще не може він збагнути
Сили хліба й молока,
Їсть каміння, п'є отрути,
Його доля нелегка.

Пакунків ребра я обчислив,
Радію з їхнього числа:
Виходить, правильно замислив
Справи Холодного Чола!
Побачив те, що їншим темне,
Через скляні для мене двері:
Своє становище надземне
І святовитий чин вечері.

Тут лад і спокій міняться нешвидко,
А там недалеко за півгодини ходи –
Ставок на Волзі черги влітку,
Кипучий натовп талої води.
Що бачу там? Скарги, благання й простягнені руки,
Подекуди навіть страшне фанатизму лице;
Я вирішив: "Дивитимусь на це,
І знатиму свої майбутні муки".
А думав так: "Мишам в нищівці
Напевно, ліпше, аніж людям в звичайній мишоловці,
Бо можна їм тривожно човгати ногами по долівці,
Не обертаючись при цьому на песиголовці".
Продавчиня в бездоганному і безруківному халаті
"З иншого боку: з ентузіязмом човгати ногами по підлозі –
То вже прогрес і подвиг,
Коли серце в невідомості, а розум у тривозі".
В тривозі, справді: онде всі сумніви в багатті,
А продавчиня в білому халаті –
Не плаче, і ніби сестра милосердя,
Котру не обходить хула і хвала,
То в пику затопить комусь з пересердя,
То знову танцює за межами зла.
Ентузіясти ж – крекчуть і сопуть,
Спливаючи олійною росою,
А то впадають в паніку і мати навіть гнуть,
За продавчинею сумують молодою. 

Гай-гай! Притягальні і повні холодної зваби
Пакунки молока, як вишукані жаби,
Одне за одним падають на чарівний прилавок,
Де молочна ріка: "Врятувалася, мухо?"

Переді мною чхнуло: то остання з мавок,
Або, рішуче кажучи, дівча:
Співає заклопотано, пальці загинає,
А декотрі, зрадівши, знову розгинає,
Відтак не журиться, й своє блакитне вухо
Прихиляє то до правого, то до лівого плеча.

І сталося, що звернені до мене
Я чую лагідні слова!
І серце гупає шалене,
Й вогонь по жилах розлива: 
Сяк-так відповідаю, – й срібняки
Вже висипаю до руки
( Що на снігу там тіні сині )
Молодої продавчині.

Проклинаючи свободу,
Що сюди їх привела,
Люди кидають у воду
Свої смажені тіла:
Той зі сміхом передсмертним,
Инший просто стрімголів,
Третій хвацьким перевертнем
Через хвилю полетів;
Хто хоробрий – вируша
Ген туди на бойовисько,
А пересічна душа
Любить льопатися близько:
То у морі по коліна
Ходить тихим чорногузом –
То знов ковзається пузом
По камінню як людина.

Тіла людей у шумі прибою
Як пришвартовані гойдались кораблі,
Потім – на суші в родиннім кублі
Обідали незловленою рибою.
Діти – ці скарби і перли всіх морів –
Мов потопельники розпачливо горланять,
Гальванізуючи батьків:
Як я пливу!
Як мені хороше!
Тату, ти не дивився!
Ті, раз не вміють цього цінувати,
То в дурня просто грають,
Лиш иноді, мов в'язні через грати,
Довкола зверхньо поглядають.

Пастир лагідний ( сміттяр )
Ходить, з усіма здоровкається,
Хитає головою, провадить прибирання.
Причини, однак, не усуне.
Що ж? І не треба: хай людей спочивання
Сіпає теж свої сонячні струни.

Молодь – теж звичаї шанує,
Упившись пивом донезмоги:
Моральних меж не респектує,
Лише з поганих слів майструє
Балачки  древо нерозлоге.

Я теж облишив добрий намір
Між рядків позіхати коли-не-коли.
Тим часом – чую інший гамір
Немов з ранкової імли.

"Один Ярмак дорівнює всій випатраній рибі" –
Чи можна так сказати? Мабуть, ні!
Тому я не скажу тобі "Спасибі",
Хто б ти не був. Скажу: "Мій рюкзачина 
Валявся як розшарпана рибина, 
Та ще й не там, де я його сховав:
"Один Ярмак дорівнює всій випатраній рибі"
Та все одно я не скажу тобі спасибі,
Хто б ти не, ліпше вже б нічого не казав!
Ніколи покидати не боявся –
Ні вдень, ні вночі я своєї гори –
Тепер боятимусь, тепер щоразу
Сходячи вниз, озираюся: не вірю, що знов повернусь;
А ввечері, як стежкою стрімкою
На гору дряпаюсь –  такий мені тяжкий
Цей Ярмачина, нібито я в ньому
Всю світову підлоту пру додому
Замість краси та радощів. Так саме ж і тоді,
Як повертався пізно з кінофільму:
Важезний страх вчепивсь мені за ноги,
Мовляв, не йди. Гора презирливо мовчить,
Сичать дерева й дряпаються; стежка навіть рідна
Немов змія повзуча не дає
На неї наступити. Довго так блукав,
Прийшов нарешті: ось і мій горбочок,
Тут я на стежці сплю, мішка немає.
Аж ось і він валяється порожній,
Дніпропетровці тут 3 дні таборували,
Та вже пішли – гойдається мій одяг на кущах,
Немов якісь плювки. "Що сталося, дерева?"
Вони мовчать, лиш колом обступили
Немов сліпі і слухають. Я сам
Стояв мов голий в місячному світлі –
І так те світло з мене глузувало,
І так то мені, тихе, в душу заповзало,
Що оживали там кошлатища страшних дитячих снів,
Як їх почуєш – підтинаються коліна,
А як побачиш – то прокинешся. Так і тепер почув:
Прокинулась, ворушиться страшна
Звірина в голові, й шепоче: "Я б хотів,
Щоб це був сон, – подумав я зненацька, –
Шкода вас убивати, та видно доведеться".

Та не пробіг я й кілометра – бачу: "От дурна крадіжка!"
Знайшлися всі скарби розгубленої тями:
Одна, і друга ще дорожча книжка,
Ще й зошит з добрими словами й почуттями!
Здавалось, я таки дрімаю.
Хіба що біг якийсь тут зле пожартував?
Що то за біг, що викрадає вола,
А тоді повертає його без сідла, –
Не ти, бува, що очі скромно вгородив
У Чорне море?
Чи не мило це, роду людей:
Мило та чай ви собі залишили
( Цей необтяжливий тягар вам знадобиться ),
А те, на чім сумління та презирство
Зійшлися, як на мості Ватерлоо –
Покинули! І довго ще сидів,
Чекаючи на сон палив тютюн без міри
Й гадав про справи бісових синів,
Що подвигають нас аж на такі офіри.

Чвалав, витрушуючи з гриви
Отруйні мухи і джмелі: 
"О люди, плем'я нечестиве!
Ви вбили правду на землі,

Кляну чоло й своє рогате,
І Пантеонове чоло:
Тепер за правдою шукати –
Раніше думати було!

Втопити людство тричі кляте
Коли маленьке ще було,
Бо то таки велике зло,
Що й ми вже стали міркувати:

Воно ж тепер на лик природи
Наводить наклеп і ганьбу,
Щоб нам заради насолоди
Вступити з нею в боротьбу!

О ви, закони матері природи!
Життя понад усе? Заплутався я в вас.
Ну а тобі самій – чи не завдам я шкоди,
Як відступлю від них на невеликий час?
Ось і вступив! Ось, люди, чим ви дужчі!
Ви навіть дужчі від свиней.
Я бачу: всі віки грядущі
Вже просмерділись мріями людей.
Це ж через вас мені огидна
Зелена гусінь на гілках –
А гарна ж! То ж дитина рідна!
Любив колись, як лазила у мене по руках.
А ви хто? Глечики! О всевидющий Зевсе!
Ти там живий чи вже помер?
Поглянь тверезо на оце все:
Це тобі жертви, щоб ти жер!
Де твої війни і вистави, де кохання?
Де фіміями, тьху! Обгидили й слова.
А що ж самі придумали? Он Самоврядування,
Самопожертву й численні людські саморобні права.

Я волохатий як пшеничне поле,
Не знаю вже й сам, скільки років мені.
А й то розумію, що дерево голе –
То ганьба всім богам. Ну а люди – плоди маячні".

Він зламані гілки на місце притуляє,
Поливає їх потом свойого чола,
Тим часом з голови у нього вилітає
Ще одна невгамовна рішуча бджола:

"Закони буття не для того, щоб їх споживати й виконувати.
Вони ж не хліб, і виконано їх.
Авжеж! Закони – то є витвори мистецтва
Що з них милуємось. Виконувати їх –
То груба помилка, або ж як кажуть люди,
Неприпустимий гріх.
Закони – неповторні, тому невідшкодовні.
А те, що я сказав – новий закон,
Адже вони – недоторканні і незастосовні,
Як-от метелик, чи небо, чи просто святий забобон.
Тому-то я й не гніваюсь, а лиш на підставі закону
Знищу, людство, тебе, а також застосую закон,
Що кожен, хто мислить, має право на все.
Справді? Тоді скористаюсь цим правом,
Щоб ти, законе, зникнув як такий.
Ось дерево, наприклад. Ти живе ж,
А вже в тобі засновано місто мурашине.
Стеж мою думку: ти живеш, коли ростеш,
А вже як не ростеш, то можна так сказати:
Будуйте, мурахи! Це місто вже готове,
А отже мертве. Ну а люди? Також і їхні міста
Ростуть і в виш, і в шир – та де? Посеред лісу,
Чи серед поля там, мов кам'яна тополя
Численних тисяч кам'яних тополь.
Так довго й тяжко ви плекали ці листочки,
Плекали надії, що ви ростете,
А ті, немов курчата біля квочки,
Цвірінькали смішно. І де все оте?
Пропало все! Як голі кістяки
Ви стоїте, обсновані сивим павутинням,
"Ми так ніколи не виростемо" –
Шепочете. А люди? Тії, навпаки
( Можливо так їх треба й називати ) –
Самі вони жеруть свої кумедні крильця,
Та ще й допомагають одне одному,
Як мавпи. То в них зветься взаємодопомога.
Куди прямуєте? До космосу? До глини,
Як блудні діти, згідно з призначенням людини, –
То чом же так повільно? Побити вас, чи що?
Про вашу долю думав – вже й сам кляну ту думу:
Хіба моя сопілка – циркуль суму?
Сумно мені!"
Веселої заграв,
Метелики до нього прилітали,
Обліпили всього, лоскотали й кружляли, –
А він всередині незграбно танцював.

А це причал, сюди щоранку в ранці
Прибувають все нові й нові іспанці.

Я вже описував, як мешканці уявної країни
( Можна назвати Зашарованим Шайром ) 
Зі столиків підхоплюють допиті й не дуже пляшки? –
Вони їх підхоплюють замріяним вихором-вайром
І далі летять, мовби божі пташки,
Стоїки, що загрузли в святому неробстві:
На них, мов на пластмасових хрестах,
Розпинається неробство благочесних
Відпочивачива,  й далі й далічів!
– Так сказав філософ-податківець,
Котрий малює, наче перукар.
Инший мандрівний філософ-податківець
Погодився, що це насправді так.

Я написав вірша на фотографії з удавом.
Полудень жарту:
Так я скористався своїм правом
Письменника, подібного до дружнього іспанця.
Втомився, втомився я дуже.

Коли гряду з гори, як осінь, 
То я – Господь моїх дерев.
Навіщо дряпаєтесь? Вас мордує гусінь,
А ви мене. Тендітні ваші колючки,
Не личить вам, дерева, рівнятись до людини.
Дерева! Мурахи мене прогнали з-під кущів,
Тепер на стежці сплю. А люди – обкрадають.
А їжаки – вночі так страшно шарудять! –
Щовечора чарую і бубоню закляття, 
Кидаю чай на обгорілі кості,
А їнші – так ретельненько кладу
На всіх шляхах, котрі ведуть до мене!
Втомився я, не спав. Нічого не писав,
До моря йду – щоб спати біля нього.
А там –
Русалка недосолена з хребтом:
Мені подоба,
Що ви читаєте, люблю я небагато
Людей, подібних до останніх з читачів.
А згодом – царський селянин: А ми й не знали,
Що ти не вмер ще вільного перекладу
З однієї мертвої мови на иншу,
Нікому не потрібну.
А вона – жива ж!
Дерева, люди! Згляньтеся. Людина я. Стомився.

Мов яничари, що не встигли
Зустріти ворога мечем,
Голодні сутінки побігли
Ген за небесним калачем.
А ви, ледачі, ще не встигли
Торкнутись ворога квачем.
Навіщо ми голили й стригли
Цих боягузів і нікчем?

Стоявши довго за дверима
Цього притулку марноти,
Я міркувала увійти
Й трусилась наче одержима.

Ось увійшла: аж гострі очі
Підкинулись напоготів:
Гуляла з привидами ночі,
Вітай тепер і козаків.

Як звуть тебе, жидівко гожа?
Надворі зараз глупа ніч.
На ( чарівних ) дівчат не схожа; 
Та коли відьма – инша річ.
Або ж помийниця ворожа:
Не терпить Запорозька Січ,
Коли на теє ласка Божа,
Таких насуплених облич! 

Ти, що безбоязко до столу
Підносиш миску галушок!
А ну, роздягнемо – і голу
На завтра вкинемо в мішок! 

Дивися в нас трофеїв скільки:
Могилу в морі хоч насип.
Повір на дві або три хвильки,
Що нелегкий козацький хліб. 

Тут пропиваємо звитягу,
Котру нам зброя здобула,
Щоб обернулися на благо
Наші кривавії діла.

А мо', сподобались тобі
Смарагди гордої полячки? –
Їй довелося, далебі,
Збиравши їх благати рачки 
І лляти сльози голубі.

Тоді побачиш все на світі:
Хіба ж то ви мої батьки? –
Впадуть суворі козаки,
Поснуть мов блискавкою вбиті.

Мов уві сні збираєш зброю,
Лише один не віддає:
Він висить просто над горою,
А завтра ще когось уб'є.

Він крутить ліру наче жорна, 
Перемірковуючи день: 
Про те, що дійсність – ілюзорна,
Ми знаємо з його пісень.

Жнива, гарячка й косовиця
Зелених сутінків і золотих хвилин.
Зелені милі хвиль, лини хвилин на млин: 
Горить моя копиця! 
А сон – як хата. Я сидів під нею,
Небо не кидало ключів.
Нашкрябав у пітьмі якусь ідею,
Цигарку запалив.
Сторожа вивела циклопа
Шукати поглядом-гвинтом,
Чи не пливе якась Европа
Шпигунським гумовим човном;
Кассіопея показує другу.
Вже вгамувались танці десь,
Люди зняли напругу.
Ноти зірок – а ви, напевно, смієтесь –
Я занотовую, як зоряний відмінник:
Лиш невгамовний погляд-віник
Кучері моря підмітав
І хвилі мов валки перегортав
Граблями погляду нічного мізантропа;
А на чолі у неба – суму борозна:
Що наткала за день – розпускає вночі Пенелопа; 
Що робитиме завтра? Того  й відмінник не зна, –

Лише тріскучий вогник папіроси
Кидає іскри правди на папір:
Нічних страхіть розплетенії коси
Й повільна хуга кришталевих зір.