Мов з пекла вигнаний Адам,
Що повернусь за 2 години,
Презирства повен, погрозив.
Мовляв, хто лишиться живий – позаздрить мертвим.
Подумати! Самсобіголову, Главка!
Того, хто морю дає карколомну просвіту,
Хто вміє доводити, що чоловік – не п'явка,
Хто перед безліччю суворих запитань
Залізнорилі ставляв пароплави,
Творця бажань, суддю своїх вагань –
Оце кого посміли ви до книги,
Де порятовані топленики, мене,
Котрий у морі навіть слави
Туди й назад його перепірне
Ви до свого розбійницького човна
Облудними словами заманили
Свого суддю. Провина ваша повна,
Тож заслуговує на кару напівсили
Моя так саме, бо нажаханий до сліз
І клянучи себе як недотепу,
Котрий на царину обов'язку заліз
Заради неслухняної дочки,
Поплинув з ними до злодійського вертепу
А може, матері. Ну що ж, розберемося
Немовби нині плину, згадую,
Як з носом той за бороду й волосся
Глузуючи, порівнював З Порадою.
Рятівнички! Оголені гачки
Закинули – та не розчарували.
Літа минули, я від них відстав,
Та покладаюся на слово самовидця:
Там у печері, темній, як пивниця,
Веселий дух неробства панував.
Я написав самообмову. На столі
Валялися холодні чебуреки.
Тоді підвівся і промовив: Вороги!
Ви бачите? Це міг би бути вірш
На чистому врятований папері,
І тим принижений: як плюндрували Трою греки,
Або як Гектор утікав там від Ахілла,
Або й про Вакха та розбійників таких, як оце ви
Або про те, як я, вояк без голови,
Складав пожертви Марсові й Венері
Там де стоїть моя Сердюк-могила
Тая ж Сердюк-могила – то гора
До решти спершу висушена сонцем
А потім спалена вогнем моїх молитв
Адже ж частенько виступаю оборонцем
Оцього Крима в час кривавих битв
Ціле життя людина збира
Скарби любови і добра
З багна доводиться видлубувати часто
Буває, що й свойого попелища
Коли не вірите, що ця гора найвища
То побалакайте з моїм присутнім оборонцем

Котрий дозволив вам мене порятувати
Суворий він, на сльози не зважає
Тому й не побивається, не плаче,
В розпуку не впадає, хоч і має
Усе для цього необхідне. Я, проте,
За нього не казатиму, кажу лишень за себе.
Це – може, я від самої Туреччини
Приплив сюди по втрачену дідизну
А чи знаєте ви недаремність приблизну
Змагання, якщо чи коли – а приречене?
Я врівноважив собі блискавки й громи,
Стихії всі приборкав навіснії
Й старі, і щойно створені новії,
Щоб бурхали, зважені, людству на пиху:
Ось, розмовляю з вами як з людьми
Та чи втішатиму вашу зловтіху?
Гадаю собі, ні.
Отож, не зловтішайтеся, як зараз врівноважу
Найтяжче з вагань, притаманних мені,
І вашу складену докупи силу вражу.
Тоді замислився й засмучено зібгав
Той схвальний відгук, що про них був написав,
Міркуючи: хто правду і неправду
На розумових важить терезах,
Той чинить зле собі і може він чекає,
На те, аби привид чи капустяний білан
Тут відпочивши й вирішивши справу,
Свою важливість виявили цим;
І я мовчав, лише спостерігав,
Як важчає тягар на моїй совісті, –
А вороги тим часом не дрімали.
Один з переламаним носом
Кудись телефонує, питає що робити,
Тоді, довідавшись, киває головою:
Добро!
Ходи собі, каже, з богом
Оце лишень, підскочивши прожогом,
Ребро тобі зламаю!
Так і вчинив. Тоді-то я й сказав,
Аби вони ще 2 години почекали,
Сиділи тихо і нікуди не тікали,
Абощо, ну а я не забарюся –
Та вже не сам прийду, а повернуся
Зі зграєю пекельних зарізяк,
Скажених тигрів і поранених собак.
Відтак пішов зі своїм зламаним ребром,
Посіявши своє зерно погрози,
Бо краще це, ніж лити кров чи сльози.