Пролог 1 Локомотива божевільним ревом І ревом божевільного слона Вечірній похорон ховав своє обличчя Тут близько вулицею, згодом вдалині. Я нудьгував і моторошно мріяв. вже й сонце заховалось І поховались люди по хатах, Моє обличчя лагідно всміхалось До купки відданих, що з квітами в руках,– А на чолах тайновиті бо жалобні письмена, Що нема імен у мові для таких письмен,– І то не дивно, бо не дум – а крови струму, І не людей в смішних личинах суму – Скорботи втілень, лику всіх її імен. І я зрадів, що я їх добре знаю, Бо добре знати відданих своїх: Мов квіти, що ними життя сторінки закладаю, Ось вони з квітами плачуть, що буде покинуто їх На забуття,– і бесідою листя У сутінках, як вітер з півдня віє, Так точився тихий легіт туги, немов лік; То ж недаремно: вперше і востаннє Побачило себе число моїх скорбот, Що я зібрав його – і вдячно по ваганні Залишаю тепер як пройдисвіт і відданий раб насолод: "Та подбаєте ви, – й то остання моя насолода,– Пишно мене поховати з огляду слави в віках Тихої ночі цієї, коли така дивна погода І причепився місяць до хмари, мов реп'ях". Хор імен скорботи: Готуйте сльози боязкі і нечестиві, Всі, що прокинулись на збочених шляхах! Сліпий я став над прірвою: зупинилися хмари он сиві, Життя нас покидає, і місяць мов реп'ях: Давніш у славі сяяв, бідолаха, А нині, бач, у хмарі заплутавсь, мов комаха. Я: Моя скорбото! Я з тобою доти Не розлучаюся, доки живий. Вночі той шлях до цвинтаря тим паче неблизький На те й містить численні плутані повтори в собі й повороти, Аби не лаялись, не гаялись, а вирушали мерщій! Хор імен скорботи: Рідним сонним селом, всіма його вулицями, Тихими завулками й райськими кутками, Городами та вигонами, історичних боліт берегами, Садками-посадками, парками та скверами, Майданами, майданчиками; територіями; І – о, на кого ж покидаєш – там, де видко Всі поля у рівчаках, переліски й річки,– Всім-то тим, де повагом, піднесено й нешвидко Маємо йти, присягаємось: вже вирушаємо, Запаливши смолоскипи й полічивши цигарки! Аж до ранку в сльозах, аж до цвинтаря маємо нести, Людям клопоти буденні пробачаючи в серцях, – Лихо нам! – нашого пана. Ти, мідний медянику, пести, Щоб не тужили, скажені, своїх невсипущих собак, Бо небагато нам, змученим, чести Ще й змагатися з ними. Чи так, мій володарю? – Так! Пролог 2 Музики, в сутінках ховаючись, утнули Поховального марша гучного як грім, І рушили кудись. Ті моторошні звуки Блукали там і тут, немов голодні пси І просто, без трагічної краси Переповідували всі пекельні муки. В ту мить, коли труба, віддихуючись хрипко, Вже бралась до найвищого ступеню плачу, Хтось грюкає у двері: батьків п'яний Товариш-по-роботі: "А де батько?" Немає. Почвалав, а далі – довга черга Подібних явищ і подій, що кожне підступало З якимсь своїм важливим запитанням, Але нічого не пояснювало. Що ж? – Дружнє місяця обличчя я угледів серед хмар, І звеселився. Ось предмет моєї думи: Шляхетна мужність приступитися до дії Нехай і безнадійної; дерзання перед видом Смертельних лих, що, певно, зачаїлись В пітьмі того життя, котрим живу. На небо кидаю зневагу-булаву І легковажу вибриками долі! А ну ж, погляньмо, зорі охололі, За край землі: про що тепер співати? Так і було! І все це я зробив. А цього ось рядка я пропустив: Що ви там плачете? Мені на вас начхати. Спливав помалу час, за нього швидше сила, На те, що я замислив, не вистачить чорнила. Не вмієш ти читати! Бачиш титло? – "І то було раптово згасло світло", ( Я свічку взяв був ) зорі крижані! ( Знов спалахнуло ) я не розумію Ні правди вашої – ні вашої брехні. Пролог 3 Лягав я спати – був живий, Тепера бачу: мертвий. Ото ж тобі, народе мій, Взірець самопожертви! – Вечірній похорон ховав своє обличчя Тут близько щойно; згодом – вдалині, Де ворогів нарада войовнича Зухвало полічила мої дні. Мені ж – складалася картина таємнича Де в чому грізна, в решті – мальовнича Моєї ролі в їхній маячні. Тим часом чиїсь сни, немов слони, Все бігли й бігли просто через хату: Трощили двері, їли кавуни Й наповнювали смородом кімнату. "Який погром! – З важких обіймів хмар Вирвався місяць, кволо усміхнувся, – Блажен, хто вбогий їхав на базар, Проте багатий звідти повернувся. Скажу й не так: блажен, хто просто повернувся, А хто багатий – той воїстину блажен!" Я заперечив, що не це тепер предмет Моєї думки пильної. Воїстину щасливе Світилу ночі! Ти спричинюєш поезію й припливи, Над снами напинаєш свій зоряний намет. Ось що я думаю, аж закипає чорнило Й холоне кров мені: наскільки ж я блажен! Блажен, хто жив! – Ось приказка, світилу, Гідна мідних лобів і карбованих в міді письмен. Там – джерело й предмет хоробродії. Напевне й я змагатися піду – З собою не візьму ні віри, ні надії, Саме завзяття – й тьохнеш, як соловей в саду, Все живе й неживе! Нині знов закидаю На небо, чи куди там, мідну булаву, З нудьги, бо хочу знати, для чого ж я живу, Бо все живий, а отже помираю. Прокинувшись, побачив мертвий мандрівник: Товаришів нема, і вкрадено всю воду. Що скаже він, звернувшись до рідного народу? Борися, мій народе, і здобувай свободу, – Але мені, здається, вже гаплик! Пустеля марить, міниться. Про що, як про негоду, Ген у видолинку, скоцюрбившись, співає чагарник? Довкола неба – кола маревіння Течуть за межі стерпної жаги, Смерть! – То скубе собі сонце, як пір'я на грудях, проміння І кров'ю спливаючи, виє, і трощить свої береги. 1 Дайте води. – Я подумав, що треба Розповісти про себе і що тут роблю, Що надибав людей і стою просто неба, Ніби хати не маю й грошей не люблю. – Та вони не питали. Подумав: дивні якісь, боязкі. Куди ви дивитеся просто поза мною? Там нікого немає. Тубільці! Якісь ви не зовсім такі: Без'язикі, чи що? Не запрошують. Ну та нічого – постою. "Немає" – Староста сховав своє обличчя, Зніяковів. Я думаю: чи соромно йому, Що я до їхнього узбецького узбіччя Звертаюся – і ніби й сорому не йму – Бо я був голий – чи то сонце впало у пітьму Якраз невчасно: Зашарілася пустеля мальовнича, Мовчить – і сонце впало у пітьму. Як то немає? Староста мовчав, – Лиш кинувши мені якусь ганчірку, Байдужим пальцем указав На небо й на Полярну зірку: Тут в бур'янах всесвітнього узбіччя Не йметься віри голим жебракам. – Що ж? Вітряки нам крутять вітри з середньовіччя, Живих нема, як бачиш, а мертвих не віддам. Ми вимучили з них три скирти кіноплівки – Ти клеїтимеш – так? Сидітимеш без сну, Відпочиватимеш. Гляди, щоб ці уривки Дали якусь картину. Яку? Якусь одну. 2 Я сиджу, касую хворі: Жив-не жив як діж-діжа. – Чи побачу знов на морі Теє біле ведмежа? Я, щоб здерти з нього шкуру, Недоспав три літа: Занедбав літературу, от вона й сердита. Зорі, зорі! Постривайте Ще один полярний день. – Напишу вам книжку, казку "Сад неспіваних пісень". Зорі, зорі! Що я знаю! Чи не знаю, – все одно. А на сонці вицвітаю Як от сон чи полотно. Горішні вітри суворі! Відійди, не заважай. Нелегка то справа, хворі, Жати смерти урожай! В мене мухи в кожнім творі – На прощання побажай, Аби всі долетіли до вирію. Ви зробили годинника з купи піску, Зробите й з мене сновидця: Як величезна тараня, гойдатимусь на мотузку, – Хрипітиму: дурні! – бо тут була криниця. Я кажу: ото, їй боже, Я б тоді всміхнувся, може! Нехай касують одиноку в світі ніч, Що довша і змістовніша за все моє життя – Скасують чого не було чи немає! – О, так: моя-твоя на те не уважає. 3 Мазут в колодязях у нас, У вежі солярка. Перекреслені он, бачиш, сірник та цигарка! Вимираємо як люди – не як динозаври – Сам Аллах нас милує, грає на литаври: Ще не завтра вам ділитись на винні й невинні; Перед смертю всі істототи, кажуть, рівноцінні. Готово! – гримнуло – навіщо воно, люди, Навшпиньках плинути, мов річенька текти, Навприсядки літати, та бити себе в груди, Та смикати за коси, та шарпати бинти? Чи обертом до хмари: Погана ваша глина! Заплющиться, закліпає, моргне – Пропало все, як дзиґа, – лиш миготять коліна: Не любите, не знаєте – лиш мучите мене. Втік. Тиша повна людей, тільки праця Скаче посередині на одній нозі Й вогонь по стелі бігає: Довго, довго вчаться! Та й чи вчаться? Бачу. А на котрій нозі? Вже знаємо: на тій. То дежде тріумф науки? Чогось мені так холодно. Здається, й я помру Без сповіді. Ой люди! Погані ваші руки! Я збився і розбився, й без сповіді помру. Дивлюся – і дивуюся: дивлюся – не вдавлюся; Дивлюся – та не в вічі. Невже ж то не помру? Спишу свої симптоми – дивіться – та й зітру. Такі думки ведуть мене до школи, Де циркулі й параграфи, й пахучі косинці. Діти гудуть стурбовані і журяться, мов бджоли; Батьки їм в вікна кидають картоплю й голубці, А між собою гомонять: "А що ж ти зробиш? Нічого ти не зробиш". Я сказав: "Ніяким красним словом не оздобиш Того, що зроблено. Послухайте ще декілька об'яв: З грошей не зробиш ока, розбишако. Це перше. Друге: лихо, лихо вам усім! Знаки зірок читаємо трояко; Що буде завтра – я в неділю розповім". Де блискавка протягне лабіринтом З землі до неба мученицьку путь, Вони ( обійдуть ) иншим горизонтом, Свої сліди з собою заберуть. Так само, як отой, що в домовині, Забрав з собою всі свої гріхи – Ці діти як один тепер повинні Шукати ласки гнівної богині, Щоб їм не вмерти. Бідні дітлахи! Вони полинуть, як до вирію птахи, Всі по домівках. "То блискавку, то мокру залізницю Під ноги нам розсердиться, жбурне, – Зненавидить і прокляне, Що виказав смертельну таємницю ". 4 Дивись, як лотосоподібно Складаю пелюстки долонь, – Проллю на землю, де потрібно, Цей дощ і день, І кров, і дьоготь, і вогонь. Як відповісти? Я стояв, як мертвий, На очі сльози навернулися. Отак? А як же ж подвиги ті всі, звитяги, і пожертви, Що приносив тобі, мов святий маніяк? Зростає зілляний вогонь, Немов татарське зілля! І знову стукає до скронь Те саме божевілля. Я в вас питаюся! Невже Так сито й п'яно в тій Полтаві, Що цей великий день, що народився в славі, Вчорашніх забобонів стереже? Він стереже їх, як драконів-забобонів, Мов той дракон отару невільників-законів, – Неславно згасне рештою. Не смійтеся й не плачте: Наприкінці відбудеться велика битва бліх; Тоді вже й пробелькоче всю правду, як "пробачте" Вмиротворенний, втомлений, чужий серед своїх Коханих привидів. Не плачте і не смійтеся, бо навіть оберіг Себе не вбереже, як вас оберігає – Такий закон природи, а ліпшого немає – Жаль мені, дітки, за вами; Жаль і з зірок, і з того боязкого ( навісного ) Скаженця пиши очамрілого сонця, Що не хоче світити для всіх. 5 Червінь та зелень. Зоряна яскрінь На голові смарагдової люті: То на міст через небо зійшла твоя тінь, – Озирає скарбища на землі забуті: Вогнистим попелом повита, Скляною хмарою повита Рука танцює мов змія. Це хто? – Музикам під копита, Мов зуб, випльовує ім'я. А це? – Музикам під копита, Немов копійку, ще ім'я! Стривай! Віддайте їй ганчірку. Відтак благаємо: не муч! Засип недопалками дірку На небі, а скажи де ключ. Світи недопалком на зірку, А безнадійного не муч: Я не скажу тобі де ключ І загорну його в ганчірку. Поклав недопалка на зірку: Чому не сердишся? Не муч – Замучишся! Кажи де ключ Та підемм разом на вечірку. Гортай ганчірку як свободу І календарик молитов. То де ж? – Прийму як нагороду І знак презирства за любов. Стривай! Покличте ворожбита: Вогнем накреслено ім'я. І запитань страшних копита Скресали правду: ти моя. – Хвилина, в вічності відбита, Вогню підземна течія: Ти віддаєш мені копита, Я віддаю тобі ім'я. Відбила темрява розбита: Рука танцює, мов змія; Танцює, взута у копита, Ганебна відповідь моя. 6 Там за межами віри й невіри Сяє хмара барвиста й плитка: Там кохання як золото щире Принесе мені людська дочка. Вилітатимуть сови на лови, Впала ніч на гарячий пісок: "Йдіть, покликані голосом крови, Та візьміть собі людських дочок ". Буде стрітення мрій волошкове, Буде свято гаїв та річок. Даруватиму квіти любови ( Тій одній з-поміж людських дочок ) ( Одинокій з тих людських дочок ) ( Якось обраній з людських дочок ) ( як – ви мені скажіть, а я не знаю ) Може, згасне зірок половина Як настане призначений строк, Коли станеться те, в чім невинна Найневинніша з людських дочок – Та не станеться того, в чім винна Найневинніша з людських дочок. Бо небесної сили третина Не втекла з-перед грішних очей. Зрозумій: ти не просто повинна: Ти праматір численних людей! Це ж я! – ходив у мандри, придумав словоблудку: Про тебе забував – та рідко забував – Тому й мовчу промовисто. Блукав садами смутку! Тепер згадав навіки – й те саме, що згадав. Я і народ мій стерпіли число своїх страждань. Таки ж красномовний чи ні? Ти поглянь: Не заблукав у тебе в божевіллі. Там спогади, тумани й житейські водевілі Блукають лабіринтами так само: Як я, вони творили й молитву, і рекламу Де люди-відповіді плачуть, чорні й білі, На тисячу твоїх безглуздих запитань – Приніс тобі ще тисячу таких, що ти поглянь! Таких смішних! Вони у мене в торбі, Адже й мої верблюди – одногорбі. І золотими письменами Все небо раптом спалахне Мов зарегоче – й понад нами Як димом іменем дихне: То ти читав? Вояк – хто носить зброю, А не божків шпигунської війни. Біда, нудьга! А втім, Господь з тобою – Що в кого вкрав – так само таємно й поверни. 7 Де там, дівчино! Не перестану Брязкотіти на цьому ладу. Знаю: долю свою невпізнанну Я впізнаю, коли віднайду. Віднайду! А відтак вже не втрачу, Як Орфей необачний – Чи обачний. Ой, ні! Так, як небо, нехай лиш побачу, Так, як землю, – нехай і вві сні. Або, склавши з пісень піраміду, Зрозумію, що гарна вона, Кругом неї ще тричі об'їду – Та й доп'ю свою чарку до дна. А коли несподівано втрачу, Скажуть: жив, і помер уві сні. – Свого віку безглузду остачу Обміняв на безглузді пісні. 8 З серпом, як блискавка, бувало Сама як хмара налетиш, – Тоді стинаєш як попало Людей, аж стане веселіш; А то з тумановиш очима Так, ніби циркулем, штрикнеш, Тоді в подобі херувима Довкола пекла обведеш Рукою срібною! Тоді всі від'ядгари Вмивалися щасливими слізьми, І в захваті підпалювали хмари, І в розпачу гукали: "Най і ми". Зітхає: добре, перевірте. Відійде знову до вікна – А ми горіли наче скирти: Чи то вона, чи не вона? Тоді тисячолітні скарби знань Затоплять небо океаном диму: Живи з перервами на зиму, Або вже й зовсім перестань. Це – дерево життя. Це не про мене! – Знов не про мене. Слухай: відгадай: Що вранці чорне, ввечері – зелене, А перед вечором – як погорілий рай? То ж воно рай і є. Навчи брехати, Як навчено й тебе у тім раю: Там соромно мені і гріх вчителювати, А тут у всіх науках відстаю, Глузують люди з мене, що не розпізнаю, Не тямлю і не вгадую, кого й за що кохати. Чи ти, чи ні – течи, як блискавка і річка – Впізнаю і впіймаю: за косу ухоплю, За руку, ще й за слово: Любов? – Погана звичка! А я тих аргонавтів, мов цуциків, топлю. Немов вогонь течеш мені з руки, Запалюєш пожежу й завірюху – Не вирвешся. Викручуйся, ропухо, скреготухо: Люблю твоє презирство, і гнівні матюки, І все на світі, бачимо! Навчи лишень брехати, – Навчи, незграбо, жити. – не вчи лиш, як кохати. 9 Я знаю, знаю: чесні та щасливі Й твої снопи на ( абсолютній ) ниві, Й твої жалі від неба до землі – Вони не брешуть. Ти ж собі зітхаєш, Мов карти їх то так, то сяк перекладаєш По-людському, на людському столі: Сади розкішні насолод та індустрії, З усім, що в них; лани, степи, гаї: Зеленограїв шум, у листі світловії Мов діти, повітряні правлять бої; І рівень часу, й регуляція зброї та шлюзів, І обмін овочами виробництва, І, ніби жаба у колодязі без друзів – Напівзабутий дух добросусідства, А ще – казок летюче павутиння; Вітри у кошику з блакитного проміння, Пісні шляхів за обрій залізниць, Мереживні опори індустрії, Оплоти поступу у склі й бетоні мрії І знов сіямська дружба храмів та крамниць. Тоді – неправди з кривдою двобій За спадок правди невеликий: Дитячий спокій золотий Та срібний смуток без'язикий; Кохання й золото, й инші предмети гризот, Такі, як місяць, п'явка мимоволі: Чому вони в болоті, босі й голі? Бо то знедолені – живуть без цукру й солі І нишком прагнуть сонячних щедрот, А людська дурість – то є мати всіх підлот. І та рослинна вроджена пиха Зелених забобонів на болоті, Котрі, як подвиги бджоли чи доблесть мураха, Належать рівно духові і плоті: Тож, коли спалахи на Сонці відчайдушні, Вона видзвонює, як дрібух самоти: През і презирство зір, і хмар зітхання скрушні Бодай до смерти треба-таки йти! Не стій як мертвий ( я стояв, як мертвий ) – Чи передумав, може? Підійди, Поглянь на ті свої святі пожертви, Й невинну кров, і злодійські сліди. Німуєш, озираючи угіддя Своєї слави, перше ніж спалю – Гаїв, лісів, полів зелене різновиддя, Моря, де повно перлів, а в горах – кришталю, Тверді узвишшя з покладами криці, Річки й озера з рибою, широкі болота, Й багатолюдні села, і кам'яні міста, Немов численні діти матері-столиці: До неї, мов скарби до рідної крамниці, Течуть ото з усіх усюд Харчі і золото, й прекрасні молодиці, Мужі науки, й співаки, й робочий люд, Троянди, й фініки, халва і виногрона І всі, книжково кажучи, плоди земного лона: Усе то те, не знаючи, спалю, Бо й ти не знаєш нашого ( космічного ) жалю. Тоді, ошкірившись, метнула Не блискавку – горючу залізницю На моє місто там: мого життя столицю Мов картоплину в попіл загорнула! 10 Як вбираються люди в святкове, То скрегоче у серці пісок: Обиратиму: чи випадкове Чи зневажливе кинув пророк. А те все дужче полотніє, Немовби зважилось на щось: Чи не боїться, чи не сміє – А ми ще дужче сміємось: Чи цілим серцем прикипіло До невблаганної землі, Що домагається несміло Вінка, що в неї на чолі? Щомиті в простір викидає Століття марної жаги І без угаву проклинає Якісь уявні пироги. – Собачі пристрасті, дитячі! Ти, може, вбралося навспак. –Чи ми сліпі, тупі й ледачі? Хіба не маємо ознак? –Чи ми не лицарської вдачі, Що правду бачимо навспак? –Ох, ми гарячі й нетерплячі Князі тих роблених ознак. Втім покладіть ще більше квітів На ваші білі олтарі – Ви! Годувальники москітів! Відтак не шийтеся в царі. А ви – жалійте ворожбитів! Платіть їм добрі хабарі – Нехай там носять серед квітів Свої духовні тягарі. Проте, як можна серед квітів Пошитися не в лицарі? Як в ятері, я в зачарованім дворі Немов на острові безлюднім опинився: Там квіти світяться вночі як ліхтарі, Нема нікого. Думаєш: ото якби не вмерти, Їх обіймаючи. Нікуди б не ходив, Нічого не хотів, і знову народився, Не знаючи нічого ( в цій Баришівці снів ) 11 Прокинувся: вона! Покликала. А де ти? Я в школі. Слухай: А вчора де була? Гуляла. Слухай: там десь дві котлети – То можеш з'їсти. Дивна хвиля меду і тепла, – Захланна хвиля. Я п'ю вино з лялькових черепів – Над головою в себе розгортаю Скляну веселку. Що то? Майже знаю: Вона сказала – я пішов та вбив. Питаєте: "А де ж Теодицея?" Скажу наосліп: "Я її шукав: Зі щирим сміхом-лихом на вітер підкидав Лукавство, як лушпиння грека та юдея". Приходили ( пили ), питали де я Та з ким касую зорі до рання. Словесна гра! Се я – Теодицея Для тих, хто праг не правди, а знання. Я відповів: "Це те, чого не знаю. Лиш знаю, що сьогодні середа, Мій день сміятися! Життя – гірка вода! Знання цілую, правду відкидаю". Кивнувши ( тепла хвиля вчительської ласки ), Велить: біжи тепер туди, Шукай де я розсипала підказки Своїм недосипущим. ( Можно? ) Ні, зажди: Де по долинах п'яносрібно Річки, озера та ставки, – Сипучий жар, шипучі світляки В воді зеленій. Знаєш ці гулянки? Там уночі – ото мої ділянки – Я їх засіяла твоїм татарським зіллям, Гіллям, бадиллям, склом і всяким божевіллям. Там не ходи: я чула, ти не вмер – Чи вмер та знов ожив – забула. То як же блазнюватимеш тепер В цій моторошній морді вельзевула? 12 Гаразд, яка там загадка? ( Трагічна, На очі сльози навернулися ). Ой ні! Торішній сніг! Не хочу. То привиди нічні, Чорти та злодії. А ти є вічна й вічна. О Неймо, вір! Найми найменувати Твої шляхи і кручені й прямі! Ми ті, що вміють словом замикати Страхіття, що ховаються в пітьмі. А нам дозволиш не відпочивати, Дива щодня творити цілий день, На полі битви жати й пожинати Хліба свойого досвіду: померти без пісень Чи з ними. Хоч до обрію біжи! Благаємо: скажи, допоможи. – Страхіття, що ховаються в пітьмі, Йдучи попереду, хоробрістю лякати І моторошним криком морок розганяти, Щоб ти похвалила! То робіть то самі. ( Як то самі ) Так, самі у пітьмі! До часу, як мої мільйон одна чеснота Посядуть все число своїх висот, Женіть від них і чорта, і дурня, й бегемота, І всяке зло, і лжу, і – клятий ідіот! Нехай помре. Тим часом перевірте Чи має силу сила ваших слів: Нехай згорять позаторішні скирти, Так любі серцю наших ворогів. Так любі – так сказала, Боже! Дай сили й розуму – чи зовсім забери. Тоді я передумаю, додумаюся, може, Та знов перебрешу ногами догори. 13 Ми починаємо як слід Раненько та завзято – Та знов то мухи на обід, То таргани на свято. Додому нам, радіти треба Вечірніх піючи пісень, Воно ж – стирчить посеред неба, Не сходить з місця третій день: Чи скарб який охороняє, Чи таємницю стереже – Навіщо землю припікає, Аж он порепалася вже? А то, було, впаде за обрій Немов полюючи орел – І любо ночі нехоробрій Худобу гнати до ясел. Раділи всі: радіє мати, Коли дітей вкладає спати, І діти. Слухали казок І вимагали колисанок – Аж тут біжать і сон, і ранок, І перший дзвоник на урок. А там, як "Сон" прорецитуєш Немов дебелий децибел – З усім знанням себе відчуєш Як з зайцем в пазурах орел! Та все змінилося. Раптово й по-дурному Без сповіді конає наш славний ворожбит! Що знав – забрав з собою, не передав нікому, – Сказав лише "Вмираю" – й продати божий світ. Так голосно! Питаємо: "Завіщо і навіщо?" Не каже: вмер. Батькам ще й дулю дав – На нас не дивиться. А потім: "Чи сонце у найвищу?" І вмер: "Пробачте, – каже, – чесно: я не знав". Що ж? Три дні думали. Сьогодні три дні тому, А тут – Фінляндія! Країна тисячі озер! Хто вмер, прокинувся – шукай шляхів додому, Що їх три тисячі! Він каже: не знав, не мав, не вмер. Не вмерли й ми, – тож будемо, як будемо старі, Топити сало й сніг там на святій горі, – Молитися: Не вмерло Сонце! Не журись: Всі помремо, як ти – дивися не вдавись. Як відповідь, розбиту запитанням, Почули з неба втомлені громи: О земле змучена, заквітчана стражданням! Не хочеш сонця! – Плач і темряву прийми. 14 Вона – то хто? – пручається і плаче, Шмагає землю мокрим батогом, Від води до води перестрибує, та звеселяється наче, Що темніша й темніша стає, Вицвітає так швидко бігом! Чи не шкода малій дитині Таких ( безрадісних ) зусиль? – То в'ється синя заметіль По блискавці, мов по драбині. Літа змарнованих зусиль Забути небо! Я перемагаю Її обмани чарівні, Щоранку з пам'яти стираю Все, що дарує, люди, – дарує не мені. І там за сонцем – киньте третім оком, Бо я вже забувся, та й трошки сліпий: Хтось прийде завтра і назветься сонячним пророком – То ви не вірте – вірте Меелиніш одній. Що я сказав? Не слухайте. 15 Глибоко там вогонь палахкотів, Ходили біля темряви дівчата, Он відчахнулась тінь крилата, бородата Від краю неба: дзиґою злетів Веселий місяць сам собі на жертву, – Минулого пустелю напівмертву Привітним усміхом на рай перетворив. Всіх називаю: ти, і ти. Вітайте, дітки! Де були? ( там і там ) і що бачили там, Де ніхто не бував і, як знаємо, звідки Ще ніхто не приходив, – то й повіримо вам. Вчителю! Сонце над нашим селом Кружляє високо, немов кого шукає Чи вкрасти що – чи впасти, або й молотком По голові торохнути кого б його шукає. Були надумали його переконати Помилувати й небо й землю всю: Мовляв, просили батько й мати, І родичі, і я просю – Воно ж – тремтіло й відмовляло, Та не по-людському, – й кричить! Не хоче слухати, – то як його просить? Чи хоче, щоб все людство завтра повмирало, Та одне одного за гроші повбивало? Нічого не каже – лиш дивиться й Якось недбало мовчить. Так – запитально? Так. 16 Як лабіринтом блискавка; за нею Розсипаний наосліп легіон Котився гуркоту, а під шляхом чумацьким Повиростали куряви стовпи. Ой ви найкращі! Як ви називали – Неправдомовними? – промовистих богів? Якби ж ви їхніх звичаїв не знали! Одначе, знаєте". Один прошепотів: Вони казали: "Нум як люди жити – А починати з самого рання: Вмиватись, працювати – й ворожити На попелі містичного знання". Словами, що як скелі та каміння, Коли сварилися, жбурлялися боги. Чи стане мені, смертному, снаги, Й часу, і пам'ятання, й розуміння? Кругом блукають мороку створіння, Тягають за собою, мов плуги, Страшні сузір'я. Ось вона, богиня! Чи приймеш сповідь? Пекло навкруги. А ти крутнешся – і на жарт або на казку Обернеш все, що я був наробив! Хіба не ліпше нам змінити гнів на ласку Та знову гратися у німців, сусідів, шпигунів? Де ви тепер? В покоях німоти І реготу, й безвихідної праці. Невже не бачите, які ви святокрадці? Ні, ви не бачите своєї сліпоти! В низках листя багряного Сяє мармур наче сніг, Виноград у вікна лізе, Пнеться знічев'я до книг; Нам же – боязко не знати, Чи не страшно нам отут – Чи страшно й солодко, й нема кого спитати Чи вільно, роззявивши рота, блукати Чи візьмуть нас – та й викинуть, мов кошенят-приблуд? Що то є діти! От дурна дитина! Та хіба ж вона знає, хіба ж вона винна, Що за спиною в неї – або крила, або й парашут! ( Що я кажу? Не слухайте ). П'ята година ранку, Сорок сьоме століття, невідоме число. Як вас виманити звідти, сидячи на ганку І тупо витріщаючись на все, що вже було? Війнуло знов. До сонця роз'юшеного лоба Помалу відірвав від сходів: ось де й ти. Все впізнаю: було? Ні, то якась хвороба! Не хочу бачити, не можу померлих стерегти. 17 І знов ті самі діти: "Мені він не подоба" І з того краю: "Боляче, Оксанко? – То хрести". І знов чорти нашіптують: чого вже не було, Того не мало бути і навіть не могло. На думку спало – отже так і є. Де двоє невідомих – там ( 8 ) не твоє; Про що подумалося – те вже відбулося Й забулося. Диви: могло не бути, Отже не було. Ви, дітки! Радісно сумуйте Але й сумуйте з думкою про це: Коли таке траплялося, ( Оксанко ), Я відчував у серці порожнечу, І втому, й легкість; захват невідомий Жевріє в хмарах – то ясне новорожденне Для слави сонце; ось дерев зеленим хором Перебігає гамір нестрункий. Верхами всесвіту, о прояснілі зором, Я здобував знання собі чужий. Не все воно втішне – та варте свого Щоб знову і знов здобувати його 18 Знов блискавка тягає лабіринтом Свою святу барвисту каламуть: Я, мудрий і старий, з безмежним горизонтом, Плекаю в серці сором і люту незабудь! Навіщо? Боже, нудно: хай знову оживуть Всі вороги – я знав би, як їх бити, А друзів – знав би, як їх не любити. Після дощу, п'ята година ранку 25е століття, невідоме число. – Не знаю що робити. Я сидів на ганку, Дивився, як прокидається в вишнях і крейдах село. Ворона крякнула. Зітри і намалюй десь вище, Щоб далі бачила і церкву, й білий світ. Чи зможу? Знов біжу від дошки до воріт: Обороняю рідне городище. Час плакати, вороно! Хто бачить – той як бог. А восени, як кладовище голе, Тоді воно як битва або футбольне поле Щасливих візерунків та певних перемог. Я виграв? Повернуся навесні Вже янголятком ситим та дебелим: З обплетених дерев плющем та хмелем Жбурлятиму на щастя троянди кам'яні Хрестам та обеліскам. Тьохне соловейко Далеко там – а груди мов кригою скує Раптовий лютий холод. То знов я про своє – Не слухайте. А як то: "клеїти наклейку"? Тут, богобійна десятино, Оборони мене села! Моя душа в лиху годину По воду з торбою пішла. – За межі темряви зайшла, А я без неї гину. Тут звеселімося й навіки поберімось, Як ви навки нехрещених наук! Чому зі сміхом злим якимсь таким ось Рученькою білою якось так махаєте, Немов би вже вас викуплено з сорому та мук Для віночків, для таночків з хрестами та деревами? Ховайте очі в тінь, показуйте уколи І доокіл очей пречеснії синці – Я й так чекатиму, і ще не прохололи Сліди, малюнки, сльози відтоді на руці Оцій, кажу, невмиваній відтоді Й довіку! Думаю: поганий ваш бензин, Що я вагаюся, а в нашому відході Прославлюся – як хто? – Скажений бедуїн. Чи то якась мені відплата Читати в дзеркалі числа! Тут на порозі антисвята Й ти прозрівати почала. 19 Я додумався, що то за поле! – Що робити? Святії отці! Та невже ж так охляли ( Не кажіть як ніколи ) Що пече нам як гріх та сльоза на руці? Ось – намальовано й стерто! А ті навіженці женці Серпи свої покидали й до сонця мчать щодуху Жалітися – наступлять на ропуху, Як не зупиняться. Завмерли, не стріляють, Та так кумедно по складах читають Що писала їм доля тоді на руці, на щоці, А декотрим на лобі немов на чорний день: Не наступіть ні на змію ні на ропуху – А отією стежкою летіть Хвалитися до сонця і так летіть щодуху: Вечір далеко, ще встигнете. Здається, тут! Збирайте васильочки, Ромашки, маки ще й сокирки. Чи не так? Тепер танцюйте й кидайте віночки, Аби лиш не прокинувся той, що в скалі сидить. Ось! Ви погляньте: нічого нема! І навіть обрій не зсунувся з місця, – Лиш гостро дивиться та сама знов зима Страшна і в вінку з золоченого листя. Скажений дядько Ажніяк Помре, казав, посеред літа – А вже ж – котрий там зодіяк? Сидить та клеїть Айболіта. Я бачила: вінки, коші плете, А то й дівчаткам коси: Та ну, їй бо! ( Та ж ви п'єте! А ще дасте? ) Сходіть по папіроси. 20 Уявіте, ви в битві: Судний день! Хмари стріл, ластівки, Ростуть в повітрі письмена як павутиння; Читати сурма просурмила; ви пірнаєте там, де книжки Колишуться, – там сутінки й зелене мерехтіння: Зелену жабу висякала мавка, Двоє дітей зарилося в пісок, Знаходять там якогось томагавка; Ті ж самі діти запізнились на урок. Не спіть, бо ви втрачаєте зв'язок З цивілізацією. Люлька, наче п'явка, Гойдається як п'явка в тебе на губі – Оце вам дитина, нічого собі! Навіщо палиш? Або: дивися, кошеня: В коші котилися не гроші – В косі не воші, та розкоші Плету, їй богу, навмання! Несу на плечах булаву Ще й хірургічну пилку: Як розкопаю цю могилку, Тоді насиплемо нову. Тоді ж Котигорошко піде По воду мертву та живу, Бо Айболітові вже ніде Вкладати хворих, Ні голови прихилити! На городі посію зелену траву – То й наїстеся, діти. А втім, не витріщайтеся на руки-ручаї: Мав я гадку, як загадку: чи весна поспішає за літом? – Мою змійку зелену! Я любив би її; Все б за нею ходив, не трощив неуважним копитом. Що там таке? Може, вже й смієтеся В цій пронизливій тиші, хоч вухо відріж? Промовляйте слова! – Але ви боїтеся Не боятися й знати те, що знали давніш! 21 Гей, вороже, вилазь! Лиш нам тебе ще й треба, Через кого все гине, гниє та горить. – Ганьба! Ганьба й казати! Виходь на очі неба, Прозри побачити – й осліпни знов за мить! О вчителько! Найми багато вісти, Ти, що ходиш під сонцем! Ми ж плачемо, Скачемо як під вікном, Бо потрібна драбина, щоб знову залізти Там, де тобі вклонялися гуртом 22 Так наші звички поступаються нераптом Старезним звичаям грубезним – а я сам Плечима знизуючи падаю, мов прірва Між новиною й старожитністю: "Тепер Через сумління не переступити. Шкода його! Він в середу помер, А міг би ще пожити". Шкода, що я не знаю що я знаю І на снів островах серед ночі без сну Нудьгуючи, уперто відкидаю Якусь тяжку спасенну новину. Тут без води і в зашморгу безвіддя Я віри й очевидному не йму! Дозволь, я покажу, на плечах в тебе сидя, Те саме знов, як розпач і пітьму. Ні, ти тяжка й ненависна мені! З такими, як ти, не шугаю в етері. Та чим мене так ваблять ці двері чарівні, – Куди вони ведуть, якщо це двері? Або ж піду – та розіб'ю всі чари, Буду, як камінь, що розбив вікно. І, може, вб'ють мене мої ж таки примари – Та що ж? Тепер без тебе вмирати все одно. В оберемок схопивши божки й обережки, Тікає місяць з неба – встигне утекти? Заточується, хлипає, пологішої стежки З гори шукає, квапиться, – може й не знайти. Зірки зів'яли, сонця на хвилях проростесмішки: Тануть айсберги і хмари, криголами та кити! "Гра слів у пустелі! Не вірю! – Кричить мандрівник, В пісок поринаючи писком, – Я обличчя свого відкривати не звик Навіть сонцю з усім його блиском". 23 Що він робить? Він вперто повзе паки сонцю, Літака з собою тягне за поламане крило, Не плакав, закликав святого оборонцю – Не знав, що того в нього ніколи не було. Та враз довідавшися, випростано сів, Два тижні так сидів без руху без потреби – Ніхто не знає, що він бурмотів, Що бачив дивлячись безтямно перед себе. 24 Пальми, вежа водогінна, Білі мазані хатки; Он асфальтова стежина; Брязчать в кузні молотки – Це ж оаза, батьківщина Тих, що носять літаки! Снують стежки невтомобілі Білі, без диму й без чаду, Й дівчата бігають он білі, Збирають яблука в саду. Квітне сміх, росте балачка, Розвиваються плітки: Та співачка, та шмаркачка; Черевички, чобітки. Номадам темним тим – аби лиш Блищало, й добре. Не зважай, Проте, якщо до втечі хилиш – Якою славою окрилиш Цей мирний край, маленький рай? Якою скажете. Втомився й я від слави. По щирості – навіщо воно й вам, Щоб Міносвіти підле та лукаве Робило тут кіно і храм-універсам? Добре, як так. Неслави нам не треба – Не треба й слави – крім отої сонця й неба, Хвала Аллахові, – та щоб родили пальми – За те й складаємо свої убогі псальми. Немає звичаю у нас Впадати в поголоску: Нема і в церкві, як на раз, Ні ладану, ні воску. Решта – клепле наклепи, Язиком мантачить: Всяке лихо, відступи, Бо Аллах побачить. Нам – закляття від пожежі Неспростовні, чарівні, Вам – заплутатись в мережі Наукової брехні. Хай не йдуть сюди ні ваші підлі вчені мінотаври, Ні метро, ні капітали, ні освіта ні зв'язок. Ну, а ви ходіте в славі, пожинайте гроші-лаври, – Ще й пошиєтеся, може, у володарі казок. Чим погано? 25 Плаче ніч по той бік так, неначе її Намальовано й стерто: Несповіддіване й неве В гурті святих посіпак Як сонце при сході хмарнорожеве Розквітло мені й каже: – Он зорі, чи не так? – Так, бо де зорі дезорієнтують, Де витривалості дня вже бракує тривалости ночі, Я, витривалий в цілому, Тортури собі влаштував. Часами відчував надмірну втому, Було, не на ті кнопки натискав. 26 Тече пісок, спливає час, Лунають згуки в мозку: Сьогодні вкрадено у нас Чотири тонни воску. Я розповім, в яку ви тут запали поголоску: Оце тобі й недоторканний запас! Ото, подейкують, що ви вже не людина Й харчуєтеся дизельним пальним,– Ото й ганяєте пустелею за ним В цій моторошній масці бедуїна. А ще я чув, як вишня серед поля Була оаза в нашому краю Квітуча та весела! Оце і вся квасоля: За віщо сам купив, за теє продаю. За те мені й платять. – На південь кивнув, І на трупи знімальної групи. – Вони вже признались – але те, що я чув, Не може триматися купи. 27 Остання усмішка в зубах, Ефемериди в ребрах, – Ото і все, що назбирах В десятилітніх жебрах. Біжить пустелею весна Схвильована, хвилинна, Мов про якогось шпигуна Доповісти повинна. Кому? – Однаково кому, Аби назвався богом, І щоб сподобалось йому Воскреснути прожогом! Фундує вічний емпірей, Скрізь розсипає квіти – Нема людей, нема очей Її красі радіти! Раптово стала: дівка воду несе. Чи промайнуло літо? Чи знову збіглося те все, Що, мов вода, розлито Було? А тепер квіти знов На могилку оцю – аж виламує руки – З розгону кидає. А може, то гадюки, А може, просто поголос пішов. Кістяк на пагорбі лежить, В руці з-під бренді пляшка, Вгорі, де сонце і блакить, Співає сіра пташка. 28 Онде сяє вночі моє місто! Я назвав його Зоряний Рим Як я хочу забути все-чисто, Заблукати навіки у нім! Так у розвідках-досвітках долю Спостерігши свою, мов чужу, В межах праці й тутешнього болю З людським племенем таки дружу! Тоді цей знаменитий мандрівник Сміється й каже: Сонце! Тут, на узбережжі Твого шаленства я не маю крил. Чимало є в космічному безмежжі Таких, як ти, розкиданих світил. Шумить шалений мороку потік, Несе й тебе, мов безпорадну кудись тріску, Я ж – зореславець і дослідник, і не звик Боятись бурі в морі оманливого блиску. Тому-то не кипи, стихійна сило: Я не завдам тобі великого жалю, Коли на щоглу мрій напну своє вітрило І хліб знання з тобою чесно поділю. Що мені зрада, що людська підлота? – Триває в запекельнім серці мандрівник, – Вони, як на полі бур'ян, а життя – як селянська робота В межах клопоту й гною. Та чому я ще й досі не звик, Як до життя, до раптової непогамовної спраги: Спраги життя попри досвід ( муки, муки ) нудьги та зневаги? Нерівний, як на мене, цей двобій Мене самого з рештою природи. Чи ти свідоме, що я голий, босий без надій І не загину без твоєї згоди? По цих словах складає гідну жертву І вирушає голий без надій, Лишень гадаючи: живу чи й також мертву Природу викликав, зухвалий, на двобій. І, хоч не знаємо, чи вилив, чи не вилив Ту пляшку бренді на розжарений пісок, – Та знаємо, що слово мандрівника окрилив Любов'ю до життя та власних помилок: "Ви мої – на шляхах божевілля й прокази, І в тюрмі, й на війні, і у рабськім ярмі, І в розпачу пекельному, коли 1000003 рази Я був би зрікся вас – та ви зреклись мене самі!" Хто б шкодував за тим, що помилкове й марне? – Добридень, люди! Скажете – не я? Бий мене грім і сяйво Полярне, святе й популярне! Бо не таке мені й небо, – дорогоцінне й безхмарне, Як навіть і найменша помилка моя. То знову ти в подобі херувима До мене горнешся, людино без надій. – Прощавай! Вже он, чуєш, давно з нетерплячкою грима Біг неначе дверима в задушливій хмарі своїй. Як же ж легко, либонь, без надій за плечима Мандрувати світ за очі – підлій, сліпій та дурній! 29 Перше співаємо "Сонце сідай", Тоді вечеря, і – а що після вечері? Лягайте вже! Вам показали рай, А ви побили вікна й виламали двері. По цьому все. Дурному – реготати, – Нехай; але розумному? – Скажіть, Хай не дуріє. Я лягаю спати, А ви не спіть, подвір'я стережіть.