Мізків та м'язів покупці Для миру білої голубки – Ми вийшли, наче голубці, Всі з однієї м'ясорубки Хто без руки, хто без ноги. Самі каліки, Подібну долю сватали й синам – А ті сміялися, й спасибі їм велике: Відтоді наша слава належить тільки нам. А тую завтрашню посватає онук – Для нього й садимо війну немов черешню: Вітаємо як ластівку призвідницю прийдешню, Віддаємо свій розум на ласку сильних рук. Скрижалі слави, добрий спадок І жар минувшини в нас є – Нехай розважливий нащадок На них зневажливо плює: Так, кажуть, вирішила доля, Щоб не корилися батькам, – Тепер непослух і сваволя Самі коритимуться вам. Де вовк війни гукне: "Що ви їм Заборгували – то моє", Там пес війни пролізе змієм І вкраде миску олив'є. Хай Біг нам Бога завдає – Ми, сиві, знаємо, що сіємм. Виводять коло круглі фантазерки Над планетарієм: долиною туман Заколотився марами, як віщий наркоман У квітах-звітах світової репортерки: Там трус і посуха, а тут трясуча спрага; Шукають смерти й люди, і кити, – Пора поглянути на себе з висоти, Та не дають матеріяльні блага. Мов лисий місяць пущений з гармати Летить земля у морок до зірок: Не може перед сонцем звітувати Про злочини синів і помилки дочок. Тим часом збігши з київських горбів Три сотні в шароварах з чубами козаків Звели над натовпом Софію-етажерку, На бані встановили мрію-стриптизерку – Такого ще ніхто на світі не робив. Шугнули оберемками розжарені жоржини: Всі разом луснувши, посипались дощем На танці долі й волі, де ставши на пружини З тебе душа вистрибує стурбованим лящем. Аж ось розсипалася й місячна Софія, Не бійтеся, ще буде торт-рекорд, А далі страх і думати: хай віра і надія Тримають нас міцніше, хай вам чорт! А та ворожка завдала нам, Що дурно молимося всім: І нерозумним росіянам, І древнім половцям отим. Нехай же ж гарно витре дошку Відмінниця людська дочка – А ти, людський Котигорошку, Побігай тут за козачка: Ми вивчимо свої уроки Не через лінощі й страхи, А щоб стояти руки в боки Над трупом змія і блохи. Вважайте ж, білі фартухи: Робіть лише обачні кроки. Котигорошко вдарив булавою, Людська дочка кивнула головою, Людська стихія думає: нехай Моя стихія хлюпає за край. Знов квітнуть, лускають і падають жоржини, Знов під небом повно люду, дітей, хлопців та дівчат, Бенкетує доля-воля, ставши на пружини І по натовпах безладних марширує нелад в лад. А в устах – прокльони тиші, свист і регіт навмання: Бо життя подібне до Архімедової змійки – Так триватиме довіку, а не те що до рання, Не дай боже нам почути дзвін останньої копійки. А де ж ті мрії-стриптизерки? Вони з народом заграють, Ще й безкоштовні дур-цукерки Міліціянтам роздають: Це вам за те, що добровільно Своє приборкали єство, Щоб уставлялося поспільно Правопорядку торжество. А ще – не деретесь на сцену, Не окупуєте трибун, – Лише збираєте смиренно Свої податки на тютюн. Уважно стежте он за тим Пухнастим явищем рожевим: За його пахощем п'янким І ніжним димом яблуневим. Воно виймає хто що має Енергоцінного в душі Й янгольським голосом волає ( Якісь диявольські вірші ) Внутрішньо-зовнішні вірші. Тії ж дурні міліціянти Стоять, мов яблуні в цвіту: Не хочуть просто на посту Розкрити всі свої таланти. Але, пильнуючи порядку, Лиш усміхались де-не-де, Й робили нишком фіззарядку, ( Й кого до чого доведе ) Коли до того доведе. Шановні леді, джентельмени! За те, що я вас так люблю, Чи ви не сердитесь на мене, Немов наїлися щавлю? О, не дивіться ви на мене, Немов наїлися щавлю. Мої ж ви леді й джентельмени! Я дуже-дуже вас люблю. Горюча гілка з неба – то отаку війну Побачимо: прийшла не для оцінки, А щоб розбуркати від стомленого сну На лавці стадіону й трамвайної зупинки. Не маєш имени, відомого юрбі – Лише страшне знання в факторіялі: Не для страху, а щоб зростати у собі Як в медресестраждалигалі: Як в медресестрабонжурналі, Як в сонцентризагрозагалі – На силі й мислі, в славі і в ганьбі. Я вчилася на іграшках, казках та помилках. Тепер ви стали непотрібні: Дві блискавки в моїх руках До мене третьої подібні. Підносиш час на ступінь сили, Підносиш гнів на ступінь сну. Щоб лиш на мить ми зрозуміли Пекучу правду: спали й прогавили весну. Яку весну! Таку, що посеред морозу Прокинулася в космосі: "Гай-гай! То спала я! Що ж, мріє пропадай Зі мною і не дбай про драматичну позу". Коли загинуть люди й всі істоти, Тоді зрадіють небо і земля, І вже кохаються! – Безтямна сидітимеш навпроти: Не розумію. Знову мир? Відколи, звідкіля? Дитинко, спи. Твій сон – твоє телятко, – Навіщо розуміти? Най росте, А вранці знов побачимо спочатку, Що все на світі любе, гарне і просте. Небесний грім, пекельний дрож І екстатичні саламандри! Веди нас геть в космічні мандри: Ми тебе любимо також, – Юрба скавчить, як зграя цуценят, В сліпих тортурах дур-гарячки: Дарма! Життя за маєстат Богині неньки й дур-співачки! А та, струнка й розгнівана, кричить: Ні, ні! Ходіте на концерти Як личить вам, – і не кажіть, Що можна вмерти й після смерти. – Палає, мов хвороба-ружа, Чекайте ж, каже, – ще не все ( І дурня-підлітка, і мужа Вже й так пропасниця трясе ): Варіть свій розум як варення Війни й пісень, мої боги: Я наступлю й на сьогодення Вчорашнім доторком ноги. Тече з небес, мов річка меду, Якась солодка блекота: Найголовніше попереду – Не думайте, що я свята! Боги покидали копистки, Прибрали вигляду святих, Аби небесні танцюристки Ще довше сипались на них, – А ще руді авантюристки, Мов підбиваючи на гріх, І білорукі феміністки, І олімпійські фіналістки, І фанатичні фаталістки. – Дівчата падали як сніг, Ніхто злічити їх не міг. До чого вся ця шарпанина? Я ж їм кажу: я не свята! – Дарма, що вам навіки винна За словом господа Христа Любов, і танці живота, І розпач, і ненависть, і смерть такого поганина, Що він як ви – та я вам кажу: "Я не свята!" У леті квітнуть, в'януть і горять Морокожерки, феєрверки, світложерки! Всі ці новини вже летять До світової репортерки. Простеж, як горнеться життя До Архімедової змійки: Воно повториться, дитя, Плюс-мінус 23 копійки. Біжи тепер, як лисий чорт, Он тими хвилями ефіру: За мною йде юнак-рекорд У шапці з білого зефіру. Закони пишемо неоном Навиріст розумів і цнот – Проте й жаргоном-вітрогоном Цих недостворених істот. Недостовірно неймовірні, Небездоганно неземні – Та зрештою закономірні Плюс-мінус 23 брехні. То хмара чи зефірна брила? А ну ж, тягніть її сюди: Я бачу там вітрила, крила І три верби коло води. А ці мої – інкогнітивні. Я причепив їх для краси – Перекажіть моїй царівні: Носи – та врешті віддаси. І позаяк це право маю, То послуговуюсь добром І ваші танці відшмагаю Своїм цинічним батогом, Щоб лиш одненька долі впала На покалічене крило, Немов її поцілувала Пекельна блискавка в чоло. Тоді вже й я, хоч не прилюдно, Та сповна розуму впаду – Куди? – Не знаю: тут так нудно, Що ліпше в райському саду! Диви! Похнюплений стоїть. – Вже й припадає на коліно, І кров зі скроні цебенить. Поранився, дитино? Ні: то на скронях сині жилки Неопалимої брехні: Русалки, віли й божевілки! Чи ви існуєте, чи ні? – Приходьте з пляшкою горілки Або навшпиньках уві сні. Ще ви не бачите нічого І не побачите відтак: Я йшов за вами всю дорогу – Як злодій, турок, чи козак? Лихо мені! Ще, може, стану Такий, як ви – тоді й помру, Щоб кликати вже з-за Йордану На смерть і згубу, як на гру. Метелики заблимали крильми, Дівчата з хмар закліпали очима: Ой лихо! Люди! То не ми! – Вгамуйте цього серафима. Гай-гай! Цілую вас у руці, Не хочу ваших помилок, – Лиш малювати на пилюці Свою молитву до зірок: Далекі зорі! Що ж то ви Проповідь Місяця проспали Про миттєрайські острови І блискавичні астрагали? На перший раз на вашу бубну Лише любов'ю відповім, Згорю, задубну й зашкарубну З таким же ж поглядом ясним – І на драбину стану шлюбну, Мої кохані, хоч би з ким. А як не стану, то ні з ким. На другий раз приймаю чирву, Даю – обіцянки й тузи: Я знаю, як долати прірву І ніч на спині у грози. На третій – душу й серце вирву Заради усмішки й сльози. Відтак – зі спалаху на спалах Через мастило на іржу Стрибаю так, немов по шпалах Кудись до Києва біжу. На самоспалення зійшло Опудало прем'єр-міністра: Я діяло, жило, творило зло – Тепера каюся, на те мені й каністра. Схиляю голову для всіх Страждань і виявлень народу: В халаті, білому зі споду, Пройду крізь пальці, сльози й сміх: З душі, як з тіла, змию гріх Бензином, перетвореним на воду. – Мов сонце вранішнє зійшло, А вже й вечірнє сіло: Я жну добро, а сіяв зло, Бо це не ваше діло. Громадську думку вдарить грець Супроти лазерної шпиці: Я вже лечу, мов голубець, До зовсім иншої рушниці. Тут я стрілятиму як жрець З пропагандистської крамниці Чи гартуватиму терпець Заради синьої жар-птиці, – Так чи инакше – я вже мрець – Скиньте мене з великої полиці. Танцюють іскри на помості Самі для себе задарма: До нас думки приходять в гості, Коли господарів нема. Аж ось і давній половчин: Я не звертаюсь ні до кого І не скажу п'ятьох причин Не научатися чужого – Та знайте: щастя сього світу Десь тут блукає серед нас – Воно говорить без прикрас І проповідує відкрито: Не плач, не вчися, не працюй, Не возлюби своїх сусідів, Не пожалій зникомих видів І навіть правди не шануй. – Цією стежкою слизькою До самознищення не йди І не питай, чи не сюдою До мене прийдеш, як завжди. А ви, плавучі половчинки – Уламки сонячних пружин. Без вас мої безглузді вчинки – Ланцюг до стелі без причин. Точіте мову і розмову, А я точу собі на жаль, П'ючи горілку знову й знову, Оцю дрібнесеньку деталь: Тієї дівчини, що знаю, Ви не впізнаєте у ній – Я все одно її кохаю, В собі поховану самій. Руки дівчат беруть сталеву стружку, Складають з неї лицаря весни: Він проковтне пів світу, мов галушку, Щойно вбереться у штани. Щойно сказали – я вже вбрався Не на весілля – на війну: Вже ворог нам запозичався Гармат, і дружби, й тютюну! Ви, сто стареньких матерів, Здіймайте лемент аж до неба! Складайте в торбу все, що треба – Бодай ти всрався, впився, втопився й захворів. Гаразд, а ви – не висніть на стременах, Щоб я не плакав через вас Там на ганебних мізансценах, Де ллється кров, як соплі в суботу на шинквас! Бо ви – але! Заламуючи руки Зупинять грека – та не козака. Він знає: всі жінки – відьми та суки, Хоча його кохана й не така. – Та не така ж і матір, синку! Ото й не лайся на прощай: Рубай капусту, дрова й шинку, Як сльози хлюпають за край – Сумнівних подвигів сторінку Дописуй і перегортай: Ліпше накласти у штани, Аніж накласти головою! Що я казав – переверни Догори дном і йди до бою. На Бесарабському майдані Ставте церковні казани: Сюди летять від крови п'яні З отруйних яблук качани. Мов пущені з гармат снаряди Летять від яблук качани – Повні таємної досади Й отруйної речовини. "Я бачу тут жіночих уст Червону запашну принаду: Вона отруйніша за дуст І за кинджал, що вдарив ззаду". Знов не повірили боги: Ревуть обуренням громади, Бажають пороху з ноги Розпусної Іродіяди. Дівчата знов мішають синю стружку: Ти вже великий, лицарю війни! Чому ж ховаєш під подушку Свої в кайданах віщі сни? Чи, може, під замком закону Тече солодший мед життя? Бо як нема Армагеддону – Тоді немає майбуття. О, майбуття Армагеддону В Армагеддоні майбуття! Випий відро тестостерону Перед об'єктом укриття. І де той срібний, попелястий З сивою гривою твій кінь? Чи й ти воли волів би пасти З дітьми дитячих поколінь? Облесна доблесть вершника з букетом! Немає віри віщим дітлахам! Він народився і помре таким поетом, Що сяятиме славою і сонцю, і зіркам – Аж буде страшно й нам, і нашим ворогам. Хай пластилінові схоласти Вчать глибочінь і височінь. На рівний світ тепер накинь Неситим оком! – Годі красти В святого сонця й славу, й тінь. – А нас, як хочеш свині пасти, Шукай, ховаючися в тінь! Я проковтну цей світ, немов галушку, Пошию Бога з чортом в брехуни, А з Києва зроблю розпатрану подушку, Калюжу й заповіт старовини, – Беру оцю війну, як попелюшку, Щоб якось вдовольнити тії сни! Мої ж ті сни – вовки й собаки: Щоночі виють під вікном І виявляють всі ознаки Погоні за рябим котом. О лицарю! Що знак сей значить? Такого в Біблії нема. Хай ваша ласка нам пробачить І нетямущим розтлумачить: Чи буде чи не буде ядерна зима? Лицар сміється: не навіки! На цвинтарі не стане стільки місць. Повстаньте, хто не робить і не їсть: Я завтра поведу вас на музики. Через вікно Армагеддону Я бачив инше майбуття: Напну війну, немов попону, Лиш над колискою життя. Ось мрубалаком-каламбуром Рубаю вашого коня, Тим часом зводжу морок муром Довкола нинішнього дня: Тримаю гору на мізинці Та ще й танцюю гопака: Навіщо, любі українці, Ваша забава не така? А втім – велике вам будь-ласка, Я перепрошую за сміх: Моя залізна фантомаска Ще непрозора не для всіх. Де дружать зорі з іскрами цигарки, Там спалахнуть на лобі віщі ліхтарі. В майбутнє з-під долоні дивились шахтарі, Багато бачили з-під лампочки-шахтарки: Сідає диму сивий бублик, Вилазять східні мудреці; У всіх – радянський зашкарублик Немов перепустка в руці: Мирові край, війні кінець кінцями! Хочемо бачити маленьку Салі Мур. ( велику ) А вже як прийдемо до тями – Гайда до обміну культур! Гой ви, невірні імпер-перси! Сідайте з нами за столи: Дві історичні контраверси Нам вчора вранці принесли. В одній руці – маленька Салі, Котру ви бачите отут, А їнший, темний бік медалі – Заздрість, отрута всіх отрут! Тут можна голову підперти Залізно-мокрим кулаком І так просидіти до смерти За круглим лицарським столом: Закрили хмари перспективу Борні й підкорення зірок! Життя складається щасливо, Коли не слухаєш пліток; У нас тут є шашлик і пиво – Це до свободи перший крок. Або ж обмацуйте весь світ Слизькими пальцями рахуби, Для поцілунку склавши губи Немов той яблуневий цвіт – Я пропоную вам угоду, Аби лиш не було дощу: А там – вручу вам нагороду, Людину в космос запущу Та ще й довкілля захищу, Нашу беззахисну природу. Я пропоную вам плацебо: Це крайній захід. Ні, заждіть: Кохання – це не головне, бо Ні-ні, мовчіть, нічого не кажіть: Якщо я влучу пальцем в небо, Ви просто віялом кивніть. Бажав би вам подарувати Цю дерев'яну булаву: Де вже мені наперед знати ( Де вже тут в Миргороді знати ) Всю обстановку бойову! – І перспективу світову, І цінність даного дівчати. Ховається! А ну ж бо – щодо пива: Потішмо щелепи ще теплим шашликом, Нехай нам чорт! Журба нам невластива, – Побачимо, що буде з зефірним юнаком. Ой, справді так! Про нього кажуть люди: Їх було п'ятеро, а може й 26; Вітчизна їх ніколи не забуде, Ні з ким не сплутає і випадком не з'їсть – Так і нащадкам заповість На всі віки та всі усюди: Там на Аскольдовій могилі Знайдіть соколиків моїх: То ж там, задублі і змарнілі, Вони сидять на бронзовій кобилі У обладунках золотих. Багато їх було, але таких не буде, – Моліть від мене Господа за них. Зникати звик чудесно з поля бою, Щасливо умиває руки у вогні – А мав би, невдоволений і світом, і собою, Загинути й розвіятись, як порох по війні! Ось каже: ви, либонь, вдоволені з оцього? – То йдіть його шануйте, бо й я тут через нього. Та він, як гикавка, і в смерті невідчепний! Чи знов уникнув чортових коліс? – Який він був? – Нестерпний і дотепний, Любив дівчат доводити до сліз. Коли війна, могутня молодиця, Перекувала рала на серпи, Ми верещали: розуме, не спи! – Або вже вір у те, що тобі сниться. Коли вона, прекрасна працівниця, Схилялася на полі в себе там, Ми, гніваючись більше для годиться, Тим часом заздрили полеглим воякам. Коли ж вона в обід відпочивала, То впрілі груди хусткою втирала, На обніжку босоніж сидючи, Й з'явивши нам обличчя розпашіле, Всміхнулася: чи їли, чи не їли? Свою криваву страву жуючи. І ось, як знаєте – розумна рахівниця – Дитинку в себе в черепі знайшла. Як не радіти, що вона нічого не боїться І нашій вірі в неї поразки завдала! Якби наживи підлий тхір Не дав пшона голубці миру, Ми б запустили на ефір Якого-небудь нашатиру. А так – човни свої підземні Ладнаємо до відплиття – Пустімо й ми вінки даремні По водах марного буття! До збожеволення життя І аж до скону будьте чемні. Чи люди гинуть за папір? – Ніхто й не знає, й не питає. Спитаю так: що то за мир, Що за війною не шукає? Його немає і не буде, – Нема й війни! То де ж ти є? Чи в паралелях? Брешете! Залізо не гниє! Не знаємо, не знайдемо! – Не підемо у блуди. А ви там, сили надприродні, Пустіть голубку на ефір: Наші перевертні – голодні І все готове для офір. Нехай, як хто відчує раптом раз і вдруге Бажання вмерти – добре уважай: То, може хтось відчув раптово раз і вдруге Бажання жити – й ще раз уважай: То, може хтось відчув раптово раз і вдруге Бажання вбити. Все то – з любовної недуги: Живи, кохай, вбивай і помирай! – Тікайте, космонавти й волоцюги, На Марс – або до пекла, бо на Землі не рай. І там, де вовк розв'язує зубами Останній сум на лобі в юнака – Веселощі і вибухи нестями, Гітарний рев і стогін гопака: "Тому, як тут почуєте вдесяте: "До пива й зброї ( чесні юнаки! )" Чи треба десь ховатися й тікати – Чи йти поперед батька в пекло й навпаки?" Зефірний вовк розв'язує зубами Останній сумнів щодо юнака: Нехай так саме – з тихої нестями – Загине й світ! Довічне здивування Горить, як лампочка, на лобі в юнака: Готовий відповісти на ваші запитання: Не вийде й світ ніколи! А квітка ось яка: ( Легка, швидка, тяжка, важка, м'яка ), Бо то не квітка – то моя рука Чи, власне, відповідь на ваше запитання. Тож і по смерті, навіть жартома Шукайте, розумійте: він потрібний, Вечірніх бесід князь правдоподібний, Увінчаний ганьбами дві тисячі всіма! Коли впаде, забитий, і потому Все спалахне, то ми не згоримо: Глухі й сліпі серед гармидеру і грому, На очі матерів надії складемо. Насамкінець приходить Конецьвіцький, – На ньому білий одяг різницько-провідницький: А нині – навіть небо вбралося в брудне: Ми, сиві, – наше око не схибить, не змигне. Я бачив: той, що їздить на козі І той, котрий шугає на шуліці Кидали жереб лізти до криниці По зброю там, обидва як князі. Вони вказали шлях Жахливій жартівниці Ловити солдатів, як рибу в грязі. Діти мої, скажіть Кара-Мурзі, Що я вам дав зловити винуватця – Все на мазі, він збоку в картузі: Зловіть його, о ті, що добре вчаться! А ви численні як насіння в гарбузі – Кажу вам: всі колеса нині на мазі, Та мої діти цим не вдовольняться: Як космос в телескопі й бактерію в сльозі Я вам вкажу на того святокрадця, Що спричинив це все, о витязі! Ви не сліпі тепер, наказуйте грозі, Пірнаючи у хмари, як в колодязі, Що видно зорі з них: мої слова здійсняться – Довіртесь їхній правді, як провідній лозі, Зростайте в бозі, будьте на сназі: Книжки вам ще не скоро знадобляться! Й не стерпівши, додав: додайте слів вазі Шляхетних намірів, що в серці розгоряться: Щасливі ті, на кому не помстяться За те, ким ми стали на курській дузі, – Лиш віруйте, і правильній стезі Довіряйте ходити всіякій нозі. Чимало я покинув на життєвій стезі Чудесних сподівань – тож хай благословляться Всі образи майбутнього і в сонці і в сльозі, Що на сторінку падає, і в тих світах, що сняться. На лан хлібів, що буйно колосяться, Дивився комбайнер немов крізь жалюзі: Я ж – вам, як вогнищам, що хутко розгоряться, Даватиму лиш правду у всякому разі; Вони ж – засмучені, що скоро звеселяться, Сиділи як курчата й насіння в гарбузі. Багато хто боявсь ламати карка, Багато хто відстав від наших сподівань, А декотрі скорилися, а дехто як цигарка Скурився цигарками сивих міркувань. А инші, передумавши свій страх, Перемагають власні сподівання, Бо знають міру в п'яних почуттях І поривають з ними без вагання. Недобре це, – боги собі рекли. – Було б і нам, зітхаючи все тяжче, Не покидати їх напризволяще Без соцня, без догани й без хвали! Так, згідно з приписом не карми – та недолі Смакують нам і ці надкусані плоди. – Нехай же небеса риплять поволі, Нехай світила не прискорюють ходи! Як і життю, минати швидко Властиво мудрості людей, – Так і красі дівчат, що влітку, Там з оберемками лілей. Вона прийшла, як несподіваний лихвар, Потилицею грюкає в ворота І, кров віків випльовуючи з рота, Регоче, як часом освячена істота, Котра плює на всяк олтар і календар: Мерці мої, жерці! Мерщій молітесь, Благайте миру й жиру – і всього для землі, – Та заодно – зі мною помирітесь, До лона й матері, і жінки, й дитини прихилітесь, – Та перекуйте коси на шаблі! Нехай та мрія – теж, бліда та марна, Виходить з вами завтра на жнива: Я, предковічна, звична, гарна і безкарна, Знайду й для неї лан і лагідні слова. Стою сумна тепер, немов перед п'юпітром, Перед ворітьми жаху і пітьми, Немов натхненна смерть перед мольбертом, – В оточенні онуків з численними дітьми: Нахолодімося оцим ранковим вітром, Насолодімося цим сонячним концертом! На знак прощання віялом кивну І доленосним зоряним конвертом: Чи добре вам, прибитим смерти вітром, Чи доьре видно? Бачили війну? Не бійтеся – вшановуйте божественну війну Як пшениці, прибиті знагла вітром – Неправедну, безприкладну, останню й неповторну, Святу, прекрасну, сиву – чи лихотвірпотворну? Ніхто не знатиме.